17. Прояви недуги І. Франка
М. Мочульський
Жити й творити приходилося Франкові серед дуже тяжких і несприятливих умовин соціальних, економічних і особистих. Він творив серед суспільства консервативного, квієтистичного й вороже настроєного до соціалістичних, поступових ідей; для різьблення душі свого народа йому треба було вживати не лише ритця, але й грубого долота й молота; ту душу треба було не цизелювати, але згрубша обтісувати і він не жалував ніякої праці, хоча б найчорнішої, щоби структуру душі свого народа зробити кращою, яснішою. Він творив серед суспільства бідного; найкращі свої сили він витрачував на прожиття себе й сім’ї за будь-що, багато працював він зовсім безкорисно; найкращі свої твори видавав сам [«Зів’яле листя», «Із днів журби», «Мойсей»; накладом дружини Ольги вийшли: «В поті чола», «З вершин і низин»] і кошти накладу ледво поверталися йому, а коли видавав їх чужим накладом, то діставав за них невеличку плату [За «Поеми» – 92 кор:, «Semper tiro» – 100 кор., за оповідання «На лоні природи» – 320 кор., за «Місію» і інші – 325 кор.]. Найбільший гонорар, який дістав він у свому життю, був за статтю для лексикона Брокгавза і Ефрона «Южнорусская литература» у 1904 р.
Він творив, як сам казав, серед «сирітства духового». Обставини особистого життя поета склалися так, що він не міг почувати себе щасливим. Ясні, веселі проміння щастя дуже й дуже рідкими гістьми були у його вбогій домівці.
Зміст свого життя поет заповнив суспільною працею і серед тої праці він забував власне горе, тяжку невлічиму недугу, і серед тої праці лунав його спів далеко й широко, спів повен радості, енергії та сили. Але в останніх роках перед психічною катастрофою його пісня обсотувалася не раз чорною хмарою смутку, безнадійності; сонячний спів поета обривався і тоді його душа вчувала серед тиші відгомони далеких кроків смерті. З філософським спокоєм прийняв поет засуд природи; знав, що смерть – неминучий вихід його невлічимій недузі, але все ж таки як людина живуща, та й ще така, як наш поет, діяльна, кипуща, повна планів, замислів, мрій, він не бажав собі смерті й тривожився її приходом. Він знав, що непрошений гість прийде неминуче і може незадовго застукає до його дверей, але боявся того стукоту, надслухував його і тривожився.
Багато сумних, тривожних хвилин із своїх важких переживань закріпив поет, як уже знаємо, у невмірущі строфи своєї книжечки «Із днів журби». Страждання та душевні муки поета відзеркалюються особливо в його поезіях з 1901 і 1902 років. В тих роках смерть дуже близько підійшла була до поета й нашептала йому до вуха багато невеселих, безнадійних думок, коли його поезії з тих часів такі глибоко сумні, коли на нас подихає з них чорна розпука.
Яскраво малюють неспокій поетової душі, тодішній важкий його настрій – поезії: «Маєві елегії», «Опівніч. Глухо…», «Як голова болить…», «Ти знов літаєш надо мною, галко»… Навіть весна не в силі була розважити, звеселити безрадісну душу поета, навпаки, вона мучила його «міліонами кольорів, тонів, ліній і творів». Довкола поета рух, життя, але він утікає від них, вони мучать його, – його меланхолійні очі бачать на «болотнистому дні» свого «я» – «черепи стовчених мрій, кістяки неоправданих планів, зломки дрібних пожадань, трупи обманних надій, гидкі слимаки самолюбства, медузи зависті, хроби гризот, кефалоподи підлот». Поет у розквіті життя, та його «давить життя тягота». Ще хотілось би йому «майнути» «на романтичнім візку в край реалізму», але смерть шепче йому до вуха – «жорстоке, понуре «ніколи».
З поезій «Маєві елегії», «Опівніч»…, «Голова болить» видно, що душу поета не переставали мучити «дикі якісь появи», як гидкі слимаки, хробаки, медузи, кефалоподи, гниль; йому причувалися голоси («не дійсний голос, але щось далеке, слабе, марне, тінь голосу»), зойки, ридання; йому ввижалися «сині, білі, пурпурові ракети», які перед ним вертілися «огняним млинком» [Д-р Володимир Щуровський у своїй статті «Іван Франко серед українських січових стрільців» (календар «Червоної Калини» на 1927 рік) пише, що Франко під кінець свого життя казав, що «сила у виді електричної струї виходила з його рук, розсіваючись у просторі і освітлюючи зеленуватим сяєвом кімнату»]; В нього були неспокійні сни і візії. З поезій видно, що перші Франкові галюцинації з’являлися опівночі або ніччю, себто тоді, коли його мозок був страшенно вичерпаний, бо ж, як знаємо, поет, не зважаючи на свою недугу, перевтомлював себе дуже невсипущою літературною працею й творчістю. На зміст галюцинацій, без сумніву, мала вплив і його жива поетична фантазія.
Коли я сказав раз поетові, що мені дуже подобається його поезія «Опівніч. Глухо» [написана 20 листопаду 1901 р.], він осміхнувся сумно і сказав: «не дай бог прожити те, що я прожив, складаючи сю поезію». Пишучи статтю про його «Semper tiro», я просив поета, щоб він пояснив мені суть поезії «Як голова болить…» [написана 2 грудня 1901 р.], але він не хотів цього зробити, кажучи: «дайте прочитати собі її якому доброму декламаторові і зміст поезії буде вам ясний». Я зрозумів тоді, що змістом цеї поезії є його надто особисті переживання і не питав уже більше про дальші пояснення.
Настрій поета у 1901 і 1902 роках був дуже поганий, як це й видно з тільки що згаданих його поезій. Йому було так гірко зимою 1902 р., що йому здавалося, що вже наближається скорий кінець його життю або божевілля:
Ти знов літаєш надо мною, галко,
І крячеш горя пісню монотонну;
Глядиш у серця глибину бездонну
І бачиш гниль, гидоту беззаконну –
Не страх тобі нічого і не жалко.
У тебе очі ясні на падлину;
Підлоту, самолюбство і брудоту
Ти здалека добачуєш достоту;
Твоя душа, мабуть, рідня болоту,
Що в собі бачить ціль всього й причину.
О, знаю, заклюєш мою ти душу!
На тім степу беззахиснім, безводнім,
У тім хижацькім стовпищі голоднім,
Знесилений в змаганні тім безплоднім,
Твоєю жертвою я впасти мушу.
Моє ти фатум, невідступна зморо,
На мозок мій нещасний кандидатко,
Не кряч так зично, не лети так падко!
Не бійсь, піде твоя побіда гладко!
Я не втечу! Впаду вже скоро-скоро!
[Отся поезія зложена 22 січня 1902 року.]
Проблиски надії гаснуть у душі поета; в його вухах бринять слова «не надійся нічого!», але фізичні сили, яких подостатком ще було в організмі поета, скоро перемагають недугу, і душа поета на білих крилах поволі піднімається з «темної ями» до світла.
Очевидно, про повне видужання поета не було й мови, противно, після погоди наступала слота, а то й буря з прорізуючими чорне небо синяво-огняними блискавками. Важкі переживання розбили ще більше нерви поета, витончили та вигострили їх до неможливих границь. Поета що-будь прикре дразнило і він, хоча на око спокійний, не давав стриму своїм нервам, здебільш у статтях. Так стало напр. з Павликом.