24. Спроби лікування І. Франка

М. Мочульський

Зараз другого дня після свого приїзду поет рано вибрався зі своєю дружиною до міста. Вже в дорозі до Львова мучив поета дух Драгоманова докорами, чому він не дав собі чим обвинути руки, отже аж тепер, ідучи до міста, він послухав голосу Драгоманова і велів обвинути собі руки хусткою. Не пам’ятаю вже хто, але, здається мені, що д-р Стефан Томашівський, розказував у Наук. товаристві ім. Шевченка, що поет, ідучи до міста, хотів ставати на коліна перед церквами і падав. Коли я питав Гнатюка на два місяці перед його смертю, чи це була правда, він сказав мені, що він знає тільки один випадок, що, коли поет був уже недалеко дому Наук. товариства ім. Шевченка, в якому також жив д-р Коссак, то коло костела кармелитів він підняв був до гори руки й падав. Мені здається, що з того одного випадку й взялася легенда, що поет розкаявся в часі своєї психічної катастрофи і молився перед церквами. На ділі ж поет був ослаблений, змучений подоріжжю й безсоницею, й зовсім природна річ, що, відбуваючи таку далеку дорогу зі свого дому до Наук. товариства ім. Шевченка, міг по дорозі падати. Пізніше ніколи поет не пробував задержуватися перед церквами й молитися.

Поет ішов того дня до міста порадитися у д-ра Кобринського, що йому робити з хворими руками, а коли той, як пише поет у своїй «Історії хороби», «відправив» його «з нічим» і радив удатися до д-ра Коссака, він пішов з дружиною до того останнього. Поет оповідає, що він «під впливом галюцинаційних голосів» був у д-ра Коссака «того самого дня по обіді»; що застав тоді д-ра Коссака «в якімось дивнім замішанні»; що той передержав його з дружиною «довший час у передпокою», потім покликав їх до «ординацийної кімнати» і заставив їх «знов ждати добру годину» і що аж після так довгої жданки він, «покликавши, як свідків панів Беднарського [Заступника директора друкарні Наук. товариства ім. Шевченка], Возняка), Томашівського і Гнатюка, не розпитавши ні про що, велів відставити його до закладу невлічимо хворих при вулиці Дверницького», себто до санаторії братів Свйонтковських.

У листі з дня 2 липня 1926 р. писав мені В. Гнатюк, а пізніше й усно казав мені, що він і д-р Стефан Томашівський відвезли поета з його дому до санаторії. Я пригадую, що того самого дня, себто другого після приїзду поета до Львова, перед полуднем і просто від д-р Коссака, Гнатюк і д-р Томашівський відвезли поета до санаторії Свйонтковських. Я не був при тому, але пригадую, що коли я того ж дня о полудні прийшов до Наук. товариства ім. Шевченка, то від Всеволода Козловського чи від Івана Джиджори я довідався, що Гнатюк і Томашівський відвезли поета до санаторії Свйонтковських просто від д-р Коссака.

Володимир Гнатюк у згаданому листі оповідає, що, коли вони у ждальні ждали Свйонтковських, поет «сидів похнюплений, дивився в землю і не говорив нічого». Нарешті отворилися двері від прийомної кімнати і появився старший лікар д-р Михайло Свйонтковський. Він знав поета і привітав його словами:

– Dzień dobry, panie doktorze!

Поет підніс тоді голову, поглянув на нього і відповів:

– Jestem zły i przewrotny człowiek…

Д-р Свйонтковський заспокоїв поета, що так воно не є, як він каже, що вони добрі знайомі і він добре знає, який він є, а опісля взяв його в свою лікарську опіку.

На другий чи третий день я йшов з Гнатюком, ми здибали на дорозі молодшого лікаря санаторії, д-р Стефана Свйонтковського і поспитали його про стан здоров’я поета.

Він сказав нам, що з поетом дуже погано і що, як зайдуть які комплікації, то смерть його може наступити навіть дуже скоро. Очевидячки, він обіцяв нам, що санаторія зробить усе можливе, щоби здоров’я поета поправити. Ми одночасно просили дозволу відвідати поета, але він сказав, що можемо відвідувати поета, але не часто, найкраще раз на тиждень і то після полудня. Просив також, щоби більше людей не приходило до поета, бо це може пошкодити йому.

Одночасно десь відбулася нарада львівських громадян-українців у залі Краєвого кредитового союзу у Львові, щоб і матеріально заопікуватися поетом, який знайшовся у скрутному положенні. Ухвалено розписати складки для хворого поета, назначено скарбником для цеї мети Костя Паньківського й упрошено Карла Бандрівського, шкільного товариша поета, бути йому куратором. Виділ Наук. товариства ім. Шевченка, який і раніше давав свому великому співробітникові більші підмоги, тепер виплатив йому 1000 авст. корон і зайнявся зі свого боку складками для нього, а від 1910 р. платив йому по 200 авст. корон місячно.

Поет прожив у санаторії Свйонтковських щось три місяці. Він не почував себе там добре і нарікав дуже на свою долю. Ті три місяці видалися йому «найстрашнішими і иайдивнішими» в його житті. «Перша моя вечеря в тім закладі – пише поет у «Історії моєї хороби» – була якась невимовна страва з гнилих яєць, від якої я за кождою ложкою блював у своїм нутрі – сімнадцять разів». Нарікав він на братів Свйонтковських, називаючи їх людьми «молодими і без фахової освіти», які «міряли гарячку», але «не думали лічити» його і «навіть не питали нічого про стан його здоров’я». «Що найбільше давали йому якийсь білий порошок», якого він одначе «по одній чи двох пробах» не хотів приймати. Ще більше нарікав поет на прислугу.

«Мене держали – пише він – весь час в замкненій келії із тапетованими дверима, без дзвінка, так, що в ніякій натуральній потребі не можна було достукатися слуги. Зате вночі, правильно в тім часі, коли я томлений ненастанними галюцинаціями і привидами міг на хвилину заснути, приходила інспекція в особі одного з найкремезнійших слуг з голосним стуканням дверей і з ще голоснішим стуканням чобіт по підлозі і будила мене зі сну. На вікні всю ніч світилася лампа: її світло падало мені просто в очі, а коли я часом заслонив собі очи хусткою, інспектор преспокійно відкидав мені хустку з очей».

Через «перших шість тижнів» перебування поета в санаторії Свйонтковських, як пише він в «Історії моєї хороби», не переставав мучити його «суд божий», над ним скликаний Драгомановим.

«Основою того суду – пише поет там же – було якесь оскарження, уложене Драгомановим на підставі чортівських інформацій і його власних здогадів. Та сего оскарження мені не відчитано. Коли пізніше, якось припадком, прочитано частину вступу, я запротестував проти того оскарження, як зовсім несправедливого. Не можу входити в деталі того суду, який полишився не рішений, і в якому розбирано мої особисті, так сказати б, приватні гріхи, а поминено мою публичну діяльність».

Про свої переживання в санаторії Свйонтковських протягом усіх трьох місяців поет не хоче оповідати подрібно, бо вони «усуваються з-під прилюдної дискусії». Може тільки сказати, що там, у санаторії Свйонтковських, «за причиною Драгоманова» обидві його руки сталися «пристановищем чортівських прошкурок, які покривили їх невимовним способом», завдаючи йому «страшенні муки». Поет хотів іще розказати, як чорти «сотки разів обвивали його пальці зубатим, пекельним дротом», але велів потім свому синові Андрієві перекреслити початок нового речення і закінчити «Історію моєї хороби».

Без сумніву, і спосіб лікування і режим і безділля в санаторії мучили поета і давали йому причину до нарікання. все ж таки, думаю, санаторія чималу користь принесла його здоров’ю і багато з його нарікань треба взяти на карб недуги, нервової вразливості. Поет був свідомий того, де він знаходиться, і це найбільше мучило і хвилювало його.

Зараз після першого тижня проживання поета в санаторії Свйонтковських я і Вол. Гнатюк пішли відвідати його. Нас покликано у прийомну кімнату і там застали ми братів Свйонтковських. Вони не позволили нам іти до поета. Сказали нам тільки, що лічать поета ртуттю та йодом і мають з ним багато клопоту: він неслухняний, має галюцинації, попадає у шал, хоче втікати з санаторії і його силоміць мусять придержувати слуги. Ми просили лікарів, щоб з огляду на високу інтелігенцію поета вони були ласкаві до нього і дали відповідний наказ доглядачам. Лікарі заспокоїли нас, сказавши, що вони особисто знають поета і ставляться до нього гарно та видали відповідний наказ і доглядачам.

Просто з санаторії ми пішли відвідати Франкову сім’ю, а Гнатюк хотів також довідатися, чи з Ліпіка не залишилися які рукописи. Показалося, що на бажання поета рукописи спалив його син, Тарас, і лише в одній з книг, які поет узяв був з собою, ми знайшли на листочках білого паперу три поезійки: 1) Хоч забудеш ти за мене… 2) Знов кличеш ти мене, моя богине… [Цьому сонетові дав поет у збірці «Давне і нове» наголовок «До Музи». Первісне значення сонета, на мою думку, було інше і мабуть поклик у ньому не «до Музи» відносився, але поет, давши пізніше йому наголовок «До Музи» і, заступивши слово «клин» словом «вир», дав йому й інше значення] 3) Честь творцеві твари (уривок), які сміливо можна назвати лебединим співом поета; початок новели «Єзуїт» (сцена на залізничному двірці) і декілька соромицьких приповідок. Поезії прочитали ми у голос і нам вони подобалися, особливо перша.

Дружина поета, яка весь час сиділа сумна, оживилася тепер, слухаючи поезії, і потішала себе, що поезію «Хоч забудеш ти за мене…» «Франко написав для неї». На жаль, отся поезія не була присвячена дружині поета. Він, передруковуючи її в збірнику поезій «Давнє й нове», дав їй наголовок «Неназваній Марії». Оживившись, дружина поета почала розказувати, як поет розумів деякі євангельські оповідання про Христа, з чого виходило б, що поет з своєю сім’єю балакав часом на філософські, наукові теми. Згадані рукописи Гнатюк узяв з собою і поезії надрукував у книжці «Л. н. вісника», за червень, а що сталося з фрагментом «Єзуїт» і приповідками – не знаю. Я питав Гнатюка перед його смертю, але він не пам’ятав, де вони ділися.

Як зайшов я другий раз з Гнатюком до Франка, нас завів санаторійний доглядач до невеличкої кімнати з партері. Там лежав поет на ліжку горілиць з приплющеними очима, дуже сумний і пригноблений. Коло нього на тазі лежала в дрібнісінькі квадратики покраяна якась їда з білого м’яса, але поет, видно, навіть не торкався її, не їв її зовсім. Ми поспитали його, чому він такий сумний і не їв обіду, а він почав голосно плакати й оповідати нам, що він засуджений на смерть і незабаром його мають повісити на шибениці. Я сказав поетові, що навіть, коли б хто й засудив його на смерть, то він може сміятися з усяких таких присудів – присуд не буде виконаний, бо у цісаря ювілей і він в тому році не підписав ще ні одного присуду смерті і не підпише. Поет перестав плакати і заспокоївся. Обличчя в нього прояснилося і розказав нам про сьогоднішні відвідини «мами», себто дружини і дітей.

Коли здоров’я поета трохи покращало, з Гнатюком і мною пішов відвідати його – акад. Михайло Грушевський, котрому дружина, Марія Сильвестрівна, зладила для поета гарний букет квіток. Поет дуже врадувався приходом Михайла Сергієвича. Він лежав, але схопився і сів. Привітався з нами. Нюхав квітки, просив подякувати за них Марії Сильвестрівні, і був веселий. Розмова зійшла на літературні теми. Поет почав говорити про свої відкриття рукописів у якомусь монастирі та про рукопис, у якому єсть опис чудотворного ліку на його недугу, але той рукопис замурований в одеському університеті і йому конче треба роздобути його. Під кінець наших відвідин поет відкрив свою ногу і сказав: «От, чудасія! Як тільки погляну на свою голу ногу, вискакують з неї рибки. Прошу подивитися, які срібні рибки!..» Поет дивився на відкриту ногу і посміхався, а потім замовк. Наші відвідини скінчилися і ми пішли додому сумні.

Згодом поетові вільно було вставати з ліжка і гуляти по доволі великому парку, що оточував санаторію. Він гуляв, коли не було інших хворих – сам один. Там я і Гнатюк заставали його, коли приходили до нього. Поет скорою ходою, з похнюпленою головою, кружляв по білих стежках парку. Коли побачив нас, він зупинявся, ходив з нами, розпитував про видавничий рух та й про буденні речі, а, як утомився, сідав на лавочку. Звичайно тоді, коли він похилив голову в низ, починались в нього галюцинації. Раз напр. розказував нам, що до нього приходить і розмовляє з ним гетьман Петро Сагайдачний. Гетьман зовсім не виглядає так, як його малюють на портретах, – він зовсім без бороди, приємний, говірливий, і дивується, що його перемейнували історики на Сагайдачного, Конашевича, – його справжнє прізвище Кінаш та й годі…

Погідніший настрій у поета не тривав довго. Чим довше сидів він у санаторії, тим ставав він сумнішим, а то й сердитим. Він часто гірко докоряв нам, що він здоровий, а ми заперли його і держимо в домі для божевільних. Нарікав також на лікарів і слуг.

– Ось дивіться! – каже він під час одних з останніх наших відвідин, показуючи на свої нові виступці, – які пакості роблять мені Свйонктовські, купили мені виступці й до нічого, – тісні, а до того пришили до них прокляті спряжки і вони ранять мені ноги…

Гнатюк заспокоював поета, що виступці купляться інші, але поет і слухати не хотів його.

– Ви подумайте, яку шкоду ви робите мені, – продовжував поет свою скаргу – я сиджу тут, а там заходить до моєї хати чорний кіт і через горище виносить кудись книги з моєї бібліотеки.

Ми знали, що вдома поет не буде мати й такої опіки, як у санаторії, але, коли він чимраз більше сердився й сумував та натискав на свого куратора, Карла Бандрівського, щоб забрати його з санаторії Свйонтковських, куратор Бандрівський мусів учинити його волю.

Гнатюк був уже в горах, у Криворівні, коли я сам зайшов до поета додому. Було це мабуть у серпні. Жарота припікала. В поета двері стояли навстіж відчинені. В кімнаті не було нікого, тільки поет. Не пам’ятаю, як це сталося, але ми ходили обидва по кімнаті, там і назад, і розмовляли. Спочатку ми ходили, як звичайно ходиться, але згодом поет почав ходити чимраз скоріше. Видно, йому робило приємність це, що я мушу з ним майже бігти. Коли ми скінчили так гуляти по кімнаті, ми посідали. Наша розмова того дня йшла зразу на буденні теми, а потім перейшла й на літературні. Поет пригадав собі, що я студіюю так зв. «українську школу» в польській літературі і радив мені прочитати книгу Маврикія Мохнацького «Powstanie narodu polskiego rr. 1830 i 1831». Він говорив зі мною як про буденні справи, так про «українську школу» і про згадану книгу Мохнацького, до речі, розумно.

Десь у половині вересня того ж року я довідався від Гнатюка, що Франко переказував через Карла Бандрівського до мене, щоби я повернув йому якісь книги. В мене не було ніяких Франкових книг від січня 1907 року, тому я пішов з Гнатюком зараз у найближчу неділю до поета поспитати, які саме книги він думає, що є в мене. Коли ми прийшли до поета, він сидів недалеко від полиці, на якій було багато гарних, спілих яблук. Поет відчиняв рот, його дружина вкладала в нього кусочки яблука і він їв їх нервово. Дружина пояснила нам, що вона «так лікує Франка» яблуками та й ще лікуватиме його якимсь зіллям і він буде здоровий як раніше. Потім понарікала вона на лікарів, сказала, що нездорово годувати Франка м’ясом і вийшла. Тепер поспитав я поета, чи це правда, що він казав Бандрівському, що я взяв якісь книги і не віддаю. Поет відповів мені рішучим голосом:

– Так, ви взяли мені сім золотих легенд св. Григорія і всі відбитки моєї розвідки «Слово про збурення пекла».

На це я йому:

– Я легендами не займаюся й навіть не знаю, що є сім золотих легенд св. Григорія, а що до відбиток, мені їх не треба, бо розвідку «Слово про збурення пекла» маю у «Записках», а в тім, як хотів би відбиток, то як член виділу Наук. товариства ім. Шевченка я міг би їх мати скільки захочу…

Нашій розмові прислухався також син поета пок. Андрій. Він, почувши про що йде річ, миттю зняв з шафи зв’язані відбитки і поставив їх перед поета зі словами:

– Але ж, тату, в нас давно стоять на шафі відбитки «Слова про збурення пекла»…

Поет поглянув цікавим оком на відбитки, застидався і мовчав.

З цеї пори поет вже не впоминався більше від мене книжок, але і я вже більше не заходив до нього додому. Ми стрічалися і балакали з собою й далі, але вже тільки в книгарні Наук. товариства ім. Шевченка, на засіданнях його або на вулиці.

Десь у жовтні 1909 року Франко постановив їхати в Одесу. Видимо ідея, що там, в Одесі єсть замурований в університеті рукопис з описом чудотворного ліку на його недугу, сильно опанувала була його душу й не давала йому супокою. Бандрівський радився мене та й Гнатюка, що йому робити з Франком, бо й грошей немає, й нема йому чого їхати в Одесу й клопіт з їздою, а тут вперся й конче хоче їхати. Ми радили йому, щоб він пішов до російського консула, щоб той не підписав поетові паспорту. Бандрівський і зробив так, як ми радили йому.

Але поет був хитріший за нас. Коли з паспортом не вийшло йому нічого у Львові, він поїхав у Чернівці і там, не знати за чиєю допомогою, йому підписано паспорт і він просто з Черновець, у листопаді того ж року, поїхав в Одесу [Д. Дорошенко (Останній побут Івана Франка у Києві, Л. н. вісник 1926 кн. VII – VIII) і С. Шелухин помиляються – перший, що Франко був у Києві 1909 р. «десь так у квітні, а може в початку травня», а другий, що Франко був в Одесі «в 1912 ропі»]. З Одеси прийшов був лист до Львова мабуть від д-ра Липи або від д-ра Луценка, в якому сповіщалося, що Франко в Одесі, і в якому були описані враження, які Франко зробив на тамошніх українців. В кого той лист і чи, загалом, не пропав він під час воєнної заверюхи, – не знаю. Коли не помиляюся, то в тому листі була якась згадка і про рукопис з описом чудотворного ліку на Франкову недугу. Але у спогадах С. Шелухина [Л. н. вісник, кн. VII-VIII, і 926 р.] і А. Ніковського [Життя й революція, кн. V, 1926 р.] немає ніякої згадки про той рукопис.