18. І. Франко і М. Павлик

М. Мочульський

Дехто думав та й ще може думає, що Франко з Михайлом Павликом були собі приятелі, але на ділі та приязнь – то була вічна суперечка, яка тривала через усе їхнє знайомство, не меншала, але більшала, аж поки не довела до розриву у 1905 році. Вони обидва, як сам Франко пише у своїй автобіографії, селянські сини, але їхнє «виховання, розвій і склад думок були дуже не однакові, не говорячи вже про велику ріжницю темпераментів і привичок».

Я познайомився з Михайлом Павликом десь 1897 р. йому було тоді коло 44 років. Це був невеличкий зростом чоловік, тендітний, слабосилий. лисий, з добре посивілою бородою; з меланхолійним обличчям; з очима немов «примглиними слізьми»; з монотонним, напів-сантиментальним, напів-проповідницьким голосом. Я був кілька разів у нього в хаті – в нього було чистенько, блискуча воскована підлога і квітки на столику. Ми сходилися дуже рідко, але з тих розмов, що були між нами, я помітив, що він думав думками Драгоманова; що для нього селянин був фетишем; що, хоча публічно він виступав сміливо і гостро критикував своїх противників, у своїй хаті чи в замкненім кабінеті бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка він чомусь говорив притишеним голосом, оглядався на всі боки, ніби тривожився, чи хто не підслухує розмови.

Вразило мене особливо дуже, як він остерігав мене, коли я від Кузьми-Ляхоцького хотів добути для бібліотеки «Академічної громади» драгоманівські видання, щоби їх держати під ключем, осібно й обережно, бо за них може бути біда від поліції, тимчасом, коли під ту пору не лише драгоманівські видання, але й інші женевські можна було мати без поліційних перешкод. Згодом отся тривога, як я сам помічав та й інші мені казали, значно побільшала у нього, – він напр. у парку любив балакати на зовсім відлюднім місці – і мабуть та тривога у часі московської окупації у 1914 р. й була причиною його смерті.

Хоча як Драгоманов любив Павлика, вважав його своїм найвірнішим учнем і спирався на ньому у всіх своїх політичних планах, все ж таки не міг закрити очі на деякі риси Павликової душі такі, як «мілка амбіція», «самоосліплення», впертість чи, як сам Павлик казав «запеклість», і неохота до систематичної праці. Він відкладав викінчення серйозних праць і, як писав Драгоманов, «кидався за хвилевими фантазіями». Через те, хоча як Драгоманов хотів помогти йому «встроїти себе», Павлик так і не «встроїв себе» до самої смерті. Ще, як довго жив Драгоманов, він як міг рятував його, але коли Драгоманова не стало, а Павлик скоро покинув і службу бібліотекаря у Науковому товаристві ім. Шевченка, думаючи писати монографію про Драгоманова, йому приходилося жити дуже важко. А все ж і тоді, маючи багато вільного часу, він не взявся за ніяку поважнішу самостійну літературну працю, не говорячи вже про монографію Драгоманова.

До того ж Павлик, як пише д-р Володимир Охримович [Цитовані «Причинки до біографії і характеристики Івана Франка»], був у своїх політично-суспільних поглядах «занадто наївний і безкритичний, занадто односторонній і засліплений у Драгоманові». Поза Драгомановим він не бачив світа, не хотів вірити, що ідеї та й ще політично-суспільні не вічні і не вільні від еволюції, і критикував гостро кожного, хто не йшов по лінії ідей Драгоманова чи його, Павлика. Недаром Я. Струхманчук поставив у ілюстрованих «Житіях святих» поміж святими і портрет Павлика з євангелієм у руці.

Без сумніву, чималі заслуги Павлика для розвитку політичної думки й поступу в Галичині та й коло освідомлення народніх мас, і я зовсім не хочу їх уменшати, але я говорю про Павлика, як людину, а не про Павлика, як публіциста, політично-суспільного діяча, і характеризуючи його як людину, я хочу показати лише на причини розриву з Павликом багатьох людей, а між ними і Франка.

Коли Павликові було 50 років життя і він серед бідноти, матеріальної скрути й безрадності скоро постарів, зів’яв і знемощів, згадані мною риси його душі ще яскравіше виступили в нього. Вже Драгоманів писав про Павликове «самоосліплення», а під ту пору, себто у 1904 році, воно виявилося уже у формі, я сказав би, нарцизму. Доволі прочитати книжечку «Ювілей 30-літної діяльності Михайла Павлика», у якій містяться його промови, та й ще деякі пізніші його статті, щоби пересвідчитися, що Павлик захоплюється нарцистично самим собою: він лагідний, добрий, делікатний, походить з гарної, доброї, навіть лицарської, селянської сім’ї; в нього «гостре почуття правди й завзятості»; його ідеї непомильні й всесильні, а його писання мають просто магічну міць, – вони всіх переконують і справляють на єдино добрий шлях..

Цінуючи себе так високо, Павлик ставився дуже гостро, а навіть з погордою до інших, що не йшли його шляхом, між іншими й до Франка, особливо відколи той виступив з радикальної партії. Як довго жив Драгоманов, він лагодив суперечки та сварки між Франком і Павликом, хоча не завжди йому це вдалося, тим більше, що Франко підозрівав Павлика в бунтуванню Драгоманова проти нього, але коли Драгоманов умер і Павлик забажав зайняти місце Драгоманова супроти Франка та й ще почав зачіпати, а то й лаяти Франка публічно, Франкові почало не ставати терпцю.

Ще в оповіданні «Хома з серцем і Хома без серця» Франко змалював свій стосунок до Павлика у формі легко сатиричній, але, коли Павлик на свойому ювілею, що правда, не називаючи Франка по імені, але так прозоро, що кожний знав про кого йде річ, напав у своїй промові на Франка дуже гостро й грубо, обвинувачуючи Франка в тому, що він причинився до розпаду радикальної партії, «топчучи ногами ідеали своєї молодості», що він «посягав» «на ті ідеали й на все найдорожче в других»; що він «насмівався з людей ідейних і сталих», себто з Павлика, «як з дурнів», а сам «замотувався в павутиння» «політики», – «ширшої» і «вужчої», високої і низької, – «в павутиння нещирості, нелюдяності, безідейності», та ще й думав, «що сего всего вимагає добро нашої нації, поступ, культура, наука, навіть соціалізм» [Ювілей 30-літної діяльності Михайла Павлика. У Львові, 1905, с. 76], тоді, очевидно, терпець увірвався Франкові і після появи друком ювілейної книжечки Павлика він і надрукував відому статтю «Михайло Павлик. Замість ювілейної сильветки», у якій важким келепом розбивав «ті численні легенди, які наросли вже протягом 30 літ довкола особи Павлика і яким поперед усього, здається, повірив він сам» [Літ. наук. вісник за март 1905 р.].

Я чув, як дехто докоряв Франкові цею статтею і ганявся за посторонніми впливами, не знаючи, що конфлікт між Франком і Павликом існував уже давно, корінився в непідходящих до себе вдачах, неоднакових розвиткові і складі думок, застарілих ранах, які один одному завдавав не раз і не два, в болющих нервах обидвох, та що останньою важкою краплею, яка перехилила Франкову чашу з жовчею, – це була саме згадана ювілейна промова Павлика.