14. Франків спосіб творення

М. Мочульський

Д-р Василь Щурат на основі власних спостережень і оповідання самого Франка розказує у своїй статті «Франків спосіб творення» [Українська рада, 1925 р. ч. 19], що наш поет поки написав вірш перш усього підшукував для нього мелодію, а знайшовши її, – форму. Маючи готову форму, він вкладав у неї слова, «мугикаючи» їх так довго, аж повстали мелодійні рядки, а опісля й ціла строфа. Строфа мусила, як казав поет, «співати». Коли строфа «співала», поет давав їй рими. Тим способом створені строфи, уступи, поет списував на клаптиках паперу і записане залишав у спокою. Аж по якомусь часі він читав написаний вірш і виправляв що треба було.

До Щуратових слів я додам дещо й від себе. Це правда, що Франко, як каже Щурат, ідучи вулицею, компонував часом вірші. Я й сам бачив, як він, прийшовши з дому до Наукового товариства ім. Шевченка, вітався мовчки, сідав, брав зі столу папір і писав на ньому вірш, очевидно, свіжо скомпонований. Але Франко не конче мусів мати рух, коли складав вірші; не конче, складаючи вірші, мусів ходити по кімнаті або йти вулицею, як пише Щурат. Коли я поспитав раз поета, чому він пише так мало віршів, сказав мені: «Але, як же я можу писати їх багато, коли з писання віршів не виживеш!» І тоді то розповів він мені, що вдень він пише для прожитку, а тільки що ніччю, коли не може спати, складає вірші. «Прийде ідея – каже поет – зложу ніччю вірш, а ранком запишу його на папері та й маю готовий вірш». «Колись, як осліпну, – додав він, а поет майже не виходив з недуги очей, – отто тоді будете мати від мене багато віршів».

А раз розповідав мені поет, що вірш повстає у нього тим способом, що він обертає ідеями à rebours. Приходить йому до голови така ідея: в псаломі єсть – «Блажен муж, иже не ідет на совіт нечестивих», а чому не може бути навпаки? і тоді укладається йому в голові вірш: «Блаженний муж, що йде на суд неправих». Подібним способом навпаки словам псалома: «Рече безумен в серці своєм, яко ність бог», повстав також вірш: Говорить дурень в серці своїм: «Єсть бог і єсть він богом моїм!» Такий спосіб творення подекуди показує рисочку Франкового характеру.

Часом знову – розказував мені іншим разом поет – мучив його душу якийсь клаптик пейзажу, нпр. гнилий, зеленкуватий ставок у гущавині і то так довго не давав він йому супокою, поки не скристалізувався в поетичний образ. Таким способом повстала чудова поезія, що починається словами: «Опівніч. Глухо. Зимно».

Натхнення з’являлося поетові не раз несподівано. Щось мигнуло, як блискавка, у його голові, образ виринав з душі за образом і вірш складався сам собою. Такому натхненню завдячуємо ми коштовну перлину «Конкістадори». Отсю поезію зложив поет літнім ранком на пероні у Кохавині, залізничій станції за Жидачевим. Федір Вовк, з яким поет їхав кудись, віддалився був на кілька хвилин, а тимчасом Франко зложив «Конкістадори».

Випадковим способом повстав славний пролог до Франкового «Мойсея». Я був з поетом у друкарні саме тоді, коли кінчився друк «Мойсея». Зажурений управитель друкарні К. Беднарський показав поетові, що на початку надрукованої поеми лишається кілька незадрукованих сторінок і радив написати переднє слово. Поет подивився на білі сторінки і сказав спокійно: «Добре, добре, я щось напишу і принесу». І приніс на другий день – відомий пролог.

Нові поезії читав поет знайомим, але таким, про яких знав, що їх цікавить його творчість.

У згаданій статті «Франків спосіб творення» пише Щурат про спосіб творення Франком повісти «Для домашнього огнища». Поет поклав собі був наперед угольний камінь під повість, себто центральну подію, а потім добирав до цеї події епізоди й епізодичні постаті та добудовував епілогову партію. Франко розказував мені, що лише повість «Для домашнього огнища» він творив планово, маючи тоді багато вільного часу, всі інші свої повісти він писав фельєтонно, з одної книжки журналу до другої.

Франкові слова правдиві, бо в його інших повістях трапляються неточності щодо імен і прізвищ героїв, а навіть ситуацій. Щурат мабуть помиляється, пишучи, що Франко повість «Для домашнього огнища», написану спершу по-польськи, передав був Зигмунтові Василевському до друку в Варшаві. Я думаю, що це скорше був Леон Василевський, автор книжки «Ukraina і sprawa ukraińska», з яким Франко був добре знайомий і який в одній із своїх статтей у літературному додатку до «Kurjera Lwowskiego» писав дуже прихильно про літературну творчість Франка.

Польський текст повісти «Для домашнього огнища» загубився. Франко просив мене якось раз, щоби я видобув йому польський текст цеї повісти від Б. Полонецького, власника «Polskiej księgarni» у Львові, у якого на його думку знаходиться рукопис, але, коли я поспитав Полонецького за ним, він сказав мені, що шукав, але не знайшов його.

Новели, розповідав мені Франко, приходились йому легко. Коли тема була в голові, він сідав і писав без труду. Про публіцистичні статті нема що й говорити. Він писав їх без надуми. Я був свідком, як скоро при мені писав він статтю «Східно-західні непорозуміння» (1904). Я оглядав його бібліотеку, а він скоренько писав статтю і написавши першу її частину, зараз поніс її зі мною до друкарні. Дещо дрібніше він писав таки в кімнаті «Наукового товариства імені Шевченка». Думаю, що й наукові статті після простудіювання матеріалу не багато забирали йому часу. Я знаю, що статтю «Польська поема про уманську різню» (1904 р.) він реферував ввечері, потім пішов до кав’ярні, напився чорної кави, а на другий день уполудні приніс готову статтю до друку.

На думку Франка літературний критик має перш усього відповісти собі на питання: яке є відношення мистецтва до дійсності? чи твір мистецтва дає нашій душі естетичне задоволення і якими засобами автор спричинює це задоволення? а коли критик відповів собі на ці питання, він буде в змозі відповісти собі на дальші питання: чи в автора є талант і який талант у нього? чи ідеї зв’язані органічно з подіями та образами, виведеними автором у творі? а коли й на ці питання критик дав собі ясну відповідь, тоді вже може він на основі даного твору робити й дальші висновки про соціальні, політичні чи релігійні погляди автора. Свої естетичні висновки має сперти критик на психологічних, строго наукових дослідах, бо естетика – це наука про почування і як така входить в обсяг психології.

Коли Франкова літературна критика – наукова та ще й спирається на аналізові естетично-психологічному, то дехто думав зараз, що та Франкова критика то ніщо інше, як есто-психологія Еміля Еннекена; тим часом той, хто так думає, помиляється. Еннекен не має на меті виявляти ціну твору мистецтва, відкрити засоби, що за їх допомогою вони створені; він не аналізує твору мистецтва, як такого, його змісту, тенденції, еволюції, він шукає з творах мистецтва знаків (signes) душі письменника і споріднених йому людей, суспільних груп. Завдання критики Еннекена, як бачимо інші й ширші, як Франкові, і, наскільки я знаю, Франко навіть не погоджувався з Еннекеном.

Коли я раз, ідучи вулицею з Франком, розвивав перед ним план студії про Коцюбинського по еннекенівському методу, він дуже скептично дивився на висновки аналізу по тому методу і під впливом нашої розмови написав у канцелярії Наукового товариства імені Шевченка на якусь статтю Юрія Кміта лист, який дав прочитати мені й Гнатюкові, і в якому дісталося Еннекену. Як що у Кміта зберігся той лист, то можна буде перевірити мою думку.