11. Машинерія Наукового товариства ім. Шевченка

М. Мочульський

Осівши у Львові в липні 1901 року з заміром прожити у ньому довший час, я дуже часто, майже щодня, заходив до Наукового товариства імені Шевченка, записався в його члени і був членом виділу від 1904 р. до 29 червня 1913 року. Секретарем Товариства був Володимир Гнатюк, з яким я був добре знайомий ще з університетських часів, отже було й до кого зайти та побалакати. Гнатюк, хоча був селянський син і фізично добре збудований, був слабого здоров’я. На своє лихо він застудився в 1902 році – дехто каже, що ловлячи рибу з Франком, – і за лікарською порадою виїхав був на острів Корфу. Там підкріпив був своє здоров’я і підбадьорений на дусі вертав уже додому. Але по дорозі захотілося йому зробити етнографічну екскурсію до українських колоністів, розсіяних по полудневій Угорщині. Там мав він різні прикрості від угорської влади і застудився ще раз так добре, що після повороту до Львова розвинулася в нього грудна недуга, яка прикувала його згодом до крісла, а пізніше й до ліжка, і поклала кінець усяким його екскурсіям, а 6 жовтня 1926 року й життю.

Гнатюк був чоловік товариський, лагідної вдачі, жартівливий, любив переписуватися, в його руках сходилися нитки від Наукового товариства ім. Шевченка, «Літ.-наук. вісника» і «Укр.-руської видавничої спілки», був люблений Франком й проф. Мих. Грушевським, тому й кожний, хто мав яке діло до цих останніх, звичайно підготовляв собі грунт у Володимира Михайловича.

[В. Гнатюк у своїй статті «Наукове товариство ім. Шевченка у Львові», надрукованій у «Літ. наук. віснику» за рік 1925, докоряє акад. Михайлові Грушевському, ніби черев нього він та його сім’я не зістали як слід забезпечені матеріально від Наук. товариства ім. Шевченка. Його докори не мають доброї основи.

Гнатюк жадав від Товариства, щоби воно дало йому на випадок його неспроможності до праці пенсію гімназіального вчителя, а на випадок його смерті відповідну пенсію його дружині та дітям до 24-го року життя. Поминаючи те, що Товариство давало Гнатюкові спромогу заробляти своїми наук, працями стільки, скільки він при свойому здоров’ї навіть мріяти не міг би, як гімназіальний учитель; що давало йому платні відпустки для порятування здоров’я не раз майже цілорічні; що його домагання розглядала осібна комісія, до якої як знавці належали д-р Вол. Охримович і В. Угрин, ані проф. Грушевський, який по-приятельськи ставився до Гнатюка, ані виділ Товариства, який цінив високо наукові заслуги Гнатюка, не могли робити прецеденту і, не маючи певних доходів, не було в силі Товариство виконати всі його побажання, тільки значну їх частину і в границях найдалі посуненої можливості.

Очевидно, Гнатюк не був задоволений з того, що дало йому Товариство, і відси походить його жовч до акад. Грушевського і виділу – від 1912 р. Так само безпідставно жалується Гнатюк, що у 1912 р. не був вибраний членом дирекції Видавничої спілки, бо він, будучи хворим, не приходив на засідання Спілки, а від лютого до кінця року 1912 жив у санаторії поза Львовом. З приводу несповнених своїх домагань Гнатюк довший час мав жаль і до мене як члена виділу, а потім наслідком смерті Ясеницького і комісії для службової прагматики, хоча я супроти цифр бухгалтера В. Угрина і мотивів вище сказаних був безсилий, і не згадав навіть слівцем у своїй довгій статті мене, хоча я безкорисно працював для Товариства близько десяти літ.

Коли згодом між нами обновилася переписка, я дорікав Гнатюкові за статтю «Наук. товариства ім. Шевченка у Львові». В одному в листів з дня 24 квітня 1926 р. він пише мені: «Що вас вразило так у статті про Н. Т ім. Ш. щодо Мих. Серг.? Не знаю, чи він читав статтю, але ми тепер стоїмо у переписці і то з його ініціативи. Може я там і що непотрібно сказав. Я тепер статті не хочу ще раз читати, та я писав її давно, а лише друкував м. р. Я старався кілько можна бути об’єктивним і не вступав у сліди тих, що проти нього писали і виступали ще перед війною».]

Не диво, що до нього приходило багато людей і через його руки проходило багато записаного паперу. Гнатюк заохочував також молодих людей до етнографії і дуже тішився, коли хто переймався любов’ю до народної творчості. За якийсь час довкола нього стояла громадка добре вишколених етнографічних записувачів; жаль тільки, що не виховав він собі вчених дослідників фольклору.

Буваючи часто в Наук. товаристві ім. Шевченка, я уважно придивлявся до його машинерії. Колісця рухалися точно, гладко, справно, без скреготу, як у добрім годиннику. Часом дзвонив телефон. То проф. Грушевський питав про коректу, довідувався про хід друку книжок або назначував речинець засідань виділу, секцій або дирекцій. Часом і сам проф. Грушевський являвся в Товаристві, ідучи з університету. Але бувало, що проф. Грушевського не було у Львові. Тоді колісця в машинерії рухалися трохи повільніше. Статті до «Записок» чи до «Літ.-наук. вісника» відкладалися. Як же ж прийшов лист, що він уже повертає, а ще більше, що вже ось-ось відізветься телефон і поспитає за статті, тоді молоді автори (д-р Іван Джиджора, Микола Євшан-Федюшка й інші) не виходили з хати, пили чорну каву й писали, щоби статті були вчасно.

Точно коло 12 годин опівдні й коло 6 години ввечері, майже щодня, приходив до Товариства Іван Франко. Він приносив рукопис до друку, забирав коректу або матеріал до перегляду, часом щось написав, прийняв якого молодого автора на розмову, побалакав і йшов далі. Франко поступав у полудні перед приходом до Товариства до так званої «Віденської кав’ярні», а ввечері, вертаючи з Товариства, до кав’ярні «Monopole» (перенісся з кав’ярні Шнайдера) і там, випивши чашку кави, переглядав газети. Хто мав яке діло до Франка, міг у тім часі бачити його в згаданих кав’ярнях. Коли зустрічав у кав’ярні кого зі знайомих, він найдовше годину бував у ній. Увечері в буденні дні й опівдні в неділі та свята бував він у товаристві Гнатюка, а деколи й мойому.

Франко як редактор, коли знаходив у писаннях початкуючого автора щось живе, ідейне, не жалував праці, щоб виправити рукопис, ошліфувати форму, зробити придатним до друку. Не раз ще слабою рукою написані вірші чи оповідання, коли іскрився талант, виходили з-під коректорського Франкового пера в новій, блискучій формі. Франко, не міняючи змісту, умів чужим творам дати гарну форму. Беручися до виправки писань молодих авторів, він говорив жартівливо: «trzeba skrócić і upiększyć». Велику вагу клав він на чистоту мови й стиль. Коректу читав сам кілька разів, навіть після коректи Гнатюка. Хто не бачив ніколи Франкової коректи, той не в силі уявити собі, скільки праці вложив він у чужі писання.

Будучи членом Наукового товариства ім. Шевченка, я бував на його загальних зборах і сьогодні з прикрістю мушу сказати, що отсі збори не завжди мали характер поважний, часто панував на них вічевий дух, якому не місце в строго науковій установі. А діялося це головно тому, що Товариство побіч дійсних членів, з науковими кваліфікаціями, має звичайних членів, якими може бути кожний, кого прийме виділ, і хто платить вкладки, а які дуже часто не мають нічого спільного з наукою і бувають сліпим знаряддям наших політиків.

Отсі-то політики часто з особистих причин організували опозицію на загальних зборах і вносили в них гострий, вічевий тон. Скликавши своїх прихильників з провінції, вони в яскравих кольорах малювали їм загрожений стан посідання чи що більше, самі обіймали провід опозиції на загальних зборах, а «провінція» й покірні «прихильники» опозиції на їхню команду голосували. Так було, коли в Товаристві йшла боротьба за його науковий характер і коли воно перестало у своїй друкарні друкувати політичні газети, між іншими й «Діло»; так було, коли в деяких членів Товариства була ображена амбіція з приводу неприхильних оцінок у «Записках» їх праць, друкованих деінде, або з приводу критики проф. Грушевського їх політичної діяльності; так було, коли проф. Грушевський не підходив під передвоєнні плани галицьких політиків і вони хотіли або заміняти його на проф. д-ра Івана Горбачевського або, коли це не вдасться, то бодай дати йому свій виділ, у якому кожний член мав би, як казалося, свою самостійну думку, а властиво, у якому сиділи його явні вороги.

Були ще й інші бурі в Науковому товаристві ім. Шевченка, як з приводу участі закордонних членів Товариства в загальних зборах через повновласників (Павлик), з приводу «Гуцульщини» Вол. Шухевича і клішів до неї та загалом з приводу гонорару за наукові праці, друковані в Товаристві, або з приводу того, що продала Видавнича спілка магазин книжок книгарні Товариства [В. Гнатюк у своїй статті про Наук. тов. ім. Шевченка написав, що на тому інтересі противно не Товариство ім. Шевченка, але Вид. спілка зле вийшла.].

Не пам’ятаю, щоби які загальні збори Наук. товариства ім. Шевченка обійшлися без Франка: він точно являвся на кожні збори і завше брав у них визначну участь. Хто б він не був, коли лише підривав науковий престиж Товариства чи яким-будь способом підкопувався під його фундаменти, Франко явно й сміливо виступав проти нього й нищив його своїм дотепом та їдкою сатирою. Навіть на загальних зборах дня 29-го червня 1913 p., коли-то галицькі політики зорганізували були велику опозицію проти проф. Грушевського, уже недужий Франко боронив його перед їх нападами і доводив, що з виходом проф. Грушевського почнеться й упадок Наукового товариства ім. Шевченка.

Засідав я з Франком не лише у виділі Наук. товариства ім. Шевченка, але також і в дирекції Укр.-руської видавничої спілки й у виділі Товариства прихильників української літератури, науки та штуки. Бував також і на засіданнях наукових секцій, у яких Франко брав участь. Франко приходив на засідання точно, один з перших, і в засідання вносив свою ясну, здорову думку, невичерпану енергію та працьовитість. Незвичайна скромність, великий розум, простота, ввічливість, а при тім esprit, скептицизм та іронія окрилювали Франкову постать і робили її приємною в зустрічі. Ані дрібки гордості, чванства, пихи ви ніколи не помітили у Франкові. Не забудьмо одночасно, що характер у Франка був чистий, як кришталь.