Авгур Небій Аттій

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

1

Найславніший із авгурів,

Що жив в часі Тарквінія,

Звався Небій по імені,

А прозвищем Аттієм.

Многі свідки посвідчають,

Що зі всіх, котрі віщунством

Займалися, Небій Аттій

Найлюбіший був богам.

Много речей божественних

При житті своїм зробив він,

Заробив велику славу,

Та маєтку не збирав.

І була йому від бога

Незвичайна тая ласка,

Що по смерті його тіла

Ніхто й знаку не знайшов.

Про життя його й пригоди

Та діла його чудесні

Много б можна написати,

Та подам лиш дещо я.

2

Його батько рільником був

На маленькім господарстві;

Малий Небій іще змалку

У роботі помагай,

Раз ото пасе він свині;

Хоч худібка неспокійна

Й любить бігати у шкоду,

Під полудне він заснув.

Прокидається спросоння,

Аж свиней кількох немає;

Він розплакався зо страху,

Що поб’є за те отець.

Оддалік була каплиця,

Про яку він тільки те знав,

Що присвячена героям

Чи якимось-то святим.

І пішов він до каплиці

Й став просить: «Святі герої,

Поможіть свиней шукати,

Що у безвість десь зайшли.

Як поможете, то дам вам

Грозд найбільший винограду,

Який тільки в тім околі

Буду в силі вишукать».

Перебігши сюди й туди,

Віднайшов він свої свині,

Але виноград найбільший

Ані руш було знайти.

Там гора була велика,

Вся покрита виноградом, –

Скільки лазь по ній та дрися,

Виноград усе дрібний.

У тім клопоті й тривозі

Він почав богів благати,

Аби знак йому післали,

Як знайти той виноград.

3

Тут подумав: «Се винниця,

Ось лівий бік! Ось правий бік!

Глядітиму лиш на правий,

Які птахи прилетять».

Прилетіли такі птахи,

Які йому сподобались,

І подумав: «Шукатиму,

Де ті птахи посідають».

А знайшовши теє місце,

Де ті птахи посідали,

Він лозу знайшов старезну

Й величезний виноград.

Вирізавши грозд найбільший,

Він побіг що було духу

До каплиці з героями,

Щоб зложити їм свій дар.

Йому батько стрічається,

Дивується й питається:

«Куди біжиш? Кому несеш

Величезний грозд такий?»

Сказав хлопець по порядку

Все батькові: «От я заснув,

Свині згубив, святих просив,

Грозд такий їм обіцяв!»

«А де ж знайшов ти грозд такий

Величезний нечувано?» –

«Мені птахи показали». –

«Ану, місце покажи!»

«Ага, так я й дурний буду!

Не жалуйте свого труду.

Може, птахи й вам покажуть,

А я біжу до святих».

4

«От розумний вдався хлопець! –

Думав батько втішаючись. –

Якби так було з-за чого

В руки дать йому талан!»

І згадав тут про тірренця

У містечку сусідньому,

Ворожбита старенького.

«Дай, до нього загощу!»

Мало був йому знайомий,

Але дід такий приязний,

Що здиблешся – любо стане.

Мовби червінця знайшов.

Пішов отець із Небієм

До містечка поблизького,

Знайшов хату ворожбита, –

Ще ніколи в ній не був.

Старий сидить під хатою,

Все на сонце поглядає,

Зверху очі отіняє

Долонею, мов дашком.

Побачивши селянина

Із дітваком чепурненьким,

Він обома долонями

Свої бедра поплескав.

«От-то мені гості милі!

А принесли що з’їдобне?

В мене, бачите, скрізь голо, –

Те з’їмо, що принесли».

Батько Небія старого

Знав настільки, що ніколи

Гостей не гостить чим іншим,

А лиш тим, що принесли.

Та й сам виріс в тій науці,

Щоб ніколи в чужу хату

Не йти з голими руками, –

Се найперший лихий знак.

І тепер він, як збирався

З своїм сином до вчителя,

То клунок набрав чималий,

Ще й малого обтяжив.

Посідали, поснідали;

Ні старий до гостя свого,

Ані гість теж до старого

Про їх діло нічичирк.

Лиш малий глядить цікаво

На старого, оченята,

Знай, сміються, та сказати

Ані слова не посмів.

Мав науку теж вітцівську:

«Поки старший до малого

Перший сам не заговорить,

Заговорювать не смій!»

Втім, старий лице малого

Взяв поміж обі долоні,

Повернув до сходу сонця

І привітливо сказав:

«Бачиш, он красоворонка!

Зліва вправо полетіла.

Перший раз її тут бачу.

Незвичайно добрий знак».

«Я їх бачив дві оногди, –

Відповів малий спокійно, –

І вони мені вказали

Превеликий виноград».

Простягнув старий правицю

До Небієвого батька.

«Ти привів його в науку?

Буду вчитель я йому.

Не багато йому треба.

Що я маю, він не має,

Передам йому, як зможу,

Щоб не брать з собою в гріб.

Та такого в нього много,

Що він передать нікому

Не возможе і для того

Гробу він не матиме.

Як ота красоворонка

Між воронами, так буде

Він між нами, віщунами,

Диво, а ворона все ж.

Хоч ізверху синє пір’я,

Чорного ж ані одного, –

Все ж ворона. Буде слава,

Не даний високий лет.

Хоч і буде чудотворець,

Його чудо, мов жарт буде,

І ніякої користі

Він не матиме з чудес.

Не підлетить він високо,

Не роздивиться широко;

Щаслив буде, його ж щастю

Не позавидить ніхто».

5

І став Небій Аттій таким віщуном,

Якого дотіль не бувало;

Найнеймовірніше коли предсказав,

Все по його слову ставало.

Хоч іноді й смішно подумать було,

На що таке чудо годиться, –

Сміялися люди, та й Небій собі ж,

А чудо – дивись! – і справдиться.

Хоч не був прийнятий у гурт віщунів,

Що в Римі мав власну господу,

Хоч самі етруски складали той гурт,

І він був етруського роду, –

Проте його звали до всіх віщувань

Королівських, народних, сенатських,

Хоч, крім лету птахів, він штук не вживав –

Віщунських, святотатських.

І простії люди любили його,

Помагав-бо їм в кождій потребі.

Аби що захоче хтось інший сказав,

Буде так лише все, як сказав їм Небій.

6

Захотів король Тарквіній

Ромула закасувать;

Із трьох трібів три центур’ї

Поклав Ромул поставлять;

А Тарквіній з новобранців

Хтів іще три влаштувать,

Своїм іменем і другів

Ті новії називать.

З віщунів ніхто не бачив

Ніякіського в тім зла,

Тим більше, що війна потребу

Нових боїв принесла.

Небій лиш один завважив:

«Постанова дуже зла!

Гнів богів на нас накличе,

Злих припадків без числа».

Всердився король Тарквіній,

Що не був його звичай.

«Се ж державная потреба!

Ти, віщуне, замічай!» –

«Замічаю при случаю, –

Мовив Небій по звичаю, –

Але теє добре знаю

І за те не одвічаю, –

Що потерпить увесь край».

Та король не піддавався, –

Дуже план свій улюбив, –

І на Небія завзявся,

Пробу ось яку зробив.

На шумнім народнім зборі

Серед площі він засів,

Небія привести вскорі

По неволі чи по волі

Як противника палкого

Королівській своїй волі

Своїм лікторам велів.

«Перед суд мій і народний

Ти запізваний отсе,

Що немов з богів показу

Ти противен раз по разу

Навіть тому, що потреба

Нам державная несе.

Чи тебе хто намовляє,

Щоб протививсь ти мені,

Чи фальшивий дух стріляє?

Та не був же ти в війні?»

«Ні, королю, – Небій каже, –

У війні я не бував,

Але дух мій мене в’яже,

Щоб я те лиш віщував,

В чім побачу волю божу

І покликатися можу

На присутніх, чи між ними

Я кому що сфальшував?

За випадками трудними

Все я правду відкривав».

«Я присутній, – король мовить, –

Мені свідки не указ;

І трудну річ я задумав.

Ну-ко, відгадай сей раз,

Чи ту річ я доконаю?

Як вгадаєш, то пізнаю,

Що твій голос – божий глас».

Небій зір підняв до неба,

Бачив те, що йому треба,

І без намислу сказав:

«Доконаєш». – «Доконаю?

От тепер тебе вже знаю! –

Рік король і заіржав,

Наче кінь, сміхом здоровим. –

Віщуном таким чудовим

Ще ніхто не був й не буде!

Смійтесь, смійтесь з нього, люде!»

Але люди не сміялись,

Деякі лиш дивувались

Тій утісі короля.

Мовить Небій: «Хочу знати,

Що такеє загадав ти,

Що на сміх той позволя».

«Бач, ось бритва, – король мовить, –

Що на брехні тебе зловить,

Ось острило кам’яне!

Я хотів тебе спитати,

Чи острило перетяти

Бритвою – то річ можлива?

Ти ж, не знавши того дива,

І порадував мене».

«А порадував, – озвався

Небій і не здивувався, –

Ба, ще більше, розсмішив;

Та ще з того не виходить,

Що мене біс за ніс водить,

Щоб мій вислів був фальшив.

Ну, візьми своє острило,

Відкрий бритву та безсило

І помаленьку тисни!

Бо як при тім руку зраниш,

То сам собі вік споганиш

І не доживеш весни».

Але король, не гаючись,

Не знать чого хапаючись,

Взяв острило, замахнув

Бритвою, мов мав шаблюку, –

Розсік, та ще й ліву руку

Аж до кості розчахнув.

Ся подробиця в Лівія (кн. І, розд. 36) представлена так, що король задумав неможливу річ, аби сам віщун розрізав бритвою кам’яне острило, а той і зробив се на його очах.

У Діонісія король задумує велике діло й питає віщуна, чи воно можливе. Коли віщун із лету птахів потвердив йому, що можливе, король з наругою запитав його: «Чи можу я отсею бритвою розрізати острильннй камінь?» Небій сказав: «Тни, королю! Розітнеш, або я перетерплю все, на що засудиш мене». Король справді розрізав камінь так, що вістря пройшло не тільки через камінь, але перетяло також часть руки, що його держала. Уявляючи собі се дійство, мусимо допустити, що король відтяв собі чиколонки пальців лівої руки, якими держав камінь. – Прим. І. Франка.

7

Умер Небій з кінцем року.

Авгурові та пророку

Похорону не було;

Він не хорів ані болів,

Не мав жінки, корів, волів, –

Скромне ж, самітне житло

Чисте й ясне все було.

Відси його з кінцем року,

Мовби дослужив до строку,

З-між людей щось увело.

Дармо другі нарікали,

Тілеса його шукали, –

Не знайшли та й не знайшли.

Та знайшлись такі натомість,

Що про смерть його відомість

Королеві донесли.

Король дуже здивувався,

Вже старий, не сподівався

Свою рану улічить.

Небій значно був молодший, –

Маєш! Вік його коротший!

Щось-таки воно значить.

Хоча страти не жалів він,

То протеє повелів він

Вшанувати пам’ять тую

І залізную статую

Небієву спорудить

І на площі тій поставить,

Де хотів його знеславить, –

Думав, довше буде жить.

Вийшло се йому на лихо.

Анка Марція сини,

Яких трону він позбавив,

Не збіднив, але знеправив,

Прийнялися зразу, тихо

Шепчучи, шукать вини

На Тарквінію за вбійство

Небія. «Таке злодійство

Він без слідства полишив!

Певно, він вмочав в нім руку,

А за те й залізну штуку

Вгородити поспішив».

Не знайшли в народі віри,

Та в ненависті без міри

В самий низ зійшли вони,

Помічників собі знайшли;

Як королю кінця дійшли

І як самі з сцени зійшли, –

Про се дальша повість буде, –

Тут одно ще лиш прибуде:

Що не дожив король весни.

Написано в днях 28 й 29 вересня 1915 р. на основі Діонісія (кн. III, розд. 70 – 73). В Лівія лише коротка згадка про Атта Навія (кн. І, розд. 36).

Примітки

Автограф № 431, с. 107 – 114.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 506 – 516.