Похорон Мененія Агріппи (р. 493 до Хр.)

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Умер Мененій десять літ по своїм консулаті,

Заплакав, мабуть, увесь Рим по мужа того втраті.

Та хоч був консулом і мав тріумф він, слави гідний,

По смерті показалося, що був він дуже бідний.

Не знайдено в майні його настільки капіталу,

Щоб його тіло схоронить по-панськи, без скандалу.

Опікуни його дітей метнулись сюди-туди:

«Що ж, похоронимо так, як хоронять прості люди».

Та на сю вість між простими людьми заклекотіло.

«Хай лиш поважаться вони так хоронить се тіло!

Се ж муж, якого Рим не мав та вже й не буде мати!

Та ми їх кості рознесем, розкинем їх палати!»

Як стій трибуни скликали народ у збір чималий,

Діяльність, ум покійника та добрість вихваляли.

Його тверезість піднесли, та простоту в обхожі,

Та грошолюбства повний брак – великі дари божі.

«Був би найбільший се скандал, щоб муж, так знаменитий,

Був погребений просто так, як кождий посполитий».

Вони візвали люд увесь до тлумної ухвали,

Щоб кошти погребу його на себе переняли.

«Хай кождий дасть, що його снасть! Побачим, чи в нас дніє,

Чи простий люд заслужених мужів почтити вміє?»

Зложили зараз, що хто міг, серед похвал і крику,

Мов чудом, суму скинули зовсім, зовсім велику.

Коли почув про [це] сенат, увесь засоромився;

Як збуться сорому того, тут радить він приймився.

Ухвалу приняли таку: «Се річ недопустима –

Найзнаменитшого з римлян гребти, як пілігрима,

За складання від одиниць. А похорон преславний

Йому устроїться, а кошт покриє скарб державний».

Поручено вмить квесторам ухвалу ту сповнити,

Вони ж і справді похорон встругнули знаменитий.

Сукна, полотен та прикрас потратили чимало,

Вінців, фестонів – зодягти всіх бідарів би стало.

Взяв на амбіцію сенат, всю людовую складку

Велів квесторам людові звернуть. Тяжкий припадку!

Гадав, що упокорить люд аж до землі самої,

Та нечутливий і тупий люд у нестямі своїй.

Коли на збір його в той час трибуни завізвали,

А квестор виклав гроші в мисль сенатської ухвали,

Сказали люди: «Що дали, назад вже не візьмемо,

З тим чи без того, як були, на біду не зійдемо.

А от Мененій полишив і діти-сиротята, –

У них маєтку – хоч свищи! – сама лиш гола хата.

Так от ми над його дітьми те милосердя маймо,

На чесне виховання їм отії гроші даймо.

А то підуть – сенатська їм ухвала не поможе –

У прошаки й розбійники на площі й роздорожже».

Отак собі прості люди із сенату закпили

І йому ослячі вуха двічі причепили.

Написано д[ня] 22 січня 1916 на основі Діонісія (кн. VI, розд. 96).

Примітки

Автограф № 431, с. 417 – 418.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 398 – 399.