Сервій Туллій і Танаквіль [578 р. до р. Х.]
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
В Корнікулі, латинському місточку,
Жив муж, потомок давніх королів,
На ім’я Туллій. В цвіті мужніх літ
Він за дружину взяв Окрізію,
Найкращу та найосвіченішу з-поміж
Жінок, які жили в Корнікулі.
Не довго довелось йому втішатися
Життям подружнім; ще не вийшов [час]
Що його жінка мала вродити
Дитину, а вже він поляг у битві,
Коли Корнікулум римляни здобули.
Окрізію, яку в часі пожежі,
Що місто те пожерла, у неволю
Взяли, не знавши, хто вона така,
Як здобич перед поділом дали
Тарквінію задля її краси.
Невільницею королеві бувши,
Вона в сльозах та горі породила
Синка, якому дала ймення Сервій
На пам’ять своєї й його неволі.
Раз Танаквіль, стара вже королева,
Зайшовши до кімнати, де стояв
Юпітера жертовник, на якім
Перші шматочки кождого обіду
Складали і в честь божества палили,
Побачила в колисці під стіною
Мале дитя, що спало преспокійно,
А вся його головка бухала
Огнем, що світло розсипав довкола,
Але дитині шкоди не робив.
Не скрикнула, не втекла Танаквіль,
Жона божественних свідома явищ,
А обернувшися до пань двірських,
Що йшли за нею, запитала тихо:
«Чиє дитя?» –
«Окрізії-корнікулянки», –
Сказала та, що над Окрізією
Мала поручений від королеви догляд.
«Покликать матір!»
Увійшла в кімнату
Окрізія та, чудо бачачи, також не скрикнула,
А кинулася просто до дитини, –
І в тій же хвилі полум’я погасло.
Покликала Окрізію до себе
В свою кімнату Танаквіль саму,
Стала розпитувать про рід її,
Про [дім], про вдівство й повеліла
Сейчас їй декрет виписать свобідний
З тим, аби в товаристві королеви
Зістала з сином жити весь свій вік
У королівському дворі. Порозуміла
Старая королева, що з тим сином
Зійде на них та на все місто слава
Та ласка божа. Одобрив король,
Вернувши із походу, все, що жінка,
Не дожидаючи його, запорядила.
При королівському дворі ріс Сервій
І вже від вчасних літ оказував
Таку хоробрість у численних [боях],
Що сам король його надгороджав
Побідними вінцями й повіряв
Йому начальний провід частей війська.
Отак він королеві допоміг
Могутні племена тірренців та сабінів
У довголітніх війнах побідити,
І підігнути їх під римську власть,
А місто непомірно збагатити.
Та виявляв теж у державній раді
Велику бистроту ума та дотеп
В укладанні державних документів,
Умів знайтися в найскрутніших навіть
Обставинах, був у війні та мирі,
Сказать так, правою рукою короля.
Тому й не диво, що, старіючись,
Король здавав чимраз частіш на нього
Діла державні, а вважаючи,
Під впливом жінки, Сервія своїм
Наступником, найдостойнішим трону,
Віддав йому дочку свою за жінку.
Уже минуло тридцять вісім літ
Тарквінієвого панування,
Коли сини два Анка Марція
Зачали в Римі заколот робити.
Позбавлені через Тарквінія
Батьківського престолу, довго ждали
На смерть старого короля в надії,
Що правовита власть до них поверне.
Не думали про те, що власть виборна
Йде не за родом, але по заслузі.
По смерті Небія вони ще дужче
Засуєтилися й ширити стали
Погану вість, що з королівського
Веління згинув славний сей віщун.
Король, – мовляли, – заводив багато
Усяких новостей, яких перш не було,
А Небій спротивлявся їм завзято.
Коли ж погиб віщун і голосно
Зробилося, що тіла не знайшли,
Король приняв сю відомість байдуже,
Не зарядив за вбійцями слідити, –
Знав, очевидно, що сам винуватий.
Та не було в народу їм признання,
Тож наняли собі двох пастухів
Гірських, мабуть, опришків здоровенних,
Тих підівчили, як робити мають,
І вислали в палату королівську
В день, коли на свойому трибуналі
Сидів король і сам судив ті справи,
Які виволікав хтось перед нього.
Перед палатою два пастухи
Зчинили сварку. Неначе відмовляє
Один, а другий ані руш не хоче.
«Та, може би, деяк ми погодились?»
«Чи ти мене вважаєш за дитину,
Щоб я за леда медяник годився?
Тут діло не таке! По скілько ми
Судах ходили вже, й ніхто не міг
Зробить між нами згоди. Відкликаюсь
До суду королівського, а ти,
Хоч чи не хоч, зо мною стати мусиш».
Се він сказав при королівській варті,
А обертаючись до вартових,
Додав із виразом довір’я й простоти:
«Та діло в нас не наше, королівське,
Про королівський спадок, то самому
Лиш королеві можемо сказати».
Оглянули їх вартові й пустили
В судову залу, не завваживши,
Що хоч оба без всякого оружжя,
Один під верхньою одежею
Малу мав сокирчину за ременем.
А скоро стали перед королем,
І запитав король, яке в них діло,
Один почав щось широко та довго
Розповідать, а другий, виждавши
Хвилину, замахнувся й утопив
Сокиру в королівській голові.
Лишивши там її, оба сейчас
На втеку кинулись, та крик зчинився
І зараз їх зловили вартові.
Ледве живого й непритомного
Внесли до спальні короля; ще дихав,
Коли від вартових донесено,
Що пастухи, на перші муки взяті,
Призналися, що вбити короля
Підмовили їх Марція сини.
Тут перша спохватилась Танаквіль.
Вона була тепер найстарша в роді
Й пізнала обов’язок забезпечить
Своєму зятеві наступство після мужа.
Був син у неї в мужеських літах,
Та вмер недавно, полишивши жінку
Й двох хлопчиків. Коли би Марція
Сини тепер заволоділи троном,
Вона боялася, що першим ділом
Вб’ють Сервія й обох її унуків,
А там і на її життя посягнуть.
Вона веліла зараз усі брами
Позамикати та ні з них, ні в них
Не допускать нікого. А зі спальні,
Де саме дихать перестав король,
Веліла вийти всім стороннім, окрім
Окрісси, Сервія й доньки своєї,
Що замужем за Сервієм була,
Та внуків двох, що принесли няньки.
До Сервія звертаючись, вона
Промовила словами ось якими:
«Король Тарквіній, сину Тулліє,
Що викормив і виховав тебе
Й довір’я мав до тебе більше, ніж
До всіх приятелів і свояків,
Дійшов до краю свойого життя,
Злочинно замордований. Нездужав
Запорядить нічого про свій дім,
Не полишив своєї волі теж
Щодо наступства заряду в державі.
Нездужав навіть з нами попрощаться.
Сказать слова останні при розстанні.
Самі й осирочені позістали
Тут бідні діти, та життю їх грозить
Найбільша небезпека. Марції,
Що діда їх отсе замордували,
Коли захопити зуспіють власть,
Не пощадять життя їх молодого,
Зженуть зо світу їх без милості.
Та й ти, котрому, згордувавши ними,
Віддав дочку свою, як скоро вбійці
Дірвуться власті, певний буть не можеш
Свого життя так само, як ми всі,
Други й приближені покійного,
Нещасні женщини. Напевно знаю,
На всякі способи вони візьмуться,
Аби прилюдно чи то потаємно
Нас повганять у темнії могили.
Тому не можемо глядіть байдужно,
Аби злочинці, що не завагались
Життя укоротити королеві
І всіх нас заявились ворогами,
Опанували так велике місто,
А мусимо протиділати їм,
І то негайно, хитро й обережно.
Сього, здається, вимагає хвиля.
Коли нам пощастить захопити
Ту хвилю, мусимо нагрянути
На них усею силою, хоч би
Й оружжям, як би сього було треба.
Та сього, надіюсь, не буде треба,
Коли те зробимо, що я нараю.
А що таке? Поперед всього треба
Смерть короля у тайні заховати,
Про те подбать, аби скрізь вість пішла,
Що тільки легко ранений король,
А лікарі повинні заявити,
Що він за кілька день народові
Покажеться здоров. Тепер же я сама
Перед народом стану й заявлю,
Що поручив мені король Тарквіній
Народові оповістить, що поки
Не згоїться у нього рана, буде
Опікуном і завідателем
У його домі та в цілій державі
Один з зятів його – й назву твоє
Ім’я, о Тулліє! Не буде се
Противне волі римського народу,
А навпаки, самі жадатимуть,
Щоб ти завідував державою,
Якою досі стільки раз уже
Завідував. Коли відвернемо
Сю небезпеку хвилеву, не зможуть
Нічого вдіять наші вороги,
Коли покажеться, що вмер король.
Окружений лікторами, а хоч би
Й збройною силою, запізви тих,
Що змовились на замордування
Тарквінія, перед народний суд.
Почни від Марція синів і всіх їх
Тягни на кару. Як лиш постають
На суд, засуджуй всіх на смерть, а як
Не ставляться й опустять край, як я
Догадуюся, вирокуй на них
Довічне вигнання та судовий
Забір усього їх маєтку. Зараз теж
Розпоряджай державними ділами,
Прихильністю та ласкою здобудь
Любов юрби, а особливо дбай,
Аби не роблено нікому кривди,
Добродійствами ж і дарунками
Старайся немаючих горожан
Прихильно успособити до себе.
І аж тоді, як час нам випаде,
Ми скажемо, що вмер король Тарквіній,
І справимо йому прилюдний похорон.
Ти ж, вивчений і вихований нами,
Учаснику в сьому добрі, якого
Від тата й мами діти дізнають,
Дочку мою узявши за дружину,
Повинен, Тулліє мій дорогий,
Коли зістанеш римським королем,
Хоч би лиш задля мене, що тобі
Допомогла до всього, по-батьківськи
Про моїх внуків отсих добре дбати,
А як дійдуть до мужніх літ вони
І стануть здібними державою
Завідувать, не занедбай отсього
Старшенького на короля римлян
І приспособити, і призначити».
Сказавши теє слово, кинула
Старшенького свойому зятеві,
Молодшого ж доньці своїй в подолок
І тим збудила в них велике співчуття.
Тоді пішла, як час прийшов, з покою,
Веліла слугам приготовити
Лікарства й пов’язі й покликати
Щовизначніших лікарів. Отак
Минула ніч. А як на другий день
Довкола королівської палати
Зібралася велика міць народу,
Вона явилася в вікні й промовила,
Показуючи всім присутнім тих,
Що сприсяглися вбити короля,
А потім повеліла показати
Тих, що се вдіяли по їх намові,
Ізловлених, закованих в кайдани!
Піднявся крик обурення в народі,
Почулись оклики жалю та співчуття,
Вона ж, се чуючи, сказала далі:
«Не пощастило їм злочинний замисл той
Довести до кінця. Король іще не вмер».
Тоді почувся окрик радості,
А Танаквіль при добрій нагоді
Припоручила Туллія свойого
Яко призначеного тимчасово
Опікуном та завідателем
І дому королівського, й держави.
Люд розійшовся, врадуваний дуже,
Що небезпека не загрожує
Ще королівському життю, і довго
Жив у тім переконанні. А Туллій
З лікторами та сильним відділом
Вояків вийшов на торговицю
Й через окличника велів пізвати
Двох Марціїв, щоб ставились на суд.
Коли ж вони не ставились, бо вже
їх в Римі не було (вони заздалегідь,
Почувши, що король іще живий,
А Сервій тимчасово власть у руки
Дістав, пронюхали, що се не жарт,
До Свесси Пометійської дмухнули
І відтам вже до Риму не вернули), –
Він властю королівською на них
Декретував довічнеє прогнання,
Забрав усі маєтки й добра їх
На скарб державний і так укріпив
Своє на першім вступі панування.
Написано в днях 29 й 30 вересня 1915 р. на основі Діонісія Галікарнаського (кн. IV, розд. 3 – 5). Аналогічне оповідання в Лівія (кн. І, розд. 39 – 41), звідки взято лише звістку при кінці про Свессу Пометійську та деякі поетичні мотиви.
Примітки
Автограф № 431, с. 115 – 120.
Сервій Туллій (VI ст. до н. е.) – легендарний шостий римський цар (рекс). Традиція пов’язує з його ім’ям ряд реформ в соціально-політичному ладі Риму, перемогу над етруським містом Вейї і спорудження храму Діани в Римі.
Тарквіній Приск Луцій (помер 578 р. до н. е.) – легендарний п’ятий римський цар.
Анк Марцій – легендарний четвертий римський цар.
Свесса Пометійська – столиця племені вольсків.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 7 – 14.