Демapaт i Лукумон [3 чв. 7 ст. до р. Х.]
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
1
У Корінфі на свободі
В Бакхіадів славнім роді
Молодий ще Демарат,
Спадок по вітцю діставши,
Дармоїдством згордувавши,
До купецтва взяться рад.
Корабель собі він справив,
Виробів, плодів доставив,
До Італії поплив;
До тірренців діставшися,
Дуже рад був, дізнавшися,
Що дорогу не змилив.
По містах народ багатий,
Скрізь свобідно торгувати, –
Те, що він на продаж мав,
Роздивили в одній хвили,
Без торгу все розкупили, –
Дуже добре вторгував.
І от він від того року
Торговлю завів широку:
Грецький, східний товар
Продавав, а з Італії
Плоди гарні, удалії
На корінфський віз базар.
Отак кілька літ трудився,
Аж маєтку доробився,
Як мало котрий купець.
Та в Корінфі случай стався,
Що нараз він забоявся,
Щоб не був йому кінець.
У Корінфі розрух вибух;
Кипселос, жорстокий злидух,
Власть тиранську захватив,
Всіх багатших і знатніших
Мав за ворогів найзліших,
Був би ними гать гатив.
Він же – чоловік багатий,
Хоч не дав себе пізнати,
Та підзорливий тиран;
Особливо Бакхіадів
Він ненавидів, як гадів,
За їх знатний рід і стан.
Чи сам те збаг, чи так бог дав,
Він добро своє розпродав,
Незамітно, як лиш міг,
Корабель свій навантажив,
І хоч при тім життям важив,
Із Корінфа він убіг.
А що в гарній Тірренії
Хоч не дуже смиреннії,
Жили люди без біди,
Многі йому знайомії,
Діл усяких свідомії,
То подався він туди.
Особливо в Тарквініях –
Хоч не в лаврах та в пініях,
Місто більшеньке було –
Мав він добрих другів много;
От туди його й самого
На оселок потягло.
Там він дім купив затишний,
Заключив і шлюб препишний
З панною, мов гарний цвіт;
Вона родом і вродою
Могла стать нагородою
Мужеві вже старших літ.
Двох синів із ним лиш мала,
По-тірренськи їх назвала –
Арунс був і Лукумон;
Що могла, сама їх вчила,
Грека вчителя приймила, –
Плив їх вік, як любий сон.
Як оба подоростали,
Жонатими разом стали, –
Підіймало чуття грудь…
Не без батькових заходів
Взяли жінок з перших родів, –
Лиш у щасті жий та будь.
Арунс, мабуть, нещасливший,
Кілька місяців проживши.
Вмер і жінку всиротив;
Демарат за ним у тузі,
Глек мов на гончарськім крузі,
Косівський місцевий зворот «на крузі» в значенні «скоро» повстав між гончарами, які з кусня виробленої глини на гончарськім крузі протягом кількох мінут виробляють горнець або миску. – Прим. І. Франка.
Світ теж скоро опустив.
Лукумону пощастило:
Із сирітством враз постигло
І збагачення його;
Унаслідив батька й брата,
Тісна стала рідна хата,
Забажалось дечого,
Грецька кров заговорила,
І в душі почулась сила
У громаді щось значить;
Засіб грецької науки
І воєнної теж штуки
Міг відвагу підносить.
Та була ще жінка в нього,
Як траплявсь мало в кого,
Мала ім’я Танаквіль,
В гарнім тілі душу віщу
Та науку найтайніщу
З етрурійських рідних піль.
Етрурійці з давен-давна
Була нація преславна
Птаховідів, віщунів,
Що дар мали віщувати,
З лету птахів пізнавати
Божу ласку й божий гнів.
От і Танаквіль у мужа
Підпомога була дужа,
З-між тісних домашніх стін
Його перла до громади
Чи до діла, чи до ради,
Щоб там визначився він.
Та тарквінці, як тип чистий,
Були страх консерватисти,
Не хотіли навіть знать,
Щоб мішанець з батька грека,
Що прибув до них здалека,
Місце міг у них зайнять.
Не то між своїх знатніших,
Навіть поміж послідніших
Не хотіли допустить;
Ані в сенаторській раді,
Ані в війську, ні в громаді
Не мав місця – та й досить!
Отак жив він сумуючи,
Час надармо гайнуючи,
Аж із тіла рвався дух;
Не вдавався будь до кого,
Поки з Рима далекого
Не дійшов до нього слух,
Що чужинців там приймають,
Горожанством наділяють,
І звичаєм у них єсть
Не на рід лиш уважати,
Але кождому признати
По заслузі його честь.
Він рішився з місця зняться,
З Тарквініїв перебраться
З цілим домом своїм в Рим,
Та знайшлось таких ще много,
Що горнулися до нього
Й раді були вийти з ним.
І отсе ж одного рана
Досить значна каравана
Рушила з тірренських піль;
Напереді в пилу хмарі
Блискотять на конях в парі
Лукумон і Танаквіль.
2
А як до Янікула-горба дійшли,
Відки перший раз Рим оглядати могли,
Серед дороги поставали
І видом очі напували, –
Аж орел з висоти вниз спустився надух,
Лукумонові зняв з голови капелюх,
Круги в повітрі закрисляє,
Все вище й вище підлітає.
І, кружляючи, вверх підлетів так високо,
Що ледве в висоті доглядить його око,
І ось – чудні діла господні –
Щез у повітряній безодні.
Каравана уся, мов прибита, стоїть,
Кождий вгору глядить і очима слідить –
Минула хвиля не мала, –
Не видно ні сліду орла.
Та нараз, наче кинений з пращі, злетів
Той орел, на плече Лукумона він сів
І капелюх, як випадає,
На голову йому вкладає.
І всі бачать у тім ласки божої знак,
Віща ж їм Танаквіль се толкує ось як:
«Орел – Юпітра птиця,
Щаслив, кому явиться.
Щонайвище на тобі він з тебе підняв
І, богам показавши, наново поклав.
При сього міста самім вході, –
Будь тобі вищим в їх народі».
3
Рад знакові чудесному,
Дяку богу небесному
Духом вирік Лукумон;
В Римі все йому щастило,
Сонце мов весь час світило,
Дні йшли, наче любий сон.
Поки ще зовсім взаді був,
В Римі королем тоді був
Анкус Марцій, Нуми син;
Сей про гостя так значного
Дізнавшися від будь-кого,
Рад був знать, що за один.
Дали знати Лукумону,
Королівську щоб корону
Він явивсь почтити сам;
Після першого вітання
В відповіді на питання
Він ось що промовив там:
«Я з Тарквінії, королю,
І почув я добру волю
В ваше місто перейти.
Не з порожніми руками,
Із жінкою та служками
Мене в Римі маєш ти.
Хочу дім собі купити,
Своїх другів оселити,
Та твою прохаю власть
Місце визначить свобідне,
Що тобі буде догідне,
Й відповідну міста часть,
І одно скажу ще сміло:
Найважніше в мене діло,
Для чого прибув я в Рим –
В мене золота багато,
Що лишив мені мій тато,
І я маю клопіт з ним.
І без нього я багатий,
Жадним ділом не зайнятий,
Не мав ходу в вітчині.
А як в Римі буду жити,
В скарб державний положити
Ти позволь його мені.
Трохи грецької науки
Й знання військової штуки
Маю, бачиться, досить.
До державної послуги
Я і вірні мої друга
Не дамо себе просить».
Втішився і здивувався,
Мало не поцілувався
З таким гостем сам король;
Він прийняв його, як свого,
Знай лиш, примовляв до нього:
«Та позволь же бо, позволь!»
Про що тільки запитав він,
Відповідь на все дістав він, –
Ліпшої не міг і ждать;
Виходило кожде діло
В нього просто, ясно й сміло –
Чисто божа благодать.
Від самого часу того
В Анка Марція самого
Став він перший чоловік;
Лагодив він спори давні,
Сплачував довги державні,
З бою жадного не втік.
В римські вжившися звичаї,
Взнав, що в Римі кождий має
Двоє імен: власнеє
І семейно-родовеє, –
І, вважаючи на теє
Явище всякчаснеє,
Своє власне ім’я змінив,
З Лукумона Луц’я вчинив,
А що вродився на світ
В місті, званім Тарквінії,
В горожанській опінії
Став Тарквінієм, як слід.
Чверть століття в Римі бувши
И сенаторство осягнувши,
Свого щастя ковалем
Став Тарквіній, то й не диво,
Що по Анку Марц’ю живо
Став він римським королем.
Написано в днях 26 – 27 вересня 1915 р. на основі Діонісія Галікарнаського (кн. III, розд. 47 – 49). Аналогічне оповідання Лівія (кн. І, розд. 34) менше докладне.
Примітки
Автограф № 431, с. 99 – 104.
Тарквінії – місто в Етрурії.
Анкус Марцій – цар давьного Риму (642 – 617 рр. до н.е.). Вважається онуком, не мином Нуми Помпілія.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 493 – 500.