Мужнє діло Марка Красса [74 – 71 рр. до р. Х.]

Плутарх

Переклад Івана Франка

Війна з гладіаторами

Не злий був чоловік Марк Красс,

Освічений, як на свій час,

І хоч ніякий там талант,

Він пильністю надштукувати

Міг те, чого природа-мати

Йому з уроди поскупила;

Зате був незвичайна сила

Як безпримірний спекулянт;

Ся сила перший раз вмістила

В руках його такеє щось,

Що й нам назвать би довелось

Не як, а капітал-гігант,

Його отець не з бідних був,

Уряд цензорський роздобув

І чимось-таки відзначився,

Коли тріумфу вдостоївся.

Син фінансову карієру

Почав у зрілих вже літах;

Спекуляційну барієру

Він обтяжив на перший тяг

Сумою трьохсот талантів, –

По-нашому хто би хотів

Сказать, то вийшло би якраз

Міліон ринських, і шабаш.

Пізніше ж, консулом зіставши

І десятину всього давши

Геркулесові в дар почесний,

Всьому населенню столиці

Пир нарядивши без різниці,

А кождому горожанину

Ні за яку заслуженину

Збіжжя потрібного на хліб

Аж на три місяці нагріб

Зі своїх шпихлірів. Усе те

Сам власноручно обчисливши,

Йти в Сірію постановивши,

Він решту пильно обчислив

І невимовно був щаслив,

Що вичислив на поготів

Сім тисяч і сто талантів,

Або, по-нашому сказать,

Круглим числом, то двадцять п’ять

Мільйонів нашої монети.

Були в тім і готові гроші,

Будівлі скромні та хороші,

Двори сільськії та палати,

Були численні кораблі

Для всяких родів торговлі

Й невільників реєстр багатий;

У тім реєстрі були вчені,

Ритори, люди просвічені,

Спеціалісти ремісничі,

І інженери, й будівничі,

І писарі, знавці монет,

І, може, й не один поет.

Все те нужда до Рима гнала,

Війна в неволю повертала,

А всемогучий капітал

Пристроював і огортав,

Давав до рук підхоже діло

І величаться міг тим сміло:

«Отсе не на докір нікому

Живі знаряддя мого дому».

Такий великий «собі рад»

Був мов з природи демократ,

Гостинний, людяний, люб’язний,

До своїх слуг усе приязний.

«Хазяїн, – говорив він вслух, –

Зробить все може через слуг,

Та слуг для своєї потреби

Зробить лиш може через себе.

Хазяйство ж із мертвих речей –

Се штука лиш здобуть, сховати;

Хазяйство ж із живих людей

Мусить політикою стати».

Бувши властивцем будівель

Більшої майже часті Риму,

Мов трудолюбний муравель,

Діл масу мав необозриму.

Був адвокатом він не злим,

А людям бідним, незасібним

Легше було зійтися з ним,

Як з Ціцероном знаменитим

Або з ким-будь другим подібним,

Вітром риторики підбитим.

Він в кожду найдрібнішу справу

Вникав сумлінно й перед лаву

Судейську не ставав ніколи

Без приготови, по неволи.

Тим між людьми він здобував

Щораз то більшую прихильність,

Тим більшую, що кожний знав

Його ту невтомиму пильність,

Щоденних множество занять

І привичку не дармувати,

Нічого чим-будь не збувати

І ні на кого не пенять.

Хоч із виду не дуже гарний,

Проте був дуже популярний

Тим, що нікого не цурався,

З кождим по-дружеськи вітався

І майже кождого з римлян,

Хоч був [у нього] низький стан,

Він тямив по ім’ю назвати

Та знав, про що з ним розмовляти.

І не лиш адвокат був добрий,

Але й вояка теж хоробрий.

Він визначився ще при Суллі,

Але оба не дуже чулі

Були на славу діл воєнних.

Тому за кілька вчинків темних,

На які людська злоба ласа,

Відсунув Сулла мовчки Красса

Від політичних діл набік.

Та не такий був чоловік

Марк Красс, аби нараз втонути

В мутнім капіталізму морі,

В лихварській сумрачній конторі,

Закиснути в правничім спорі.

Йому ще блиснули мінути

Слави воєнної, которі

Трохи чи не найкращії були

В його житті, хоча капризом долі

Признання повного доволі

Й вони для себе не знайшли.

В той час у Римі панувала

Страшна вже пошесть, що ніде

Й ніколи досі не бувала,

Війни виплодище тверде –

Гри живих, але не акторів,

Але живих гладіаторів,

Що уоружені мечами,

Із голими грудьми й плечами

В великих цирках дерев’яних,

Пізніш в колосах кам’яних

Перед цікавих тисячами

Давати мали образ герців,

Воєнних ходів, перевертів,

Скоків і замахів грізних;

Все те видців увеселяло,

Розкішшю й страхом наповняло,

Поки комусь там годі стало

Й той рухом пальця знак давав:

Вгору два пальці підіймав, –

Оба борці живі лишались;

Вниз один палець опускав,

Щоб гості більше ще втішались, –

Тоді один борець другому, –

З них кождий знав котрий котрому, –

Чи горло пальцями стискав,

Чи меч у серце запускав, –

І так ті ігрища кінчались

Не раз смертю одного з них.

З часом одного було мало,

Циркову площу заповняло

Більш або менш значне число

Таких, що тільки всього й знали,

Що ненастанно управляли

Своє воєнне ремесло,

Та не на те, щоб воювати,

А щоб у цирках забавляти

Сотки та тисячі цікавих,

Що в боях справдішніх кровавих

Ніколи зроду не бували.

От перед ними то вони

Плоди своєї всі науки,

Всі грецькі гімнастичні штуки

Показували, витворяли,

Гонились, бились, боронились,

І захищались, і ранились,

І доганялись, і вмирали.

Їх розрізняли різні бранжі

По їх оружжю та реванжі:

Ті лиш мечі короткі мали,

Інші кинджали, пугінали,

Ті лиш окований п’ястук,

Інші лиш голу силу рук,

Та всіх стариннії автори

Звичайно звуть гладіатори.

Чи Красс в тих грищах любувався,

Гладіаторами займався,

Чи для святочної паради

Держав їх в себе цілі склади, –

Не знаємо. На всякий раз

Не був то сентиментів час,

А Красс був чоловік практичний;

Інтерес власний і публічний

Тут в парі йшов. Якби се діло

Йому чуже було, то сміло

Сказати б можна: «Він один

Не спекулянт, не римлянин».

У Капуї один магнат,

Що звався Лентул Батіат,

Держав таких борців багато,

Яких випозичав на свято.

Найбільше з них було галлійців,

Було не мало теж фракійців.

Не за якісь тяжкі провини,

А лиш знущаючись над ними,

Пан, що купив їх на торзі,

Велів скувать їх уборзі,

В темницю темную всадити,

В темниці голодом морити,

Ще й загрозив, що за напасть

Для грищ публічних їх продасть.

Їх двісті змовилось тікати,

Та хтось про се дав пану знати.

Що там зробив із ними пан,

Провідавши їх тайний план,

Невідомо, та не зовсім,

Бо ось вісімдесят і сім,

Яких хтось в пору остеріг,

У вечір спати не лягали,

З кухонь ножів, рожнів набрали

Й втекли, не жалуючи ніг.

За містом на пустім кавалку

Возів знайшли цілую валку,

Що ніччю, мабуть, спішно дуже

Гладіаторськеє оружжє

Везли в якеєсь інше місто.

«О, радуйся, свята невісто!» –

Вони з утіхи заспівали,

Вози ті духом сплюндрували,

Самі ж від стіп до голови

Узброєні в ряд поставали.

Допавши місця, де могли

Розтабориться й укріпиться,

І знаючи, що в кождій хвилі

До них хтось може причепиться,

Привідців трьох собі обрали;

З них Спартаком одного звали,

Двох інших – з інших джерел знаєм –

Кріксом і Ойномаєм.

Спартак фракієць був, з номад

Якихось родом, тілом сильний.

Відважний, та при тім прихильний

До слабших, помагать їм рад.

Інтелігентний, не сердитий

І ліпший грек, ніж би з його

Походження хто міг судити.

Стояв високо над юрбою,

Та відки, як, через кого

На рабський ринок він попав,

Нікому було дослідити.

Жонатий був. Коли у Рим

Його на торг той невільничий

Приволокли і жінку з ним,

Він довго вже, мабуть, не спав,

Бо зараз, лігши на траві,

Заснув. Припадок таємничий!

Де не взялась гадюка, підповзла

І мов гніздо з себе звила

У Спартака на голові.

Хто бачив се, позавмирали

Зо страху. Бачила й жона,

Та не злякалася вона,

В очах лиш іскри віщі грали.

Не ворухнулась, не скигляла,

Лише спокійно промовляла,

Немов сама до себе: «Так!

Се мій Спартак! Се мій Спартак!

Буде йому велике діло,

І піде він на нього сміло,

Хоч він беззлобний, як вівця,

До доброго йому кінця

Не доборотися ніяк».

Вона й тепер була при ньому,

Обоє разом вийшли з дому,

Гладіаторський ніж взяла;

Не нарікала, не судила,

Скрізь з ним у поході ходила,

А як страшна їх пхнула сила,

З ним на загибель враз пішла.

Поперед всього їх дігнала

Погоня з Капуї оружна,

Та її зараз розігнала

Гладіаторів горстка мужна.

При тім вояцького оружжя

Вони немало назбирали;

Се їм подобалося дуже,

Гладіаторське геть шпурляли,

Як варварства знаки й ганьби.

«Тепер ми воїнами стали

І вам покажем, щоб ви знали,

Що ми свобідні, не раби!»

Дійшла про те до Рима вість.

Там претор Клодій, мов пес кість,

Узявся згризти сю притику;

Зібрав когорту май велику,

Три тисячі мужів, дізнався,

Де глад’яторів гурт сховався, –

А се була гора стрімка,

Що, крім одного просмика,

Жадного доступу не мала.

Сей просмик Клодій берегти

Велів, щоб стежкою пройти

Й жива душа не погадала.

Гора здіймалась на стрімких,

Гладеньких стінах кам’яних,

Вся вкрита диким виноградом:

Тож гладіатори за днини

Щонайміцнішії лозини

Вирізували та плели

З них мов мотузяні драбини,

Міцні та довгі, від вершини

Стрімкого спаду долини,

І вже вечірньої години

Униз злазити почали.

Весь збір помалу так спустився,

Один лиш на горі лишився

Муж, що полишене оружжє

Позв’язував старанно дуже

Й на винограднім поворозі

Спускав додолу понемнозі,

Й зліз потім сам. «Надія в бозі!»

Усе те сталося так тихо,

Що римські вояки на лихо,

Хоч чатували і не спали,

Анічогісінько не знали.

Тож ніччю у недовгій хвили

Борці їх табір обступили,

Давай рубати та колоти!

Немного мали там роботи,

Поки весь табір не розбили.

Про ту пригоду на горі

В скорій дізналися порі

З сусідства пастухи та вівчарі,

Такі ж невільники. Так ті,

Хто тільки був у моготі,

До Спартака поприставали,

Все люд кремезний, бистроногий,

Привиклий на гірські дороги;

Гладіатори ж, того й жди,

Приймали їх в свої ряди,

Добрим оружжям наділяли

Або на чати посилали

Та на нічнії під’їзди.

І другого вождя, якого

Вислано з Рима проти нього,

Побив Спартак. Він звався Фурій,

Був зверхник двадцятьох центурій,

Та як Спартак його побив,

То він і лік їм загубив.

Його товариш і дорадник

Коссіній, римський теж урядник,

З значною силою в ту ж путь

Пустився. Та прочув Спартак,

Що він доволі неоглядний

І любить купелі вживать;

Тому, міркуючи не много,

В Саленах сам засів на нього,

Аби спіймать, як рибу в сак.

З тяжким трудом утік Коссіній,

Але його пакунки з сіний

Успів Спартак таки забрать.

І не забрав їх зовсім набор,

А з своїм військом римський табор

Здобув, крові пролив багато, –

Й Коссінія десь там же ж стято.

Сам претор рушив знов за ним,

І знов ударом не одним

Раз по раз бив його Спартак;

Забрав в полон його лікторів,

Коня з-під нього теж зловив,

І без авгурів та докторів,

І без попа та без владики

Став людям любий та великий,

Мов бог його благословив.

Та в помислах усе був скромний,

Не міркував у час потомний

Передавати свою власть,

А знаючи, що римській власти

Від його війська не пропасти

І сам він ради їй не дасть,

Бажав лиш Альпи перейти,

Свій люд в безпеку довести,

Щоб кождий в рідний край ішов,

Відки в неволю відійшов.

Та не такі були людці,

Щоб так їм хтілось навправці

Манджать у рідний край пустий,

Коли тут міст, вілл ліс густий,

Палат, храмів – не надивиться,

А їм скрізь можна поживиться.

І вдача в них тверда така, –

Байдуже їм до Спартака.

Вони ватагами цілими

На італійські Русалими

Стали завзято нападать

Та мордувать і плюндрувать.

Отсе вже не була зневага

Рабського бунту та ганьба,

А ворогів значна звитяга,

За власнеє життя журба,

Що римський змусила сенат

Велике військо нарядити,

А з ним в війні верховодити

Хай консули стають оба,

Людей бо збройних уже й так

Сімдесят тисяч мав Спартак.

То консул Геллій ізненацька

Напав на стрічную ватагу,

В якій германська чернь юнацька

Без перепони бушувала;

Від Спартака вона відстала, –

І дав бог консулу звитягу, –

Вся чернь на полі трупом впала.

А консул Лентул Спартака

Великим табором обводить,

Мов риболов той щупака

Довкола волоком обходить,

Спартак в один ударив бік,

Побив підвладних генералів,

Забрав усі імпедіменти,

Воєнні знадоби й струменти,

Вози мечів, списів, сандалів,

А консул сам поледве втік.

Таку одержавши користь,

Якій міг тільки радуваться,

Став поспішать Спартак чимдуж,

Аби за Альпи перебраться.

Та Кассій, претор на той час

У Підальпійській Галлії,

З десятьма тисячів людей

Забіг йому дорогу враз,

Щоб не пустить з Італії.

А як забіг, то так добіг,

Що його сила вся пропала,

Людей лягла ціла навала,

А Кассія якби не втека,

Та й то трудна, вирятувала,

То був би також трупом ліг.

Про все те в Римі як дізнались,

Всі сенатори поєднались

Післати консулам наказ

Війну заперестать сейчас;

Всі стали мислі однієї,

Що вождем для війни тієї

Повинен стати Марко Красс.

Многі мужі з найвищих клас,

Почувши тую новину,

Чи то задля його багатства,

Чи для приязних зносин з ним

Згодилися покинуть Рим

І буденні свої лайдацтва

І з Крассом рушить на війну.

Красс, військо дужеє зібравши,

В провінції Піценум ставши

Спартаку поперек мети,

Що мав тудою надійти,

А Муммія підвладного

Й два легіони з ним післав,

Щоб, обійшовши зад його,

За ним помалу слідкував,

Немов у пастку звіра гнав.

І не велів показуваться

Ні в битву з Спартаком вдаваться.

Та Муммій, як лиш засвітила

Йому надія на успіх,

Ударив на гладіаторів

І без шептух та без докторів

Розбитий, як пустий горіх.

«Лягло кістьми людей немало»,

А іншим щастя стільки стало,

Що, покидавши пишну зброю,

П’ятами накивали з бою.

Прийняв Красс Мумм’я прикро дуже,

А воякам нове оружжє

Коли давав, то зажадав

Від них присяги й запоруки,

Що, раз його діставши в руки,

Не пустять, хоч би й як хто рвав.

А п’ятсот перших, що були

До втеки головна причина

І явна їм була провина,

Муж в мужа жереби тягли,

А з вильосованих десятий,

П’ятно щоб з легіонів зняти,

На соромную смерть пішли.

Була се стародавня кара,

Не вживана вже довгий час,

Якою в хвилю занепаду

Пострашив своє військо Красс.

Отак те справивши, повів

Негайно проти ворогів

Свої легйони. Та Спартак

Не поспішав до битви й так

Через Луканію до моря

Тяг Красса. В морській тіснині

Застав він деякі міцні,

Великі кораблі азійських

Розбійників тих кілікійських.

«Чи не уйду від сього горя, –

Подумав він, – як перекину

Свойого війська хоч частину

До піль та гір тих сіцілійських?

З невільниками там війна

Була недавно ще; вона

Погасла, та ще жде підпалу».

І з кілікійцями помалу

За перевіз став торгуваться.

Та ті, як гроші лиш дістали,

Сейчас дмухнули й засвистали, –

Дали як ледарі пізнаться.

Із побережжя рушив знов

Спартак, аж поки не зайшов

На невеликий півостров

При Регіум. Там для безпеки

Своє він військо розложив.

Красс, що весь похід оддалеки

Зі своїм військом сторожив,

Негайно просмик обложив

І не загаявсь зміркувати

Мур навпоперек збудувати

Й ним ворогів замурувати.

Мисль та була не особлива,

Та вояки, не ждучи дива,

Знайшли заняття. Мурувати,

Щоправда, там не мурували,

А тільки перекіп копали

Поперек просмика. Успів

Той відділ викопати рів

За кілька тижнів восени

На триста стадій довжини,

А рівномірно глибини

П’ятнадцять стіп і ширини.

А по тій стороні рова,

Де була римська голова,

Піднявся височенний вал,

Що тішив всіх і дивував.

Спартак на плодовитім розі

Безпечний, як на оборозі,

Байдуже зразу придивлявся

Римлян роботі. Догадався

Біди, коли переконався,

Що на півострові самім

Дістать нічого неможливо,

А жниво, топливо ні мливо

Не доходило нівідкіль,

Хоч би лиш каверзний кукіль.

Сутужно війську й тісно стало,

Воно гуділо та роптало,

Та, окрім Спартака, в нім не було

Нікого, щоб за ним пішло.

Спартак був справді голова

Не в тім’я бита й не порожна.

Раз ніч настала снігова,

Та вітрова, та не морозна, –

То війську свому він велів

Каміння, глину перти в рів,

Хворост гатити, пні валити

І справді греблю вспів зробити,

Хоч невисоку й нешироку,

А все ж такую, що нівроку

Третину війська він успів

Перепровадить через рів.

Се бачивши, подумав Красс:

«Даремно стратили ми час!

Спартак уйшов! Ану ж но ти

Він загадав на Рим найти?»

Та ось, чи бач, із півострова

Ще купа тягнеться здорова, –

А купа се була така,

Що, як незгідлива корова

Від череди та від бика,

Відстала знов від Спартака.

Вони з півострова тягли,

Спокійно греблю перейшли

Та над Луканським озером

Табором стали, мов двором,

Аж там дігнав їх Красс тепер,

Назад від озера відпер,

Та знівечити їх не міг,

Бо в поміч їм Спартак прибіг;

Що його сила сполучила,

Римська фаланга не розбила.

Вже перед тим Красс усумнився,

Чи не даремно сам пустився

На гладіаторів; ні руш

Їх побідити всіх не дуж.

Тому й в сенат він написав,

Щоб той накази розіслав

Лукуллу в Фракію й Помпею

В Іспанію, щоб зі своєю

З них кождий силою спішив,

Війну в Італії рішив.

Тепер пожалував він того

Сумнівного писання свого,

Обміркувавши, що успіх

Положать на рахунок їх,

Хто, може, у остатній хвили

Прибуде й важку перехилить,

Але не на рахунок того,

Хто в ділі тім трудивсь так много.

От тим-то він почав спішить,

Щоб сам усе міг довершить.

Поперед усього рішив

На ту окрему часть напасти,

Яку Спартак освободив,

А потім знов саму лишив,

Бо не хотіла його власти;

Два ватажки там мали власть,

Один Канніцій, другий Каст.

На ту громаду вислав Красc

Шість тисяч вояків ураз,

Щоб горб поспішно обсадили,

Але себе якмога скрили.

Щоб його волі покориться,

Вони старались справді скриться

Тим, що зілля й цвіти пахучі

На шоломи свої блискучі

Понакладали. Та якраз

Те й додивилися в сам час

Дві жінки, що перед ворожим

Тим табором уранці-рано

Складали жертви силам божим.

Одна сказала: «Ов, погано!

Якась, мабуть, біда нас жде, –

Лука цвітаста вгору йде!»

Друга сказала: «Вік поганий

На них! Ніхто се, а римляни!»

Сейчас дали у табір знати;

Були б і тут римлянам страти,

Якби був Красс вмить не рішився,

З військом усім не поспішився.

І вив’язалась боротьба

Найзавзятіша з всіх хіба,

Які війна та досі мала.

Гладіаторська сила впала:

Дванадцять тисяч триста мужа –

Трупи й кривавая калюжа.

Із усього того числа

Убитих тільки в двох була

Іззаду рана; інші всі,

Як хто стояв ряд за рядом

Супроти римлян передом,

Так і попадали рядами

До сил ворожих передами,

Як кошениця у вівсі.

Як скошено сю купу так,

Зі своїм відділом Спартак

Подався в гори рад не рад

Коло Петелії назад,

А Крассові два генерали,

Квінт і пан квестор оказалий,

Що звався Скрофас, потягли

За ним з залізними рядами,

Держачись тісно за слідами.

Та раптом обернувсь Спартак;

Серед римлян зчинився ляк,

Якого досі не бувало, –

Все, що жило, те драпцювало,

Гладіатори ж, знай, косили

Та різали з усеї сили.

Римлянам з того неуспіха

Лишилася хоч та потіха,

Що свого квестора товстого,

Хоч в ранах, а проте живого

Хоч не на радість, а для мук,

Вирвали із ворожих рук.

Та власне славний сей успіх,

Остатній із його усіх,

Був Спартаку найменше любий,

Бо приводом став його згуби.

Гладіатори загорділи,

Ні в якім разі не хотіли

Слухать та панькатися з ним.

«Що нам по горах волочиться?

Нехай відразу все скінчиться!

Нас жадна битва не лякає,

А може, там тріумф чекає.

На Рим! На Рим! На Рим! На Рим!»

Отак, гукаючи щосили,

Всі обступили Спартака,

Трохи в глоті не задушили;

Оружна не одна рука

Знялася грізно понад ним…

Зняла охота їх така

Тягти на Рим, на Рим, на Рим.

І довелося Спартаку

Через оказію таку

Вволить їх волю; рад не рад,

Потяг в Луканію назад.

Не дуже тому рад був Красс,

Дізнався-бо тоді якраз,

Що наближається Помпей,

А в Римі плеще той та сей:

«Лиш він один у тій війні

Побідить, а хто інший ні.

Як скоро тільки він явиться,

То не даремно стане биться;

Війну к кінцю він доведе,

Побіда лиш на нього жде».

Отак-то мусив Красс рішиться

З рішучим боєм поспішиться.

Він табір розложить велів

Під самим боком ворогів

І зараз там копати рів.

Раби команди не чекали,

Юрбами надбігати стали,

Аби робітників зганять.

З обох боків що раз то більше

Збігалось вояків, жвавіше

Кипіла бійка і пенять

Було ні на що. Тож Спартак,

Хоч рад би був почать не так,

Був змушен бійкою тією

З цілою силою своєю

Встать у порядку бойовім.

В якім настрою йшов до бою,

Се видно з того, що коли

Коня для нього привели,

Він меч добув і пронизав

Його наскрізь і так сказав:

«Коли у бою тім новім

Я побіджу, то коней много

Від ворогів добуду я;

А як тут буде смерть моя,

То не потрібно ні одного».

І ринувшись у бій кровавий,

Він із розпуки чи для слави

Самого Красса став шукать.

Не довелось його зійськать,

Та двох його центуріонів,

З якими зустрінувся там

Серед кровавих перегонів,

Він трупами поклав і сам,

Нарешті, як довкола нього

Не стало вже в його нікого,

Стояв він сам і боронився,

Його обпала з всіх боків

Велика сила вояків,

Якої вже не міг відперти;

Він боронивсь, не сторонився,

Аж у знесиллі поклонився

Страшному маєстату смерти.

Хоч Красс сим разом поставився

І полководцем був не злим,

Не дбав, де було крухо з ним,

І страху не набавився,

Хоч із противником грізним

Мав діло й до кінця довів, –

Проте він ним не вславився,

Як сам відчув і проповів.

Ту славу перебив у нього

В остатній хвилі ще Помпей.

Красс не здолів Спартакового

Понівечити війська всього;

Уйшла ще часть його значна.

Ту часть напав Помпей щасливо,

Зробив багате смерті жниво,

І так скінчилася війна.

Помпей потроху справедливо

Міг до сенату написати:

«Красс побідив гладіаторів

В одвертій битві, як акторів,

Я ж, наче хопту навісну,

З корінням вирвав ту війну».

Та поступив він незичливо

Супроти Красса, що для нього

Тріумфу не жадав такого,

Як за Серторія мав сам,

А може, навіть кинув слово,

Що воювать не гонорово

З невільниками. Красс же сам

Не смів для себе особисто

Тріумфу славного жадати,

Волівши скромно, але чисто

«Вхід піший» в браму відправляти,

В крузі приятелів та ближчих

І слуг і горожан найнижчих

Те, що «овацією» звали,

Замість народних мас навали.

Душа не нахильна до зради

І не любителька паради,

До зверхніх почестей не ласа, –

И не ласа до пустої звади, –

Ось мужнє діло Марка Красса.

Написано в днях 27 – 30 серпня 1915 р. на основі Плутарховото «Життя Марка Красса» (розд. 1 – 3 й 8 – 11).

Примітки

Автограф № 430, с. 119 – 134.

Цензори – службові особи у Стародавньому Римі, які стежили за проведенням цензу, за поведінкою та політичною благонадійністю громадян.

Капуя – одне з великих міст Кампанії.

Фракійці – ряд племен, що населяли в V – І ст. до н. е. територію на північ від Греції до р. Сави.

Центурія – військова і адміністративно-політична одиниця у Стародавньому Римі.

Салени – очевидно, йдеться про селище Гераклові Саліни, що знаходиться між Геркуланумом і Помпеями.

Авгури – жерці, віщуни в Стародавньому Римі.

Піценум (Піцен) – провінція в середній Італії.

Луканія – область у південній Італії.

Регіум (Регій) – місто на березі Мессінської протоки.

Лукулл – йдеться про Марка Лукулла, брата відомого римського полководця Луція Лукулла (106 – 56 рр. до н. е.).

Петелія – давне грецьке місто в південній області Італії – Бруттіанії.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 291 – 310.