Гетьманство Секста Тарквінія [504 р. до р. Х.]
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Ще раз Сексту Тарквінію всміхнулася доля,
Хоч ягода, так сказати, з високого поля,
Ні королем настоящим, ні великим паном,
Був раз зв’язку міст сабінських начальним гетьманом.
Треба було много трудів і грошей утрати,
З міста в місто ненастанно там і сям ландати,
Мусив можних і неможних підмовлять, дурити,
Поки здужав проти римлян усіх роз’ятрити.
Як зібрався в однім місті з’їзд їх делегатів,
Став шукати умов давніх, писаних трактатів,
Та нічого не знайшов. Секст вилущив гладко,
Що творцем зв’язку сабінів та був його батько.
«Та римляни мого батька від сього прогнали,
І всі його договори силу потеряли;
І ми тії договори за нізащо маймо,
З римлянами якнайскорше війну зачинаймо!»
Дали себе делегати в тім переконати,
Позволили Тарквінію війська набирати
По їх містах, скільки треба, й оружжя робити,
Теє військо муштрувати і в бої водити.
Заходився Секст Тарквіній, брати помагали,
Ще Фідени й Крімерії до нього пристали;
Ті Фідени – міцна кріпость недалеко Риму,
Тут держаться було можна як літо, так зиму.
В двох таборах Секст умістив сабінськую силу;
Один в полі біля Фіден на рівну похилу,
Другий у самих Фіденах, місто боронити,
Але в разі неуспіху й табір хоронити.
Все те консулам у Римі зараз звісно стало,
І хоч війська проти сабін в них було замало,
Проте вони й своє також рівно розділили,
В два табори; в кождім консул був провідник сили.
В однім таборі Валерій, Публікола званий,
На той рік був четвертий раз консулом обраний;
А в другім був Тіт Лукрецій, консул другим разом;
Так для мужів недостатку вони йшли нав’язом.
Близ сабінського свій табір Публікола ставить,
А Лукрецій біля Фіден таборик направить
Невеликий, – і не страшно йому та й не стидно,
Лиш аби на горбі, звідки стан ворожий видно.
Оба римські полководці на тім зразу стали,
Аби битву якнайскорше почали й кінчали;
Та на теє Секст Тарквіній, хоч військом багатий,
Волить ночі підождати та час протягати.
Як ніч буде зовсім темна, по заході сонця,
Мав із військом своїм вийти права оборонця,
Фашин, міхів із землею у рови накласти
І на сонний римський табір у пітьмі напасти.
Тому війську, що в Фіденах держалося сильно,
Переказав, щоб вечором уважали пильно,
Як в таборі його блиснуть огневі сигнали,
Щоб усі у легкій зброї в поле вирушали.
«Не йдіть, – каже, – в римський табір, а позасідайте,
Від одного до другого доступу не дайте;
Як упораєм одного, другого без труду
Потім знівечимо спільно, бо там мало люду».
Так, братів повідомивши, план свій викладає
Капітанам та сотникам, ночі дожидає
Беззвіздної; жде й Валерій, хоч його й не просять:
День в день йому Секста плани втікачі доносять.
А як ніч настала, в хмарах зорі пощезали,
У таборі сигналові огні запалали;
Свого війська в тяжкій зброї узявши три части,
Секст вирушив римський табір у пітьмі напасти.
З фашинами й драбинами тягнуть вози живо:
«Ото буде тобі, смерте, багатеє жниво!
Римський табір наче вимер! Ані птах не писне,
Ні огонь ніде не блисне, ні сторож не свисне!».
От вони й припильнували: напотемки пазять,
Фашинами рови гатять, драбинами влазять
На верх валів, до табору через заборола,
Ще й кепкують: «Ото сплюхи! Ціла стіна гола!».
А римляни за стіною як стовпи стояли,
Хто переліз забороло, вже в руках держали,
Зараз нишком горло здушать, і проколють груди,
Та й кидають, мав околот: «Досить з тебе буде».
Від півночі аж до ранку так себе трудили:
Ті давили та кололи, а тамті входили;
Аж як рано засвітало, то їм видно стало,
Що з їх війська величного мало що й зістало.
Кинулися навтікача, та було вже пізно,
Бо піднявся вже й Лукрецій із табору грізно;
Котрі були у засідках, тих, як зайців, гнали,
Котрі ж піші шкутильгали, тих гуртом стинали.
Тринадцять тисяч сабінів одного дня вбили,
Штири тисячі ще й двісті тяжко поранили;
Здобули ще в той сам день табір укріплений, –
З недобитками Тарквіній тікав як шалений.
А кілька днів по тій битві і Фідени впали;
З побідженими римляни круто поступали;
Винуваті – під топір, молодь – в легіони,
В місті римськая залога й забрані загони.
Та не подались сабіни. Другий рік знов кліпа!
Консули Публій Постумій, Мененій Агріппа
Ще й не вспіли оговтаться, як сабіни впали
Аж під сам Рим і горожан многих порубали.
Вирвався консул Постумій проти них поспішно;
Що їх такі малі купи, йому було смішно;
Гонив же їх, вбиваючи, аж в густу діброву,
Та тут набіг на армію сабін прездорову.
Перестріла вона муром римлян у погоні;
Ті втомлені, задихані, мов у бігу коні,
Знай, падали під списами, поки в нічну пору
Недобитки не вдерлися на високу гору.
Всю ніч їх там сабінськії варти пильнували,
А сабіни у таборі пили та співали:
А у Римі про той погром розходяться вісти,
Плачуть батьки та матері, ридають невісти.
За той час Мененій-консул всіх здібних до зброї
Зібрав, учить та муштрує при палаті своїй,
Вранці ж вирушив за брами, розсилає чати,
Веде військо під ту гору своїх виручати.
Побачивши се, сабіни, що добру дрібницю
Вина ніччю проковтнули, зробили дурницю.
«Досить із нас тої слави, що вчора дістали!
А тим добром, що набрали, – багачі ми стали!»
Тих, що гору вартували, зараз відкликають,
З добичею в доми свої втішно поспішають,
А до римлян шлють посланців і велять сказати:
«Пізнали ви нашу вищість, годі воювати!
Тарквініїв назад прийміть, добра їх віддайте,
Республіку геть відкиньте, самі ж підлягайте
Тим законам, які зв’язок наш вам подиктує.
Горе тому, хто сю волю нашу ще знехтує».
На те римський збір народний відповів сабінам:
«Вас для нас підбив Тарквіній, тож зброю самі нам
Зложіть перші, а не воля ваша зложить зброю,
То на ваші міста йдуть вже консули війною».
От так переговоривши, таборами стали
Близько міста Еретума й одні одних ждали.
А хоч всі можливі сили зібрали римляни,
Таки значно численніші були сабіняни.
Була з того знов між ними радість немалая,
Що римлян бог на загибель в край їх посилає;
Та в римлян була турбота, поки божа сила
В таборі їх знак своєї ласки не спустила.
Перед шатрами, де чільні римські ночували,
Кожду ніч три списи в землю встрояли;
Держална, як п’ясть, грубезні, у землю впущені,
А догори леза вістрій на п’ядь заострені.
Отже, ніччю, по котрій битва бути мала,
Перед кождим з таких шатрів варта оглядала,
Як на кождім вістрі списа з леза виходило
Ярке світло сріблястеє й, мов місяць, світило.
Мовчки тоді вартовії у шатра вбігали,
Своїх панів начальників зі сну розбуджали:
«Ходіть лише та погляньте!» Ті гляділи тихо.
Мов голодний вовк, далеко десь скиглило лихо.
Мовчки йшов такий начальник з шатра до другого,
Розбуджував із півсоння то сього, то того:
«Встань і вийди перед шатер!» Усі вої вздріли
Ті огники, що на вістрях чудесно горіли.
А горіли, не вгасали до ранку самого.
Й без віщунів зрозуміли вояки дня того,
Що побіда жде їх світла, і від перемоги
Сабінської не вчували жадної тривоги.
Перший кинувся Постумій з своїм півтабором,
Щоб погрому вчорашнього замазати сором;
Він не дбав на жадні рани, жадні небезпеки,
Поки правий ріг ворожий не пішов навтеки.
Потім лівий ріг подужав розумний Мененій, –
Лягло ворогів багато на землі студеній, –
А як ліве, за ним правезламалися крила,
Потім саму середину їзда- розорила.
Так для римлян минулася страшна небезпека,
Почалась серед сабінів загальная втека;
З втікачами веушш втаїбір римляни як впали,
До вечора за побіду вже: не потерпали.
А що всіх їх не побили; на се дві причини:
Раз – ніч-мати, друге ж – гори, яри, та долини,
Та край рідний, всім знайомий, допоміг, що ворог
Розсипався понім ніччю, як у вітрі порох.
Римські ж консули оба там по тріумфу мали,
Та вперве тут сена гори різницю признали.
Більший мав, тріумф Мененгй: на кролівеькім троні
В цвітній тозі їхав возом, тягли штири коні.
Постумій мав тріумф; менший, тоді встановлений, –
Наразив на погром військо скок його шалений!
Пішки йшов поперед війська; йому не дається
Цвітна тога й скиптр; тріумф сей ovatio зветься,
Чому зветься ovatio, се не всякий знає.
Evohe! в честь Діоніса кождий грек гукає;
Се по-свойому римляни в «ова-га!» змінили
Та пішому консулові почесть учинили.
Написано в днях 6 – 8 падолиста 1915 р. на основі Діонісія (кн. V, розд. 40 – 47).
Примітки
Гетьманство Секста Тарквінія. Автограф № 431, с. 219 – 227.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 173 – 178.