Тарквіній і Лар Порзена [509 р. до р. Х.]
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
В Клузіумі етрурійськім
Не великий там обшар, –
От якби в повіті Стрийськім, –
Був король окремий Лар
З батька, діда ще багатий,
Вмів маєток він зібгати,
Ще й особа був свячена,
Й звали всі: король Порзена.
От про нього-то Тарквіній
Різних начував опіній
Та й давай дружити з ним.
Думав: «Чоловік він глупий,
Але має злота купи,
Та ми його підійдемо,
За золото піднаймемо
Військо й підіб’ємо Рим».
А Порзена варовитий,
Таки не був в тім’я битий,
З Тарквінієм балюється,
За чарками цілується,
А як про війну згадати, –
«Треба, – каже, – оправдати.
Бо з війною нема жарту,
То не вина випить кварту,
Ані ціпом помахати,
Ні логазу опихати.
А ми місяць підождемо
Та й здоровенькі будемо,
А тим часом зберем послів,
Нав’ючимо їх, як ослів,
Що тобі від них потреба:
Чи то з хліба, чи то з неба, –
Хай в дорогу готуються,
З римлянами торгуються,
Та й твою сповняють волю –
Ти чого жадав, королю?»
«Та мені від них не треба
Ані хліба, ані неба,
Але ж бо вони шасть-прасть
Мою королівську власть,
Мов ногами потоптали,
Мене навіть не питали,
А за перше лихо стрічне,
Мов город розгородили,
Нас на вигнання довічне,
Мов приблудів, засудили.
А се вже скандал остатний,
Що маєток мій приватний
Розграбили, мов з пожежі,
Розорали мої межі,
Моє поле спустошили,
Ні зеренця не лишили,
І те – глупоти безодня:
Ткнула їх рука господня –
Себе тим не збагатили,
Лиш Тібр-ріку загатили».
«Чував, чував про те диво, –
Відповів Порзена живо, –
Та що Тібр не вспів прожерти,
Йому з горла не видерти.
А за проче, як то кажуть:
Люди пишуть, люди й мажуть,
А купити – не купити,
Ще раз можна в торг вступити.
З ними ще не грав я в карти,
А зо мною, бра, не жарти».
Пішли посли, що понесли,
Те й принесли, немов осли:
Римляни, бач, на публіку
Втяли якусь республіку,
Без короля й його власти
Самі себе хотять пасти,
Добра роздано народу, –
Роздав не хто, а держава
На основі свого права,
Від короля мавши шкоду.
«Коли так, то в тебе крухо, –
Рік Порзена, – але ось
Скажи ще на друге вухо,
Може, інше вчую щось».
Тарквіній
Як король я й сам завзятий,
А ще в мене й зять багатий,
Тускула вельможний пан,
Він Октавій звесь Мамілій,
Обіцявся, що з неділі
Військо виведе на лан;
Камеріни й антемнати
З ним теж рушать воювати
Й розбивати всіх римлян.
Порзена
Коли так, то добра наша,
От як добра з маслом каша.
Такі війни я люблю!
Зберемося й помандруєм,
Пограбуєм, поплюндруєм
І попалим їх ріллю,
Рим загорнем, як віл скибу,
Зловимо, мов у сак рибу,
Ми візьмем, що можна красти,
Ти ж діб’єшся свеї власти,
Будеш мов по весіллю.
Так оба договорились,
Цілувались і мирились
При чарочках день у день.
А тим часом Тарквіненки
З намови своєї неньки
В римські області близенькі
Кидали пожеж огень.
Написано д[ня] 24 – 25 жовтня 1915 р. на основі Діонісія (кн. V, розд. 21).
Примітки
Автограф № 431, с. 197 – 198.
Лар Порзена – цар етруського міста Клузіума; воював з Римом на боці вигнаних Тарквінів.
Тускула Октавій Мамілій (загинув у 496 р. до н. е.) – зять Тарквінія Гордого, допомагав йому у війні з Римом.
Камеріний антемнати… – жителі міст Камеріиум і Антемна, підкорені Римом.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 145 – 147.