Вибранець народу [сер. 6 ст. до р. Х.]
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
1
Власть державную обнявши,
В безвість Марціїв прогнавши,
Сервій Туллій певен був,
Що ніхто його не скине,
Що вже власть його не згине,
Все, що треба, він здобув.
Дуже в час йому припала,
Хоч не довга, але вдала
Із веєнтами війна;
Тих він побідив велично,
Повернув у Рим празнично
І вже те напевно зна,
Що, хоч сенат дуже не рад,
Патриціям зовсім невлад,
То за славу й за той труд,
За заслуги попередні,
За привички невибредні
Сам його піддержить люд.
Патриціям невлад було,
Що правління, хоч влад ішло,
Самозванства мало вид:
Без вибору громадського
Й затвердження сенатського,
Як се Сервій власть держить?
Найможнішії між ними
Чулися досить міцними
Беззаконну власть звалить.
Дати Сервію пізнати,
Що він мусить поступати
В Римі, як закон велить.
Так вони й рішили вскорі:
На державнім першім зборі
Змусить Сервія сейчас
Королівські атрибути
Й знаки власті всі звернути
І зложити перед нас.
А там інтеррегнум прийде,
Сенат діла сам поведе,
Завідель піде у кут;
Поки ж дійде до вибору,
Не знать ще, хто піде вгору, –
Буде Сервію капут.
2
План сей, може би, й удався,
Якби Сервій не дізнався,
Що рішили вороги;
В постановах своїх скорий,
Він склика загальні збори
Горожан всіх до ноги.
Перед збір той для зрінія
Двох унуків Тарквінія
Ставить зібраним на вид
І нікого не чіпає,
На мовницю виступає,
Починає говорить:
«Горожани, діти Феба!
Лиш великая потреба
Змушує мене тут стать.
Хоч і сам я не з бездітних,
Про дітей сих малолітних
Передівсім мушу дбать.
Тарквіній, їх дід покійний.
Як сироту-безбатченка
Прийняв мене у свій дім;
Добрий догляд, ріст спокійний.
Виховання приличнеє
І опіку мав я в нім.
Як доріс я, не згордував,
Дочку мені за жінку дав,
Мав любов для мене й честь;
Звісно вам, що допоки жив,
На мні довір’я положив,
Був отець мені, не тесть.
Та рука як нечестива
Життя його вкоротила
В мирний час, а не в війні,
Внуків своїх виховання,
Їх для трону заховання –
Се повірив він мені.
Чи ж опікун я правдивий,
Проти людей справедливий,
Богам вірний був би я,
Як сиріт би тих я зрадив,
До пуття їх не провадив?
Вдячність де була б моя?
Тож гріха не хочу мати,
Вірність проти них ламати,
Їх покинуть на біду
В їх сирітстві, аж по змозі,
Маючи надію в бозі,
До пуття їх доведу.
Та й ви теж не сафандули,
Щоб так скоро вже забули
Добродійства діда їх,
Що так много літ трудився,
Так багато причинився
До добра для нас усіх.
Вам під власть піддав так многі
Властолюбні та не вбогі
Він латинськії міста,
І тірренців, що їх сила
Пограничних всіх душила,
Вам піддав, – річ не пуста.
Вам теж змусив підлягати.
Вас за зверхніх мати
І сабінів він народ, –
А все те його немало
Труду й бою коштувало,
Небезпек і злих пригод.
І коли, допоки жив він,
Боронив вас і любив він,
Вдячні ви були йому,
То не слід вам відставати,
Його пам’ять нехтувати,
Коли дух попер у тьму.
Тим наступникам маленьким,
Сиротам його бідненьким,
Довг свій вам сплатити слід;
Не мене лише самого,
Вас лишив всіх до одного
Опікунами їх дід.
Бо опіка лиш одного
Їм не дасть добра так много,
Хоч би дав я тіло й кров,
Як усіх нас воля вільна,
Обережність наша спільна,
Спільна дбалість і любов.
Се я мусив вам сказати,
Бо вдалось мені дізнати,
Що знайшовся в місті тім
Дехто, що отсю державу
Хоче іншим дать на славу,
А відняти, бачте, їм».
Се сказавши, промовчав він,
На вражіння тих слів ждав він,
Та народ весь теж мовчав;
Дехто чув уже злі вісти,
Та не вмів гаразд повісти, –
Кождий слів ясніших ждав.
3
Тоді Сервій голосніше
Промовлять став, гарячіше,
Огню в голос підпустив:
«А тепер спімніть, римляни,
Мої праці, бої й рани,
Що в те діло я вмістив.
Не буду їх вичисляти,
Вам самим їх ліпше знати, –
Се від мене лиш прийміть:
Коли що мені ви винні,
Не мені віддать повинні,
На тих хлопців оберніть!
Не для власної держави
Хтів надбать я сили й слави.
Хоч коли хто з-поміж нас
На чолі її стать гідний,
Я, напевно, не послідний
Виявлюся повсякчас.
Та коли в критичну хвилю
Хитрість вжив я при насиллю,
То мета моя була,
Аби зрада і заглада
Ті Тарквінієві чада
Проглинути не могла.
Тож благаю вас усильно,
Бережіть себе ви пильно
Й сих сиріт не опустіть!
Хто правління зміни хоче,
Знайте, їх руїни хоче, –
Власть про нього сповістіть.
Та тут вам і без указки
Звісні ваші обов’язки,
І я певен, кождий з вас
Зробить те, що подобає, –
Тож про се не випадає
Й слова тратити в сей час.
А що я зробить бажаю
Не для вас, для всього краю,
Й пощо збір отсей зізвав, –
Слухайте та не гудіте,
А тверезо осудіте,
Чи гаразд я міркував.
Хто довги сим часом має,
А сплатить снаги не має,
Всім я можу пособить,
Бо не за те горожани,
Що платять і зносять рани,
Мусять вітчину любить.
Не на те між всі народи
Ви несете клич свободи,
Щоб домашні вороги
Вас і ссали, й зневажали,
В тюрми темнії саджали
Й продавали за довги.
З мого власного достатку,
Що від тестя маю в спадку,
Не з державного, я вам –
Кождому потрібні рати
Для довгів усіх оплати –
Безвозмездно й радо дам.
Хто ж надалі зичить буде,
В криміналі гнить не буде, –
Видам я закон такий,
Щоб нікого не кортіло
Зичить вільному на тіло, –
Злочин-бо сповня тяжкий.
Я гадаю, досить буде,
Коли за довг ручить буде
Лиш маєток довжника,
А в тюрмі його держати
Чи в неволю продавати –
Краю користь ніяка.
Ще ж тепер державні взятки,
І данини, і податки
Тиснуть бідних через край.
Бо поборці не милують,
Довги робить, знай, силують:
«Хоч повісся, а се дай!»
І на се знайшов я раду!
Оцінуєм всю громаду,
Багачів і роботяг,
Аби кождий не з особи,
А які в його засоби,
Тягарі державні тяг
Відповідно, як хто має,
Кілько доходів приймає,
Хай платить податки він;
Сей порядок, добре знаю,
Не в однім уже єсть краю,
Й те краєві не в розгін.
Сього й слушність вимагає,
Й річ громадського добра є:
Хто більш має, більш плати!
Бо не силуєм же того,
В кого сили лиш не много,
Понад силу щось нести.
Також про громадське поле
Передумав я, що боле
Ліпше буде, коли ви,
Що оружжям здобували
І кров свою проливали.
Борючися, наче льви,
Будете його панами,
Ніж зухвальці поміж нами,
Що загарбали лани
Без купівлі та без плати,
Буцім нікому їх брати, –
Ще й пишаються вони.
Отаких я всіх витурю,
Мов лисів із нір викурю,
А лани розділю вам,
Щоб в ярмі ви не гнулися,
Вільні к вільним горнулися,
Не робили злим панам.
Бо гадаю, що не годна
Мисль повстати благородна
У мужів, що день у день
Про щоденнії потреби
Для родини і для себе
Дбати змушені лишень.
Ще обдумав я постійний,
Рівний, общий поліційний
Розпорядок усталить,
Щоб один проти одного
Не мав права нерівного, –
Всім одно закон велить.
Бо деякі в нас вельможі
Думають, що непохожі
Й вищі наді всіх вони,
Що їм вільно зневажати,
За свобідних не вважати
Простих, бідних по всі дні.
Щоб вельможі спокірніли,
А біднії не марніли,
Я такі закони дам,
Що міцніших відсторонять,
А слабіших охоронять,
Забезпечать правду вам.
А щоб правда жива була
І щоб кривда нас минула,
Я те право, що надам,
Всім, що вірять і не вірять,
Однаковим ліктем мірять
Ненастанно буду сам».
Ся промова в добру пору
Крик похвали серед збору
Викликала голосний;
Всім він видався, мов рідний,
Близький, милий і свобідний
І нікому не страшний.
Одні вихваляли в нього
Вірність для короля свого
Й його ласку для дітей,
Інші подивляли в нього
Чоловіколюб’я много,
Запал до добра святий.
Інші інше підносили,
Але всі вони щосили
Поспішали заявлять,
Що правління так щасливе,
Людолюбне й справедливе
Над все іншеє волять.
4
На другий день по тім зборі
Сервій писарики скорі
До роботи засадив:
Довжників усіх зізвати,
Що хто кому винуватий,
Реєстр виписать правдив.
А як реєстр такий має,
Касієрів посилає, –
Стоять столи на торзі,
Мішки носять міхоноші,
Касієри ж платять гроші
Вірителям на борзі.
Радість була обопільна.
Від довгів країна вільна!
Вірителі й довжники
Раптом мов братами стали.
Як добро таке дістали
З королівської руки.
Зовсім іншеє вражіння
Викликало повеління
Слідуюче короля:
Всім державцям і властивцям,
Всім вельможам і щасливцям
Нове право дозволя
Лиш по термін уставлений
Грунт громадський, позбавлений
Давніх владників, держать;
Між горожан безземельних
Він через мужів ретельних
Буде розданий оп’ять.
Надто велів Сервій Туллій
Права давні та минулі,
Що були забуті вже,
Враз списати, зревідувать
І до ладу обслідувать
Право свійське та чуже.
Розсердились патриції,
Повні злоби й амбіції:
«Що задумав сей слуга!
Без вельмож і без сенату
Усю братію багату
Зруйнувать він намага.
Хоч король ще не правдивий,
Він, неначе юродивий,
Давній весь ламає лад,
І нема в нас сили й змоги
Ні звернуть його з дороги,
Ні попхнуть вперед, ні взад.
Одиноке лишається:
Хай у нас він зістається
Хитруном і лизуном,
Що горожан кокетує,
Бідних проти нас бунтує,
Вовком, а не бараном».
А на вовка яка рада?
Зна багачиків громада,
Та домовить до кінця
Й найсміліший не важиться,
Бо по кім знать, що вкажеться,
Чи то вовк, чи то вівця?
Але Сервій теє чує,
Що синедріон міркує,
Бо довірених мав скрізь,
Що в таку дебру загнав їх
І таким страхом проняв їх –
Хоч в діру мишачу лізь!
5
Одного дня на заранні
У босяцькому убранні,
Мов життю свому не рад,
Скулений і сумовитий
Вийшов, наче горем битий,
З королівських тих палат.
Із ним мати миленькая
І Танаквіль старенькая,
Тарквінієва жона,
І два королівські внуки,
Що не мали ще науки,
І двірня вся, мов дурна.
Йдуть на площу торговую,
Юрбу люду готовую
Вже на площі застають;
Та чим більше зближаються,
Більші юрби збігаються,
Іншим дива додають.
Ба, вже площа повна стала,
Юрба люду ще зростала,
На мовниці Сервій став,
Крикнув голосно: «Римляне,
Може, вбрання се погане?
Що я стільки скористав,
Що трудився, з лихом бився, –
Стільки всього доробився, –
Більш не хочу я від вас,
Тії тисли вас і гнали,
Й мене вовком теж признали,
То мені й тікати час.
З вовком, бач, коротка справа.
Хай же лишиться держава
Тому, взять хто забажа;
Як лиш нас отут не стане,
Много рук по неї сягне, –
Нам вона тепер чужа.
Не самі тепер-бо преці
Тарквіненки в небезпеці
Потерпіть від ворогів;
Я теж за свої заслуги
Зношу пошепти й наруги,
Їх стягнув на себе гнів.
А тепер мені доносять,
Що їх помисли заносять
Важить на життя моє;
На смерть мою сприсяглися,
Бо взнаки вже їм далися –
Злочини? Оттож-бо й є,
Що не злочини, а теє,
Що за добре та святее
Ви признали, за любов,
Що добро чинив народу,
Відвертав лиху пригоду
І чинити все готов.
А для них се гірш хороби,
І за теє повні злоби
Перш славетні лихварі,
Що не хтів я їм позволить
Бідних за довги неволить,
В темній мучити дірі;
Другі – равби дібр громадських,
Що в руках держали хватських
Те, що й сам я здобував;
Тепер хочу вам роздати,
А вони гайда кричати,
Мовби я їх грабував;
Треті – славні подобайли –
Грошолюби та міняйли,
Що душили гріш на гріш,
Золото в мішках носили,
А податків не платили,
Лиш хапали все скоріш.
Се задумав я змінити,
Всі маєтки оцінити
І в пропорції ціни
На потреби державнії,
Не таємні, а явнії
Дані нестимуть вони.
Врешті, наші всі вельможі
Гріють замисли ворожі
За те тільки, що тепер
Писані держать закони,
Не робити перепони
Рівності я їх припер.
Рівне право шанувати, –
Чи то бідний, чи багатий, –
Досі в них не був звичай;
А тепер скривдиш лахмана,
То, мов за якого пана,
Однаково одвічай!
З тими скаргами зійшлися,
Радили та сприсяглися
Повернути втікачів
Тих, що вбили Тарквінія,
Яких ваша опінія
Віддала б до палачів,
Та від тої небезпеки
Подались вони навтеки.
Та за теє всі суди
Їх злочинцями признали,
Що в нас право потеряли
До огню і до води.
І якби мене негайно
Не повідомлено тайно,
Що задумали вони, –
То вже мало бракувало,
В одну ніч було б стояло
Наше місто у огни.
Мали Марції вернути,
Міські брами загорнути,
Замок силою зайнять;
А вже зайве вам казати,
Якби власть могли дістати,
Що могли б вони вчинять.
Перша річ – мене б спіймали;
Вже на мене й мотуз мали;
Тарквіненків подушить!
Наших другів, прихильників,
Повернути в невільників,
Женщин також не простить.
Як на теє ваша воля,
Щоб зійшли ми з сього поля,
А засіли вбійці тут,
Для одного там злодія
Кров вашого добродія
Йшла поневіряться в кут,
То усі ми босі й голі
Покоримось вашій волі,
Не спротивимось судьбі.
Та на всіх богів небесних.
Що відають життя чесних,
Те роздумайте собі!
Чи нам кривда не станеться,
Коли на нас не зглянеться
Правдолюбний римський люд?
Ось я між дітьми й жінками
Стою з голими руками
Й прошу о одно лиш тут:
Заявіть усі прилюдно, –
Гинуть нам і так не трудно, –
Чи по вашій волі се
Те сприсяження учинне
Вам пановання злочинне,
А загибель нам несе?
Як хтось інший вам любіший,
Честі серед вас гідніший,
То ті сироти й рідня
Королівська вийдуть з міста,
Сам же я й моя невіста
Двір покинем сього дня.
Мушу трохи зволікати
З виходом, щоб пошукати
Місця певного собі;
В службі вашої держави
Я надбав і честі й слави
Більше, ніж аби в журбі,
В поневірці та в неволі,
У нарузі злої долі
Дні коротати свої.
Ось знаки вам королівські!
Хай по мні сякі й таківські
Їх беруть патриції».
6
Палко ті слова сказавши,
Всі знаки на стіл поклавши,
Він пустився геть іти,
Але всі, що там стояли,
Разом всі кричати стали,
Плакать, гукать і ревти.
«Не по-нашому, щоб злодій
Засідав престол, та й годі!
Анка Марція сини
Як що мали, то програли;
Не бували генерали,
Тепер викидки вони.
Хто ж для нашої руїни
У правлінні хоче зміни,
Хай явиться серед нас;
Ми його без часу страти,
Наче шмат гнилої шмати,
Розфалатаєм сейчас!
Зараз курії скликайте!
Перед королем клякайте!
Сервій, Сервій наш король!
Буде воля всього краю,
А патриції пізнають,
Що ми їм не шваль та голь!»
Як на тому збори стали
І кричать не перестали,
Сервій Туллій мовив їм:
«Як вибори, то вибори!
Я речинець дуже скорий
По закону заповім.
Завтра стане горожанство.
Хай являється й селянство!
Повна рівність буде вам.
Куріями всі станете,
Всі пристрої дістанете, –
Догляджу виборів сам».
Куріями всі ставали,
Білі кульки подавали,
Чорної ніхто не дав;
Маючи той клич народний,
Сервій і на клич господній,
На пташиний знак не ждав.
Патриціат хоч кривився,
Сенат явно спротивився, –
Сервій таки переміг;
А що щастя при нім було
Все йому по мислі йшло,
Була при нім воля всіх.
Вів по тім ще тільки одну
З тірренами більшу війну,
Много ж дома працював,
Перестроїв лад держави,
Рим зробив він величавий,
Бо багато будував.
По розширеннях давніших
Сім горбів щонайвидніших
Одним муром він обвів;
Так зістав він, мов заклятий.
Далі мур той розширяти
Ніхто потім не посмів.
Отак працею занятий,
Тільки ласкою багатий,
Панував він сорок літ;
Його ж вибір з волі краю
Був найкращою – гадаю –
Із усіх його побід.
Написано в днях 1 – 3 жовтня 1915 р. на основі Діонісія (кн. IV, розд. 8 – 12). Лівій збув ті події короткими та неясними реченнями в остатнім уступі розд. 41 і в першим уступі розд. 46 першої [книги], помішавши навіть хронологію.
Примітки
Автограф № 431, с. 121 – 129.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 15 – 31.