Війна Фабіїв із веєнтами (р. 277 від засн[ування] Рима)
Тіт Лівій
Переклад Івана Франка
1
Між веєнтами й римлянами
Довголітняя війна,
Наче те голодне літо,
Без кінця тяглась вона.
Ні спокійний, ні воєнний час,
Обопільний лиш грабіж:
Здиблеш стадо ворогів – гони!
Здиблеш купу самих, а вони
Менш численні – бий і ріж!
Показався римський легіон –
Всі веєнти в город друть,
Відступив той легіон, нікого
Не спіймавши, вони з міста свого
Знов на римське поле йдуть.
І була се ні війна, ні мир,
Тільки удри без мети;
Серіозно воювать не сміють,
Тільки пакості та збитки діють, –
І кінця їм не дійти.
Був се ворог ні на що не добрий,
Більш упертий, ніж хоробрий,
Здалий на дрібнії свари
Та рицарям не до пари.
Коли його зігноруєш,
Зараз вовчий зуб почуєш;
Бережешся – нема його,
Замахнешся – бить нікого, –
Так між миром і між боєм
З ненастанним неспокоєм,
Було, днюєш і ночуєш.
2
Ось уся родина Фабіїв
Виступа перед сенат,
Консул іменем усього роду
Починає промовлять:
«Знаєте, отці сенатори,
Чого треба до війни
З Веями? Людей немного,
Та таких, щоб до одного
В полі стерегли вони.
Ви про інші війни дбайте,
А нам, Фабіям, як єсть
Лиш війну з веєнтом дайте,
А про решту вже не дбайте:
Буде нам користь, вам честь.
Ручить вам за те хоробрість
Наша, зручність і розвага,
Що на дальш безпечна буде
Ймення римського повага.
Сю війну берем собі ми
За своє родинне діло
Й власним коштом обігнати
Можемо її ми сміло.
Хай республіка про те не дба,
Що дарує нам судьба, –
Ні вояків на мінуту,
Ані грошей на війну ту
Не попросимо хіба».
Тут подяки величезні
Їм складає весь сенат.
Із сенатського двора
Консул вийшов дуже рад,
З всею Фабіїв юрбою,
Що ждала в передпокою,
Йшов додому вечерять.
Всім наказано на завтра
Буть готовими к дорозі,
В повній зброї вранці-рано
Стать при консульськім порозі;
З тим розбіглись по домах
Спать, а вся надія в бозі.
3
По всім Римі гомін гуде:
«Слава Фабіям під небо!
Ото в місті гаразд буде!
Про війну вже дбать не треба.
Один рід узяв на себе
Тягар усеї держави, –
Із веєнтами війна
Зійшла між приватні справи.
Якби ще знайшлись у місті
Такі дужі дві родині,
Одна взяла б собі вольсків,
Друга еквів в тій годині.
Ликуй, гуляй, римлянине!
Будеш жити в супокою,
А всіх сусід в ярмо впряжеш
Многовладною рукою».
Другого дня всі Фабії
Справді взялися за зброю,
Де їм було наказано,
Зійшлись у воєннім строю.
Консул у плащі воєннім
В передсінок гордо входить,
По рядах оружних своїх
Преповажно зором водить.
Окликом гучним прийнятий,
Повен віри та надії,
Воякам велить роздати
З бронзи стяги бойовії.
Пішли містом. Ще ніколи
Таке військо не ступало
Отсим містом. Всі соколи!
Хоч числом їх дуже мало,
Але слава їх велика
Й подив люду окружає:
Всіх їх тільки триста й шість,
Але хто ж їх подужає?
Всі патриції, всі члени
Роду славного одного, –
Кождий міг би вождем бути,
І не сором би за нього.
Всі могли б сенат творити
У яке-будь люте врем’я, –
Та спішать всі покорити
Пакісне веєнтів плем’я.
А за ними юрба суне
Перша своїх кревних, близьких;
Із них кождому байдуже
До високих діл чи низьких;
Ні надії, ні турботи
Жадні їх тепер не рушать, –
Тільки запал в них безмірний,
Гордості товариш вірний:
«Фабії йдуть до роботи!
Побідить веєнта мусять!»
Друга юрба – се публіка,
Близьке їй громадське діло;
Ласки й подиву багато
В очах кождого горіло.
«Йдіть здорові! Йдіть щасливі!
І блискучий хай успіх
Сей ваш почин увінчає!
Озолотимо вас всіх.
Консулати та тріумфи
Й нагороди вам дамо;
Честей надійтесь, презентів,
Лиш на пакісних веєнтів
Наше наложіть ярмо!»
Як минали Капітолій,
Замок і храми всі інші,
То які боги стрічались
Чи згадались, більші й менші,
Всіх просили, що полчок той
Супроводили щасливо,
Щоб вони цілі й здорові
До рідні вернули живо.
Не дійшли, мабуть, ті просьби
Ані до одного бога,
І був вихід їх щасливий,
Нещасливая ж дорога.
4
Полишивши браму Януса
З боку з правої руки,
Незабаром дійшли Фабії
Аж до Кремери-ріки.
Тут було догідно спочивать,
Дерев’яний замок збудувать.
Доки йшли самі пустошення,
Всюди Фабіям везло;
Не лиш для сторожі замка,
А й для римських ланів тамка
По цілому тому краю,
Де до тусків прилягають,
Їх самих досить було.
Де лиш ворог показався,
Зараз із життям прощався, –
Скоро знищене було
Грабівницьке ремесло.
Та недовго се тривало;
Ще на те веєнтів стало,
Що в етрусків полк наймили,
Храбрих в замку обложили.
Та ще стало їм мамони,
Прийшли римські легіони
І етрусків поразили.
Вперли їх в Червоні скали,
Де етруски табір мали,
І там стільки узискали,
Що етруски бій лишили,
Мир уклінне попросили
І додому поспішили.
5
Знов між Фабіями та веєнтами
Почалась війна дрібна
З незначними інцидентами,
І то мало не щодня.
Нападали не лиш на ріллю,
Аби збіжжя грабувати,
Та на тих, що вроздріб надбіга,
Щоб грабіжку відбивати, –
Так бувало, що й рядами
Під воєнними стягами
До формальних битв ставали;
І все виходило так:
Побіждає римський знак,
А веєнти, хоч моменти
В них щасливії бували,
Полчок римський побідити,
З врагів хоч одного вбити
Можності ніяк не мали.
Се веєнтам прикро було,
Та швидко їм на ум прийшло:
«Та ж се лапка на всіх них!
Сей успіх їх утішає,
Їх відвагу побільшає,
А нас мають за дурних.
Більшу ще дамо їм волю!»
Пустять стадо тут по полю, –
Фабії лиш цап та лап!
Всім підданим наказали,
Аби з поля геть тікали, –
Знов на Фабіїв приваб.
А ось ніби прозирають,
Уоружених збирають,
Хочуть стать до оборони,
Та вкажуться лиш Фабії,
Ті, мов труси та бабії,
Мов сполошені ворони,
Через борозди й загони
На вискоки удирають.
6
Загорділи дуже Фабії
На постійний свій успіх.
«Проти нас людці ті слабії,
Кождий раз поб’ємо їх».
Аж ось здалека від Кремери
Стадо йде широким полем.
«Се ж веєнтів стадо! Гей, бери
Що хто має в руки й живо при!
Пастухів усіх поколем.
А оружних щось там два чи три…
Кождий підлітай соколом!»
Полетіли. В куряві весь шлях,
Хоч летять вони, неначе птах,
Та зовсім необережно.
Край дороги по ровах, дуплах
Вороги, мов пироги в кітлах,
Поховалися «прилежно».
Ось і стадо! Всі розбіглися,
Щоб обскочити з боків;
Не щадять бичів ні бука,
Щоб не вирвалась ні штука
З гарних тих коров, биків.
Та в тій хвилі крик і галас!
З засідок попідіймалась
Вся веентів збройна сила;
Мов медведя псарня люта,
Так та сила, в мідь окута,
Фабіїв вмить обступила.
Зразу галас їх сполошив,
Та град стріл не розпорошив.
Але в купу збив усіх.
Тут надбігли теж етруски;
Збройних величезне коло
Купу Фабіїв кололо,
Било, різало, стріляло
І спочить не дозволяло…
Тих багато, а їх мало,
Мов на возі міх петрушки.
Стиснені, мов у обруч,
Вони вже не можуть биться,
Хоч не всі ще голіруч;
Змушені лише гнітиться
Тягарями своїх тіл,
Панцирами та щитами,
В один бік пручи без тями,
Прохід собі вибирати,
Мов у весняні роботи
Плугом скибу поре віл.
Зойк,стогнання, рев і крики!
Ось на горбик невеликий
Вийшли Фабії та й стали;
Хоч тих много, а їх мало,
Місце можність їм давало
Перевести трохи дух;
Та вони, замість спочити,
Стали нижніх молотити,
Мов ціпами – бух та бух,
А веєнти відступали,
Зараз другий горбик мали.
З свого горбика в долину
Зійшли Фабії – в хвилину
Страшна зміна! Ті, що йшли
Вперед, на версі стояли,
Фабії внизу куяли,
Поки всі не полягли.
Тут їх триста шість убито;
Лиш один дорослий скрито
Жив-здоров добіг у Рим,
Та не тільки ним одним,
А й дітьми полеглих многими,
Що були зовсім не вбогими,
Як дійшли вони до літ,
Розширився, та розрісся,
Та високо знов вознісся
Фабіїв преславний рід.
7
А веєнти з тої радості,
Що так Фабіїв змогли,
Із гірської тої малості
Аж над Кремеру пішли,
Замок Фабіїв дубовий,
Зовсім добрий ще й здоровий,
Без опору заняли.
Зараз рушили й на Рим.
Було дуже крухо з ним,
Близька вже правдива кліпа.
Висланий у першу мить,
Зараз дав себе побить
Консул Мененій Агріпа.
Вороги до Рима впали,
Весь Янікул звоювали,
Через Тібер перейшли;
Хоч стояли там всю зиму,
Не могли здобути Риму
Й поражіння понесли.
Хоч як і були заїлі,
Консул Спурій їх Сервілій
На ту саму штуку взяв,
Яку вони підпустили,
Аж добиться того встигли,
Що рід Фабіїв пропав.
Випустив велике стадо,
Мов зблудило з піль громади
На веєнтськії лани;
За тим стадом погналися
Ті, що війною займалися,
Розбишацькії сини.
Ввійшло стадо в ліс гористий,
В темні дебрі та яри,
«Тут то буде нам користи!
Що захочеш, те й бери!»
За волами й коровами
З батогами здоровими
Пішли в дебрі вороги, –
Тут їх консул з легіоном
Загорнув одним загоном
І всіх висік до ноги.
На основі Тіта Лівія «Ab urbe condita» (liber II, cap. 48 – 51), написано в днях 12 – 14 серпня 1915 р.
Примітки
Автограф № 430, с. 275 – 279.
Екви – давньоіталійське плем’я, що жило в гірській частині Лація. Разом з вольсками екви вели тривалі війни з Римом.
Брама Януса – у римській міфології Янус – бог дверей, входу й виходу. Коли розпочиналася війна, Янусова брама, згідно з легендою, побудована ще Нумою Помпілієм, розчинялася і через неї проходили озброєні воїни. Під час миру брама була зачинена.
Туски – одна з назв етрусків.
Лівій Тіт (59 р. до н. е. – 17 р. н. е.) – римський історик, автор монументальної праці «Rerum Romanorum ab urbe condita» («Римська історія від заснування міста») у 142 кн., з яких збереглося лише 35 (1 – 10, 21 – 45). І. Франко користувався німецьким виданням праці Тіта Лівія, яке зберігається у його особистій бібліотеці (№ 4561): Т і t і L і v і. Ab urbe condita libri. Leipzig, 1906.
277 рік від заснування Риму – 476 р. до н.е..
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 216 – 227.