5. П’ять поколінь людського роду

Переклад Івана Франка

Як ти жадаєш, я ще тобі інше, розумне та добре

Слово скажу, ти ж його заховай навсе в своєму серці!

Як проживали колись і боги і смертельні народи.

Вперве була золота людей многоязичних порода,

Вічні створили її боги, що жили в домі Олімпу,

В той час іще, коли Крон був володарем світу цілого.

Так само, як і боги, жили люди без труду й турботи,

Муки не знавши, ні бід. Не в’ялила їх старість плачлива;

Руки та ноги у них все здорові були, і веселий

Був у них кождий обід, без переситу й без недостатку.

Смерть була тиха, мов сон. Все життя було радощів повне.

Плодів доволі для всіх рік в рік родили ниви плодючі

Зовсім немов добровільно, й робив кождий радо й охоче.

Тихо йшла праця, і ріс між усіми блаженний достаток,

Множились стада овець, над людьми була ласка божа.

А коли весь той народ покрив землю своїми тілами,

Всі вони духами стали через волю великого бога

Добрими, що над землею літали й людей сторожили.

Й досі пильнують вони справедливості, мстять всякі кривди,

В хмарах літаючи скрізь над полями та благословлячи;

Сей королівський уряд вони мають як почесть від бога.

Потім породу другу, вже далеко плохішу, бо срібну,

Вічні створили боги, що жиють у домівці Олімпу.

Ті ані ростом рівня з золотими, ані розумами.

Сто літ дитина тоді ще жила коло мами своєї

Під її доглядом, мов недоліток росла в своїм домі.

А як до літ доросла і дійшла вже до розцвіту віку,

То вже звичайно було їй недовге життя, повне лиха

Через безглузді діла. Не могли вже ті люди мириться

Через безмежную гордість; богам вони честі не хтіли давати,

Ані їм жертви палить на огнищах святих старосвітських,

Як старий звичай велів. Тож Зевес Кронієнко знівечив

Всю. ту породу в гніву, що богам не давала вже честі.

А як сей другий народ покрив землю своїми тілами,

Душі під землю пішли й стали смертними там же богами,

Інші, ніж перші, та й їм іще божеська честь припадає.

Ще одну, третю породу людей різномовних із спижу

Тут сотворив бог-отець, у всьому не похожу на срібну.

Дикі були та страшні, всі зо списами, що лиш Ареса

Бавилися ремеслом і творили неправду, не їли

Плодів землі, кам’яні в їх тілах були душі й жорстокі,

Сила страшенна в руках і страшні кулачища звисали

Їм із рамен та могучих плечей. Уся зброя спижева

В них була, знаряди теж у домах їх із жовтого спижу,

Навіть спижеві плуги; не було ще твердого заліза.

Ті на кінці, повбивавши самі себе всі власноручно,

Всі пішли в палац гнилий безпросвітного, темного Ада,

Слави не знавши, бо смерть їх скосила, хоч як були сильні;

Так вони щезли з землі з-під блискучого сонця проміння.

Та скоро й третій сей рід весь поляг у глибоких могилах,

Інший, четвертий, создав на плодючому земному крузі

Сам Кронієнко Зевес, рід правдивий, святий, благородний,

Рід божественних героїв. Старі часи звали їх полубогами,

Слави ж великих їх діл повна вся та земля безконечна.

Але сумная війна їх пожерла й кровавії бої

Тут в краї Кадма, перед семибрамними Фівами згибло

Їх дуже много в борбі за Едіпові стада багаті.

Інших могутня глибінь темно-синього моря погнала

Геть аж під Трою задля гарнокосої пані Гелени;

Там їх у битвах усіх неминучая смерть вколисала.

Тим оддалік від людей дав посмертне життя та домівку

Зевс Кронієнко-отець; і жиють вони на краї світа,

Оддалік теж від богів, а над ними царює там Кронос.

Там вони й досі живуть, не зазнаючи в серцях турботи,

На Океана бурхливій ріці, на Щасливих островах,

Плем’я героїв блаженне, а плоди солодші від меду

Тричі на рік для них родить земля, всеплодючая мати.

Потім – о, щоб і я сам не родивсь у тій п’ятій породі,

Або давніше помер, або аж геть пізніше родився!

Люд-бо залізний настав, і не мають удень супочинку

В праці тяжкій і в трудах, навіть ніччю не мають спокою.

Грішний народ! Посилають боги йому клопоти й біди тяжкії;

Але до лиха не раз домішається радість і втіха.

Знищить колись-то Зевес і сей рід людей різноязичних,

Як діти їх, родячись, будуть мати вже сиву чуприну.

Ані дитині отець, ні дитина вітцю не сприяє,

Ані господарю гість, ані слуга слузі не мирволить,

Ані брат брата не любить уже, як колись-то бувало.

Швидко почнуть зневажать і старих своїх родичів сивих,

Лаять їх і вимовлять їм у очі немилії речі,

Злі та несвідомі божої кари! Вони постарілим

Родичам не віддають за старунок в дитинстві подяку;

Право їх – тільки п’ястук; одні одним міста вже руйнують.

Честі й присяги вони не держать, доброти ані правди

Не бережуть; лиш хто бродить в гріхах, кривдить інших,

Тому в них честь. Нема права в руках, нема честолюбних;

Сміло ошукує ледар без сумління людей благородних,

Криво свідчить, клевету ще й присягою він закріпляє.

Зависть услід за людьми, за нещасними ходить і ходить

З голосом прикрим, їх шкоди жадна, і з лицем обридливим.

Стид і свята Чистота, ті обоє у білих одежах

Враз до Олімпу летять, широчезну покинувши землю,

Йдуть туди, де святих хор, а неправих людей покидають.

Що ж нам лишається тут, крім нещастя, біди та гризоти

Смертному роду людей? І нівідки на зло те підмоги!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 360 – 362.