Помпей і морські розбійники [68 р. до р. Х.]

Діон Кассій

Переклад Івана Франка

З давен-давна розбійники в морі

Мореплавців нападати скорі,

Як на суші «молодці гуляють»,

Сухопутних людей нападають.

Було здавна так і доти буде,

Доки людська вдача одна буде,

Доки має той, а сей не має,

Немаючий маючих займає.

Та давніше грабежі й розбої

Держалися землі будь-якої,

Не на кождій траплялися горі,

Не на кождому бували морі

І не в кождій також порі року

Не давали зробить вільно кроку,

І малі бували в них дружини, –

Для великих не було причини.

Аж у пору, коли римська слава

Ненастанно війнами кровава

Сотні сіл і міст пустила з димом,

Що хапались воювати з Римом,

Тисячі дітей осиротила,

Тисячі людей у блуд пустила,

Тисячі не мали ні що жерти,

Ні безпеки, крім одної смерти, –

Тисячі натури не слабої

Найрадніше бігли на розбої,

Та на суші міст, твердинь багато,

То й розбій у них – рідкеє свято;

Зараз ровти, когорти збирають,

Справців ловлять і остро карають.

А власть римська особливо справна,

З нищення розбоїв була славна.

Та на морі зовсім інше діло.

Маєш човен, плаваєш уміло,

Вмієш бурі й сльоти пізнавати,

Знаєш криївки, де що ховати

(Як на суші тобі не щаститься,

Можеш сміло на розбій пуститься;

Човен в водах без сліду провадить,

Річна троша шепче, та не зрадить.

А збереться більша вас ватага,

Піднесеться більша в вас відвага

На купецькі судна нападати,

Із тиші морської користати.

А раз ви судном заволоділи

Одним, другим та й забагатіли,

Тоді діло шириться й зростає,

Бідна людність від вас користає.

Так було століттями на Креті:

Мали моряки в лихій прикметі

Острів той, здалека обминали,

Та частенько таки й пропадали).

А римляни поки з ворогами

Мали діло всіми сторонами,

Не могли допильнувати моря

Та й зазнали з нього много горя.

Поширилось морське розбійництво

(Як росло у Римі хабарництво),

Аж виросло у грізную силу,

На морях спокій заметушило,

Загрозило пристаням, твердиням,

Людей, скарби крило по яскиням,

Скрізь свої союзи потворило,

З королями в союзи входило.

Як римляни май ситіші стали,

Африки та Азії дістали,

Розбійництво, проте, не вляглося,

А на більшу силу спромоглося.

Не плили вже в малім числі суден,

Був їм хід великих флот не труден,

Були в них і власні адмірали,

Що на флотах комендерували.

Що давніш лиш на отвертім морі

Плюндрувати судна були скорі,

Так що ані в літі, ані в зими

Не було безпеки перед ними,

Бо, лиш тим жиючи, виробляли

Силу й зручність і успіхи мали,

А ті позволяли їм без шкоди

Все на тяжчі пускаться пригоди, –

Так тепер вони, набравши сили.

Й пристаням великим загрозили.

А як став хто проти них до бою,

Накладав звичайно головою;

А як здужав навіть побідити,

То не міг їх суден догонити,

Бо вони, мов ті морські дельфіни,

Враз щезали серед хвиль та піни.

Так вони, немов непобіджені,

Знов вертали, нічим не струджені,

Грабували вілли набережні,

Плюндрували оселі сумежні;

Навіть по містечках бушували

Або їх для себе здобували,

Мали в них вигідную зимівлю

Й криївки на продаж і купівлю,

Коли се раз-другий повелося,

Далі йти можливим їм здалося:

У глиб краю вони набігали,

Таких навіть шарпали та брали,

Що ніколи моря не видали.

Се не лиш союзникам робили,

Африку та Аз’ю теребили.

А й Італії не пощадили.

Мали в тім подвійную рахубу:

Тут числили на здобичу грубу,

А хоча такої де й не буде,

Хай жахаються місцеві люде.

Много міст італьських навідивши,

Скрізь багато шкоди наробивши,

Завітали навіть аж до Ост’ї,

Порту римського, немов у гості.

І некепсько тут вони гостили:

З димом римські кораблі пустили,

Що хотіли, те поплюндрували,

А як опору не зустрівали,

Розгостилися, як в себе дома,

Розійшлись по селах, як сірома,

І котрих людей не повбивали

Та яке добро награбували,

Те без страху в Римі продавали.

Одні тут своє робили діло,

Інші інде грабували сміло;

Мов брати, були всі між собою,

Мали, мабуть, власну кличку свою;

Незнайомі знайомились зараз,

А траплявся і такий амбарас

Французьке слово embarras – перетяження, клопіт, дійшло й до нашого народу через поляків.- Прим. І. Франка.

Що обскурні драби, міхоноші

Від них поміч діставали й гроші.

І такі в народі впливи мали,

Що як тільки про кого назнали,

Що комусь із їхніх не на шкоді,

А в защиту став у злій пригоді,

То такому честь була, й пошана,

І безпека зовсім не погана;

Хто ж навів на них біду й неславу,

Всі на того робили облаву.

Отак розбійницька[я] сваволя

Забирала чимраз більше поля;

Се була війна утяжлива,

Ненастанна, майже неможлива,

Скрита, а при тім усім чутлива,

Що ні чуйністю їй запобічи,

Ані згоду з ким робить на вічи

Не було ні змоги, ані річи.

Чули се теж верховоди Рима,

Дещо також бачили очима,

Та було їм усе те байдуже,

Аж нарешті здивувались дуже:

Нема збіжжя, нема хліба, м’яса,

Життєва підстава та окраса

Щезла, бо розбійники морськії

Сперли всі застави городськії.

Не було кому про те подбати,

А тепер що діяти – не знати.

Люд голодний, лемент вулицями…

Шлють же верховодів з кораблями,

Та куди, за ким, за чим, до кого?

Їдуть – і не вдіяли нічого,

Лиш союзних справу погіршили,

Бо без захисту їх полишили.

Кличуть верховоди всю громаду,

Вже чотири дні всі рада в раду.

«Живем в небезпеці ненастанній,

Ходимо всі, наче окаянні!

Пруть нас до війни морські розбої,

А війни потрібно нам якої?

Всі вони розсіяні, не вкупі, –

Стануть війська наші, наче глупі.

Як же їх у купу позганяти?

Чи поодиноких скрізь шукати?

Вони одні одним помагають,

Наші ж із виду їх не пізнають,

Бо се ж світовая збиранина.

Піде заколот і блуканина,

І зупинимось серед дороги

Без поради, засобів, підмоги».

От тоді один трибун людовий,

Авл Габіній, на зайві промови

Щоб часу не тратить дорогого,

Радить ось що: «Вибрати одного

З бувших консулів, повновласть дати

Необмежену йому й послати

На три роки, щоб він на всі боки

Розбійницькі нівечив отроки.

Дать йому для того сильну флоту,

Щоб міг виловить всю ту голоту;

Дать підвладних, скільки зажадає, –

Хай він робить, як сам нагадає».

Се він мовив, на Помпея мірив,

Хоч і словом не згадав про нього.

Чи Помпей сам пер його до того,

Чи він так в Помпея здібність вірив?

Годі знати. Та люд став горлати,

По ім’ю Помпея називати;

Поки хто-будь в чім річ догадався,

Люд негайно на голоси вдався,

Й одноголосна його ухвала

Без дебати дальшої запала.

Лиш сенат присутній тут в комплеті

Облишився сам при своїм веті

Той сенат був трохи собі дивний,

Весь комплет Помпеєві противний;

Волів від розбійників бог зна що

Потерпіти, ніж Помпею дащо,

Хоч маленьку дещицю признати.

А таку велику власть віддати

В руки лиш одного чоловіка,

Та ще того! Умкни, боже, віка!

Сенатори гвалту наробили,

Мало що Габінія не вбили.

Сей утік і дав народу знати,

Що сенат сердитий і завзятий.

Тут збіговище – «В сенатську залю!

Ні з одним не матимемо жалю».

Якби ще «батьки» там засідали,

Були б, певно, всіх порозривали.

Трапивсь тільки консул їм Кай Пізо, –

Ні від кого він не мав авізо

Того ймили роздрочені люде:

«Тут за всіх них капут тобі буде!»

Випросив його від них Габіній:

«Нема жадних на нім подозріній».

Так вони від нього і відстали

Й сенаторів більше не шукали.

Раді були ті батьки народу,

Що минули сю лиху пригоду,

Та трибунів стали намовляти:

«Вас, бач, дев’ять, Габіній десятий!

Як же смів без вашої участи

Такий важний внесок він покласти?

Так ви, братці, одну раду майте

І Габінію брехню завдайте!».

Сім трибунів на те не згодилось;

Їм не зле в народі поводилось;

З сенаторів їм користь ніяка,

А дразнить народ – біда всіляка.

Два знайшлись лише такі дебелі,

Луцій Росцій і Луцій Требеллій,

Що сенаторам пообіцялись,

Але в своїм слові не встоялись.

Коли законний настав реченець,

Що ствердить народний мав рішенець

І сенат і приналежні власти

І рішучий вирок мав запасти,

Став Помпей, якому більш нічого

Не хотілось, як уряду того,

Вид давать, що він його не кусить,

Хтось його присилувати мусить.

Ласка люду для його амбіції

Не дасть більш, як досі, амуніції,

А невдача в тій кандидатурі

Може соромом його покрити, –

А він знав, що злобні та понурі

Верховоди та їх фаворити

Раді би при всякій авантурі

Хоч живим у гріб його зарити.

Була здавна тактика у нього

Так чиниться, мов не хоче того,

Що якраз найбільш було бажане;

Знав, що як по просьбі щось дістане,

Стягне зависть на себе лукаву,

А лиш проти його волі дане,

Що як не він, інший не зістане,

Йому більшу зробить честь і славу.

Ось піднявся перший він на зборі

І промовив ті слова нескорі:

«Все, квірити, се потіха наша,

Як мене стрічає почесть ваша,

Та й годить же ся горожанину

Гордим бути на свою родину,

Їй по силам службу відбувати,

За заслугу почесті приймати.

І коли я честь від вас приймаю,

Міри вдячності своїй не знаю.

Та, здається, добрість так безмежна,

Не мені одному лиш належна,

І не слід мені держати повну

Раз у раз воєнну власть верховну.

Пошукайте й іншого заслуги,

Чи не знайдеться здібніший другий.

Трудностей не те велике свято

Від дитинства ще я мав багато.

Пригадайте! Хлопець безбородий,

Які я труди мав і пригоди

В війні з Цінною, а заки вспів я

Стать дорослим, скільки потерпів я

В Африці й Сіцілы небезпеки,

В зброї обмандровуючи світ далекий!

А згадайте – ось я перед вами! –

Не сидів я ще поміж батьками;

На які завади та напасти

Мусив я в Іспанії попасти.

За се все ви не були невдячні, –

Не скажу, щоб були необачні:

Виходило діло, для якого,

Окрім мене, не було нікого.

З многих почестей одна висока,

Що мене ви її гідним взнали,

І у своїм роді одинока

Була та, що ви мене післали

Воювать Серторія, котрого

Звоювать ви не знайшли нікого,

Й за побіду в найсвятішій хвили

Надзвичайним тріумфом почтили.

А тепер численнії турботи,

Що мене роки так довгі тисли,

Подорожі, невигоди й сльоти,

Обтяжили моє тіло й мисли.

Не гадайте, що я все ще молод,

Бо ще літ і сорока не маю;

Битви, біди, небезпеки, голод,

Що терпів я в походах без краю, –

Почисліть все те та будьте певні,

Що вже й так занадто довго жив я,

В труди тіла та в труди душевні

Сил аж надто много положив я.

А ісоли хто з вас те все знехтує,

Хай подума, кілько то готує

Зависті й ненависті на мене

Те, що має буть тут ухвалене!

З вас ніхто на теє не зважає,

Та мене найбільше се вражає.

Признаюсь, найбільше лихо в карі,

Що війна веде з собою в парі,

Ніщо так тяженько не дошкулить,

Як ненависть, зависть, що вас мулить.

Хто ж розумний рад з людьми сидіти,

Котрі вміють лиш ненавидіти?

Хто на пост публічний пертись буде,

Де він одвічальний за невдачу,

В щасті ж радше будь, як мають люде

Проти тебе лиш зависть ледачу?

Тож позвольте з тих причин і інших

Жить мені в спокої між своїми;

Досить з мене власних діл, скромніших,

Замість голову ламать з чужими.

Многі старші та й молодші скорі

Взять найвищу команду на морі,

А на тую їх охоту скору

Вам не буде трудності вибору.

Я не одинокий, що вас любить,

Що воєнний досвід добрий має…

Сей і той, он той вас не погубить, –

Не назву з них по ім’ю нікого,

Хай мене партійність не торкає!»

Таке було Помпеєве слово,

А по ньому Габіній промовив:

«Се похвальна прикмета в Помпея,

О квірити, повторяю все я,

Що почесних місць він не шукає,

А як дають, не зараз приймає.

Так муж правий і робить і мовить,

Що публічних почестей не ловить.

Бо не слід же всякому хапаться,

В важні справи державні мішаться.

А в отсьому випадку тяжкому

Я б не радив виступать нікому,

Хто не може запоруки дати,

Що потрапить в кожду річ вглядати,

Щоб була нам не пуста потіха,

Але певність доброго успіха.

Бо хто скорий много обіцяти,

Любить часто в ділі поспішати

Й доводити до шкоди та страти;

Тільки зрілий розмисл від почину

Дасть статочну рівновагу в ділі,

А по ділі до втіхи причину;

Як не будем зразу надто смілі,

То не буде й жалю, на провину.

Та не слід на те нам оглядаться,

Що йому приємним може здаться,

Але дбаймо про загальні справи,

Що корисні будуть для держави,

І не тому поручаймо діло,

Хто до нього преться жваво й сміло,

А такому, хто здібний до нього.

Жвавих, смілих ви найдете много,

Здібних, крім Помпея, ні одного.

Пригадайте, скільки довелося

Бід нам знать, як воювать прийшлося

Із Серторієм, а тут, де зайдеш,

Полководця здібного не знайдеш.

Між старими [а]ні молодими,

Аж отсього справжнього знайшли ми.

Ми не дбали, що він на публіку

Ще не має законного віку.

Ще він не сидів тоді в сенаті,

Претором ні консулом не був ще,

Та нам не титули, не печаті

Були важні, лиш його минувше,

І ми вислали його самого,

А з двох консулів ані одного

(Думаю, що лиха не сотворим,

Коли те саме тепер повторим).

Я бажав би і хотів, квірити,

Коли щось значить бажать і хтіти,

Аби в нас родилось (не про свято)

Здібних мужів багато-багато;

Та не бажань тут побожних треба,

Бо нам здібний не упаде з неба,

А потрібний світлий дар природи,

Досвід, вправа й щастя ще до вроди.

А як рідко се в однім лучиться!

Тож коли такий нам приключиться,

Треба згідно його піддержати,

Як не хоче, то й присилувати.

Хто так силує, честь собі робить,

Силуваного теж приоздобить;

Собі, бо добро своє збільшає,

Тому ж бо він горожан спасає.

Се ж горожанина-патріота

Найважніша й головна турбота,

Для вітчини у потребі сміло

Буть готовим дати душу й тіло.

Чи хто вірить, що Помпей минувший,

Юнаком та вояком ще бувши

Й полководцем – смішно й говорити, –

Міг державу нашу розширити,

Союзникам стати на сторожі,

Здобувати країни ворожі,

А тепер у повній мужній силі

Мав би спочивать, мов у знесиллі?

Ні, тепер в такім він саме віці,

Коли в кождім майже чоловіці

Мужня сила до шпиля доходить,

Сама себе часто переходить,

Ще до того досвід пребагатий

Зо всіх війн своїх він міг зібрати, –

То чи буде ж ліпшим чим зайнятий,

Як услугу вітчині віддати?

Того, що ще хлопцем безбородим

Полководцем ви колись обрали,

Мали б ви як мужа відкидати?

Той, хто ще як eques верховодив,

Як сенатор мав би буть нездалий,

Щоб йому сей похід передати?

Се було б направду дивне диво

Тут питать: «Чи випаде щасливо?

Той, в якім ви, хоч часу не мали

його випробувать та провірить,

Спаса одинокого признали,

Коли справдив він усі надії,

Мав би для отсеї лиш події

Буть нездібним і негідним того,

Щоб йому, коли звершив так много,

Й сю одну так важну не повірить?

Той, котрого ви ще молодого

Вибором поклали в генерали.

Та проти Серторія післали,

Нині, як він консулом вже много

Разів був, негідний навіть того,

Щоб для утяжливої роботи

Проти тої морської голоти

Вислали ви з доброї охоти?

Але ні, вам вибору немає!

Ти ж, Помпею, слухай слова мого!

Вітчина тебе ось покликає,

Таж родився ти для краю свого,

Вихований був лише для нього, –

Тебе жадна служба не злякає.

Знаю, стійко ти знесеш всі труди,

Навіть смерть тобі страшна не буде.

Може, й смішно, що я в ті мінути

Важився тобі все те спімнути;

Тобі, що в так многих боях лютих

Доконав діл многих незабутих.

Але ще раз слухай слова мого,

Поклику міщанства тут цілого;

Злістю одиниць ти не журися

Тим ревніше до діла берися!

Чхай на заздрісних та завидющих, –

Їх чекає забуття безодня;

За тобою бо любов народня,

Вдячність сучасних І честь будущих.

А коли помститься хочеш гідно,

Тим зачни, що сміло та свобідно,

Як наш вождь і всі ті, що з тобою,

Нові лаври здобувайте в бою!

Буде се їм і колотьба й трястя,

Нас мине великеє нещастя,

Ти ж свої труди тим нагородиш,

Що нас всіх від лиха освободиш».

Як скінчив Габіній промовляти,

Захотів Требеллій щось сказати,

Та шумная горожан розмова

Не дала прийти йому до слова.

Тоді він, сарака, так озлився,

Що голосуванню спротивився.

Крик у зборі: «Пакісна парсуна!

Скинемо Требеллія з трибуна!»

Супроти сперечних тих опіній

Провід збору держачи, Габіній

Вніс Помпея вибір відложити,

А вперед з Требеллієм рішити.

Голоси давали дільницями,

Що родин заступлені вітцями;

Тридцять п’ять тоді столиця мала,

Один голос кожда подавала.

Вже сімнадцять дільниць потвердило,

Що Требеллій поступа безправно

І трибуном буть йому не можна;

І про вісімнадцяту було вже явно,

Що так само рішить; та Требеллій

Викрикав раз в раз: «Се думка ложна!»

Та хоч як йому було немило,

Йому встоять не поталанило.

Тоді Росцій, що не міг змовчати,

Щоб і свою лепту не подати,

Підняв руку й крикнув: «О квірити,

Прошу вас умильно не дуріти.

Пропоную двох мужів обрати,

А одному власті не давати.

Байдуже, як будуть власть ділити,

Лиш Помпея власть би вкоротити».

На той внесок крик такий піднявся,

Що хоч в землю Росцій би запався,

Фурією зляканий такою,

Язиком не рушив ні рукою.

Але Катул, голова сенату,

Сидів досі і мовчав завзято,

Тож Габіній до нього озвався,

Щоб промовить не полінувався.

«Не посмію навіть сумніваться,

Що ви як найстарший наш дорадця

І як перший сенатор в [тій] хвили

Вихід знайдете усім нам милий.

Слідом сих трибунів не підете

І до ладу вибір доведете».

На те слово збір увесь згодився,

Та й Катул промовить не згордився.

«Що народну справу я звичайно

Боронив, нікому з вас не тайно,

О квірити. А як ви не діти,

Що не можуть тихо посидіти,

То признаєте мою повинність

Правду вам сказать про вашу чинність

І про те, що задля честі й слави

Я вважаю добрим для держави.

Тому слухайте мене спокійно

І рішайте потім одностайно.

Як тиші для моїх слів не буде,

То вам – хай то не во гнів вам буде! –

Неможливо буде зрозуміти,

Яку пользу з моїх слів иміти

Можете. А як мої слова вам

Прийдуться ко сердцу і ко нравам,

То почуєте від мене, може,

І десь щось таке, що вам поможе.

Поперед усього утверждаю,

Що ніякий вождь у нашім краю

Не повинен часто раз по разу

Мати власть і всім нам до розказу;

Се закони наші заказали,

Й опити опасность доказали;

Не потрібно давні вигрібати,

Досить найсвіжіші нагадати.

Що зробило Марія тим, чим став він,

Як не те, що в скорий час дістав він

Провід у так многих війнах лютих,

Шість раз консулом вборзі міг бути?

А що Суллу Суллою зробило,

Як не те, що війську було мило

Його вождем над собою мати,

Консулом, диктатором ізбрати?

А вже в чоловічеській природі,

В нашім, як і в кождому, народі

Лежить те, що старший чи молодший,

Як панує довший чи коротший

Час, то простоту свою теряє,

Крайовії нрави зневажає,

Підлягать законам чи то в полі,

Чи то в городі не має волі.

Не гадаю слів отих я тратить

На те, щоб Помпея винуватить,

Тільки пользи вам не було власно,

А з законом нашим несогласно.

Полководство, що кому дамо ми,

Честь йому приносить – се звемо ми

«Стану горожанського свобода»,

І до неї кождий член народа

Має право, якщо тільки здібний

І віком до нього відповідний;

Але й тяжесть за собою потягає, –

Сього горожанська рівність вимагає.

І в тій кождий уділ мусить мати,

Щоб міг горожанський стан тривати.

Многих упражненіє ділами,

Що тут происходить перед вами,

Облегча для всіх правоспосібних

Вибрать здібних з-посеред нездібних

Для всякого діла, бо іначе

Ми б не знали, де, хто й куди скаче.

Прошу не сміяться! Се не жарти.

Ми б не знали, хто пусті лампарти,

А хто в тиші, у сім’ї любезній

Знанія збира плоди полезні.

От тому, як на фантаз’ю хорий,

Проти нас піднявся був Серторій,

Мали з вождем клопотів ви много,

Бо привикли все брать лиш одного.

От тому й Помпеи в отсі мінути,

Хоч у кожнім згляді гідний бути

Полководцем і до бою стати,

Розбійників морських оховстати,

Та що вибір був би беззаконний,

А по опиту він вам шкідливий,

То ні вам не слід його обрати,

Ні йому від вас його приймати.

Се, во-первих, і найголовніше,

А во-вторих, розважте точніше:

Коли консули, коли претори,

І проконсули, і пропретори

По закону уряди воєнні

Та провінції беруть почтенні,

То се ні по правді, ні порядно,

Їх минати й зовсім безпорядно.

Новий уряд хтіти заводити,

Пощо їх на один рік садити

На уряд, коли в такій потребі

Ні одного з них не можна вжити?

Чи на те лише хіба, далебі,

Аби урядами величались

І у тогах з пурпуровими

Вилогами зовсім новими

День у день по вулицях пишались.

Аби лиш урядниками звались,

А правами їх не пользовались?

Чи ж не мусите ви ображати

Тих і інших слуг свеї держави,

Коли зносите здавен прийняті

Уряди й мужам після устави

Вибраним не хцете довіряти?

А натомість творите власть нову,

В якій досі в нас ніхто не властен,

І даєте мужеві такому,

Що к уряду зовсім не причастен.

Якби, крім тих зверхностей щорічних,

Було треба ще одну ізбрати,

Маємо в порядку справ публічних

Власть диктатора. Що більш шукати?

Але й того отці й діди наші

Не для яких-будь діл вибирали,

Та ще компетенції найтяжчі

На півроку лиш йому давали.

Коли, отже, треба вам такого,

То, не нарушаючи законів,

Не наводячи на себе сміху злого,

Що про благо тисяч, міліонів

Совіщаєтеся легкомисно

Або паче і своєкорисно,

Вибирайте чи Помпея того,

Чи кого-будь іншого такого

На диктатора! Лиш на півроку

Хай свою власть точно обмежить він,

Над Італією лиш її держить він,

А поза Італію ні кроку.

Адже всі се добре пам’ятаєм:

На тім отці наші настояли;

Один раз лише, се добре знаєм,

Для Сіцілії диктатора обрали;

Та й той з тим лиш дав себе обрати,

Щоб в Сіцілії не воювати.

Та Італія – се кождий знає –

В такім вожді потреби не має.

Вам самим той уряд нелюбимий,

А ще й клич «диктатор» нестерпимий;

Се найліпше, у всій страшній силі

Показав ваш розрух проти Силлі.

Як же після того оправдати,

Таку власть на три роки кроваві

У Італії і всій державі

На одного мужа воскладати?

Скільки небезпек із того вийде

Для країв, а скільки чесних зійде

Із дороги законності й права

На беззаконності бездорожжя,

В якій наша томиться держава,

Скільки лиха та яка неслава,

Кождий легко се вгадати може.

Що нам дальших доказів шукати?

Чи не мусить кождий нарікати,

Хто другому все своє довірить,

Його зробить всіх дібр своїх паном?

Хоч найліпший – візьме й спроневірить,

А із пана зробиться тираном.

Бо надмірна власть зухвалим робить,

А зухвальство до згуби доводить.

І те також слід обміркувати,

Що не може враз опанувати

Один муж усі моря просторі,

Ведення всеї війни на морі

Ще й з успіхом на себе прийняти.

Хто б хотів сю трудність оминути,

Мусив би враз на сто місцях бути.

Скрізь же треба на місці властивім

Підгледіть їх в моменті щасливім,

Тут напасті, там і там напасті,

Щоб не збіглись розсіяні часті,

А ті, що їх в пору не напали,

В криївки свої не забігали,

Не розбіглися по своїй волі,

Бо тоді – шукай же вітра в полі!

На те жаден муж не знайде сили,

Бо як може – мій ти боже милий! –

В один день в Італії, Іспанії,

У Єгипті, Сірії, Гірканії,

У Кілікії, в грецьких паровах

І на йонськім морі й на островах

Рівночасно себе знаходити,

Рівночасно війну проводити?

Коли має гаразд вийти з того,

Перед всього треба військового,

Полководця ж треба не одного.

І нехай ніхто не закидає,

Що як всю війну здамо одному,

Буде мати своїх адміралів

Під собою й різних генералів,

Здасть часть праці сьому, тому й тому.

Відповім на теє справедливо

І для нашого добра не криво:

Чи ж не можуть ті самі мужеве,

Щоби мали всі під ним стояти,

Свою власть від вас самих прийняти,

В ваше дути, а не в королеве?

Бо такий володар самовладний,

На мій погляд, – король кровожадний.

Кождому би часть ми приділили,

І він дбав би з усієї сили

Обробити ту часть якнайкраще, –

І було би се весілля наше,

Кождий дбав би ні в чім не вхибити,

Бо на інших ніяк не звалити,

Роблячи ж найліпше, буде знати

Заслуг лаври сам ме пожинати.

Бо як інший має до розказу,

Ти ж без спору, тільки по приказу

Мусиш волю іншого сповняти,

То чи буде серце наповняти

Той сам запал биться для другого

І побіди здобувать для нього,

Як коли би міг ти почувати,

Що працюєш для себе самого?

Що таку війну ніяким чином

Один муж не може подолать,

Будь яким значним він господином,

Сам Габіній мусив се признати,

Кажучи, що обер-адміралу

Генералів та вождів навалу

Треба ще до помочі придати,

На успіх ще аж три роки ждати.

Ще ж і теє треба нам розважить,

Щоб їх у їх рангах не зневажить,

Чи вони як вищі, чи підвладні,

Як легати чи слуги парадні,

Від народу нашого цілого,

Чи від обер-адмірала того

І чи повну владу будуть мати,

Чи від нього лиш ad hoc приймати?

Що проект мій і совершенніший

Сам собою й значно законніший,

Чи розбійників морських він здушить,

Чи не здушить, всяк признати мусить.

Та подумать треба ще тямуще,

Який крок ви робите в будуще,

Коли для війни з розбійниками

Опрокинуть хочете всі тами,

Всі опори власті та порядку,

Знівечить їх у самім нащадку,

Щоб і слід їх не лишивсь надалі

Ні в провінціях, ані в Італьї.

А як він із вашої причини,

Не дай боже, в тій війні загине,

То кого пішлете замість нього?»

Общий крик: «Тебе, тебе одного!»

Общий регіт за криком роздався,

І тоді аж Катул догадався,

Що всі слухали його так тихо

Лиш тому, що про загальне лихо

Мова, замість справжньої поради,

Їм давала тільки проби свади

Й що були такі уми між ними,

Яким проби ті здались смішними.

Скоро вибір довершивсь загальний

І зовсім не був так нелегальний,

Так нечуваний і так скандальний,

Як противники людей страхали.

Його лиш проконсулом обрали

З властю, як би треба, на три роки;

Та не було треба й року, доки

Всі спокій від розбійництва мали.

Написано в днях 21 – 25 серпня 1915 р. Із Кассія Діона «Римської історії» (кн. XXXVI, розд. 3-20).

Примітки

Автограф № 430, с. 53 – 105.

В автографі І. Франком закреслена остання строфа:

Як Помпей з розбійниками справивсь,

В джерелах не писано просторо;

Видно тільки, що справився скоро,

Проти них бо не жорстоко ставивсь,

Брав більш добротою, ніж грозою,

І одну лиш битву мав із ними.

Цінна Люцій Корнелій – консул 87 р. до н. е. Після перевороту, спрямованого проти Сулли, став диктатором у Римі. Загинув у 84 р. до н. е.

Серторій Квінт (бл. 123 – 72 рр. до н. е.) – давньоримський полководець і державний діяч.

Претор – у Стародавньому Римі спочатку помічник консула, згодом вища урядова особа, наділена судовою та адміністративною владою.

Марій Гай (бл. 157 – 86 рр. до н. е.) – римський полководець і політичний діяч.

Катул Квінт Лутацій – консул 78 р. до н. е., один із вождів сенатської аристократії.

Сулла Люцій Корнелій (138 – 78 рр. до н. е.) – римський державний діяч і полководець. У 82 р. до н. е. встановив у Римі диктатуру.

Гірканія – країна на східному побережжі Аравійського півострова.

Кілікія – південно-східна прибережна частина Малої Азії.

Йонське море – Іонічне море.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 242 – 263.