2. До Аполлона Піфійського
Переклад Івана Франка
1. Вхід Аполлона на Олімп
Ось, на кіфарі дзвінкій виграючи, син славний Латони
Иде в край Піфони гірський, а на ньому безсмертна одежа,
А від кіфари його під биття пальцата золотого
Звуки тужливі пливуть. Відтіля із землі до Олімпу,
Наче та думка летить в дім Зевеса у збір богів інших.
Зараз безсмертним усім забагається співу й кіфари;
Музи найперше всі враз по черзі голосами дзвінкими
Дари безсмертні богів величають або муки людей тих,
Що від безсмертних богів так великі одержавши дари,
У нерозвазі живуть та безрадно й не можуть здобути
Смерті як ліку від лих, ані захисту в старості пізній.
Потім прекрасноволосі харіти й премудрії гори,
Геба, й Гармонія, та Афродіта, Зевесова доня,
Дружно танок завели, держачися за білії руки;
Їм же приспівує не поганіша й не менша від інших,
Але висока на зріст і чудово красива на вроду,
Вдатна до ловів, сестра Аполлона, дивна Артеміда.
Між ними Арес гуля та вродливий убійця Аргея,
Фойб Аполлон приграє на кіфарі й від часу до часу
Скоки високі справля, і б’ють божеські блиски від нього
З ніг білосніжних та від гарнотканого того хітона.
І веселяться серцями вельми, як на них позирають,
Золотокоса Латона й порадник Зевес непохибний,
Що забавляються так любий син і безсмертні богове.
2. Блукання Аполлона
Як же тебе похвалю, бездоганного з кождого згляду?
Чи оспіваю тебе сватачем і любовником разом,
Як в пуху юності йдеш залицятися до Адзанівни
З Ісхісом, богоподібним їздцем, сином Елатіона,
Чи як триоких волів пастуха, або як Амаринта?
Чи як з Левкіппом ураз і з Левкіппа жоною у трійку,
Піш ти, на конях вони, а тебе не покинув триокий?
Чи як уперве шукать вирочні для людей по землі ти
З краю до краю ходив, безпохибний стрільче Аполлоне?
Вперве з Олімпу зійшов ти в Пієрію широколуку,
Лакм опісля перейшов, Ематію, потім Енієну,
І попри Перрайбус; незабаром дійшов до Іолка,
Відси ж зайшов на Кенай у славній кораблями Евбеї.
Станув ти на рівнині близ Леланта, та тут не вподобав
Храм збудувати собі та гайок насадити тінистий.
Потім Евріп перейшов, далекострільний ти Аполлоне,
Аж ось зелена гора! Швидко з неї зійшов ти, аж поки
Вийшов на Мікалессон та Тевмессон, травою порослий.
Так аж до Фів ти дійшов, місця вколо оброслого лісом
Бо не було ще тоді ні живої душі в святих Фівах,
І не було ще тоді ні стежок, ні доріг на рівнині
Фів, що пшеницю тепер родять, тільки сам ліс був.
Тут попереду зайшов, Аполлоне ти далекострільний,
Потім ввійшов у Онхест, непорушаний гай Посейдона.
Тут жеребець спочивав свіжов’їжджений від перевтоми
Гарний товар він тягнув; а землею погонич хороший,
З воза зіскочивши, йшов; іще й досі так часто лишають
Там без фірманів вози по тісних лісових перевозах.
А як провадять вози десь по густодеревій діброві,
Коней пильнують, а віз перевернений там покидають;
Так йому вперве пошана була; в тих, що моляться богу,
Божеська мойра тоді стереже [в місці прикрому] воза…
3. Аполлон і Тельфуса
Відси вперед ти пішов, Аполлоне, божественний стрільче,
І до Кефісса дійшов, що струями прегарними грає
І в Лілаію влива свою бистро текучую воду.
Сей перейшовши, настиг в Окалею, містами багату,
Відси ж аж у Аліарт, де пишаються луки зелені.
Відси в Тельфусу пішов; уподобалось там тобі місце
Храм збудувать і гайок там тінистий собі насадити.
Станув ти посеред неї й сказав осе слово до неї:
«Тут я, Тельфусо, забаг храм прегарний собі збудувати
І вирочню для людей, що мені туди звіку довіку
Муть приносити зі стад непорочні свої гекатомби,
Як усі ті, що живуть на плодючому Пелопоннесі,
Так і Європи жильці та по островах, морем облитих,
Люди багаті; тим я безпохибную волю Зевеса
Буду пророчити всім, вирокуючи в храмі багатім».
Мовивши се, Фойб Аполлон поклав широчезні основи
І дуже довгі й просторі; на се дівлячися, Тельфуса
Сердилась серцем своїм і отсе йому мовила слово:
«Фойбе, володарю сил, отсе слово кладу тобі в душу:
Як ти міркуєш ось тут храм тобі збудувати величний,
Щоб вирочнею він був для людей, що відвіку довіку
Мають зганяти тобі непорочні зі стад гекатомби,
Се тобі тільки скажу, а ти се заховай собі в тямці:
Шкодить тобі все удар від копит бистрих коней
І з джерел моїх святих витікаючі бистрії води.
Тут не один із людей забажає не раз оглядати
Пишні вози та біги в перегін коней білокопитих
Або великий той храм і назбирані в ньому багатства,
Але пораджу тобі, хоч сильніший і благородніший,
Пане, від мене й хоча твоя сила понад усі сили,
В Крісі будуй собі храм під Парнасу високого звором.
Там ані гарні вози гуркотіти не будуть, ні коней
Бистрих не чується тупіт около жертовників божих.
Але в мовчанні складать будуть Іепайєону дари
Славні людські племена; а ти, радуючися душею,
Будеш приймати святі подарунки людей довколишніх».
Сим словом переконала Стрільця, знать, на те, аби слава
Про ту Тельфусу пішла по землі, а не слава Стрільцева.
Відси наперед пішов, Аполлоне ти далекострільний,
Аж до флегійців зайшов, людей дуже злочинної вдачі,
Котрі, не признаючи Зевса, й так на землі проживали
В гарній дебрі лісовій недалеко від устя Кефіса.
Відсй, мов птах, ти злетів бистро на божественну вершину
І аж у Крісу зайшов під снігами покритим Парнасом,
Що наче ногу одну проти Зефіра витяг, а зверху
Скеля нависла; вниз ізбігає глибоке провалля
Греготом; тут і рішив Фойб Аполлон, небес воєвода,
Храм найлюбіший создать і такими озвався словами:
4. Оснування храму
«Тут я задумав создать прехорошу для себе святиню,
Що для людей буде всіх вирочнею й куди вік за віком
Будуть зганяти вони непорочні зі стад гекатомби.
Як усі ті, що живуть на плодючому Пелопоннесі,
Так і Європи жильці та островів, морями облитих,
Люди багаті; тим я безпохибную волю Зевеса
Буду пророчити всім, вирокуючи в храмі багатім».
Мовивши се, Фойб Аполлон поклав широчезні основи
І дуже довгі й просторі; на них положив кам’янії пороги
Перший Трофоній і з ним Агамед, Ергінові синове,
Любі безсмертним богам. Опісля незлічимі людськії
Роди сповняли той храм людьми в строях празничних і співом.
5. Аполлон убиває змію
Близько криниця джурка, де змію напасну воєвода
Вбив, син Зевеса, її остро вціливши з лука тугого,
Пажирну, довгу, їдку, що багато нашкодила людям,
Що жили в тій стороні: багатьом із них смерть ізробила,
Много теж кіз тонконогих втяла своїм зубом отруйним *.
Та, підстерігши її, Аполлон зробив день їй фатальний.
Перше отруту впустив їй у тіло стрілець срібнолукий
Сильну; вона ж, у тяжких знемагаючи болях, лежала
На площі, хлипаючи та важкі порушаючи звої.
Божеський звук нечутний тут пронісся; вона ж до діброви
Дуже грубезна повзла, сюди й туди й посоку лишала
На тиміані; тоді Фойб Аполлон отак обізвався:
«Тут і здихай же тепер на землі тій, кормительці мужів!
Більше не будеш ти жить на лихую затрату смертельним,
Що, живлячися землі многоплодної й праці плодами,
Тут приганяють мені непорочні зі стад гекатомби.
Хай же гірку твою смерть не заслонює ані Тіфоей,
Ані Хімайра злоіменна, лиш хай тебе ізпиває
Чорна земля тут і те променястеє сонце гаряче!»
Так мовив, наче закляв, і її вскорі пітьма покрила;
Там же ізпила її свята сила блискучого сонця,
Тим-то й зоветься Піфо й дотепер, а за те й воєводі
Назву Піфійський дали тому, що через нього в тім місці
Пило потвору страшну променястеє сонце гаряче.
6. Покарання Тельфуси
І пригадав у душі своїй саме тоді Фойб Аполлон,
Чим-то криниця його красновода колись-то здурила.
Зараз сердитий побіг до Тельфуси; прибіг незабаром,
Став біля неї й таке промовля своє слово до неї:
«Гей ти, Тельфусо, чи ти не хотіла здурити мій розум,
Край полишивши собі такий милий та ясно-хвилястий?
Слава моя буде й тут, а тобі ніякої не буде».
Мовив Аполлон-стрілець, і, з вершини великую скелю
Вирвавши, в прірву жбурнув, і засипав їй ложище гарне,
А там жертовник собі він поклав у тінистому гаю
Біля криниці, що ллє дуже гарную воду. Тут люди
Моляться богу сьому й прозивають його тельфусійцем
Тим, що споганив навік логовище святеє Тельфуси.
7. Перші жерці піфійського храму
Отоді в серці своїм міркувати почав Фойб Аполлон,
Щоб і яких би людей напровадити тут релігійних,
Щоб службу божу вони справували в Піфої скалистій.
Жертви святили й святі сповіщали народу вирочні
Фойб Аполлона, що ввесь сяє золотом, як що промовить
З віщих лаврових яскинь у підніжжі Парнасу святого.
Теє міркуючи, він бачить на винобарвному морі
Бистре судно, на якім були многі мужі благородні
З Кріту, і з Кноса плили, Міносового города, де був […].
Ті, по звичаю, везли в кораблі чорнім всякі товари
В Пілос, багатий піском, та для Пілоса жителів бідних.
Їх-то й угледів тоді Фойб Аполлон, і зараз на морі
Перед прудким кораблем появилося тіло велике,
В виді дельфіна, лежить величезна, страшная потвора,
Що ще такої ніхто ні придумав, ні бачив очима.
8. Аполлон дельфіном
Зо всіх боків обвила й потрясла корабельні делини,
Ті, що були в кораблі, оніміли й сиділи в тривозі.
Бо ані зброї у них не було в корабельній палубі,
Ні полотна для вітрил, що могли б уперед його гнати.
Перш усього почали притягати потвору ремінням,
І поплили; тут різкий Нот попер всею силою ззаду
Бистре судно. Поплили попереду помимо Малеї,
Попри Лаконії край, попри Гелос, надморське місточко.
Аж у країну дійшли Сонця, що дає радість всім людям,
В Тенар, де вівці раз в раз м’якорунні пасуться
Гелія, пана світів, де околиця дуже розкішна.
Тут забажали вони корабель зупинити й на сушу
Вийти й чудовище те величезне зв’язать і побачить,
Чи ще той потвір сидить піді дном корабля закругленим,
Чи відчепився й пропав у валах многорибного моря.
Але не слухав весел корабель, побудований міцно,
Лиш попри Пелопоннес перепливши, плодами багатий,
Шлях свій верстав; кермував воєвода могутній Аполлон
Подувом легко його; він же, божу сповняючи волю,
Попри Арену проплив та Аргіфею любоприємну,
Попри Тріон, де Альфеєве устя, та попри город Eni
І попри Пілос, багатий піском, і жильців його бідних.
Плив попри Круни, попри Діму й попри Халкіду,
Повз божественну Еліду, де власть мають гожі епейці.
Потім до Фери доплив, що пишається Зевса горою,
Крізь мли [таки пройшов, повз стрімкую гору набережну.
Повз Саму й Дуліхіон та лісистії згір’я Закінта.
9. Прибуття корабля до Кріси
Та коли так обіплив попри Пелопоннесу півострів
І вже явився вблизу коло Кріси той залив безмежний,
Що поперек відділя від нас Пелопоннес многоплодний,
Схопився Зефір міцний і веселий із ласки Зевеса,
Жваво дмучи з-під небес, так що корабель, наче на крилах,
Пересікав пливучи й бороздив морську воду гіркую,
Потім поплив узадгузь на восток, наче сонцю навстрічу,
Вів же його Аполлон-воєвода, син любий Зевеса,
Ось і у Крісу зайшли сонячну, виноградом багату,
В пристань, і зашелестів у пісках корабель мореходний.
Тут вийшов із корабля Аполлон, воєвода могутній,
Сонцю в опівдень подібний, а з нього тих іскор без ліку
Сипалось, божеський блиск доходив від землі аж до неба.
Він же у храм увійшов, між триноги свої многоцінні.
Полум’я з себе пустив там і слухав, що в нім віщувалось.
Блиск усю Крісу обняв; підняли божевільнії крики
Жони крісейців і їх гарно переперезані доні
З вітхнення Фойбового; обняв кождого острах великий.
Відси ж і до корабля долетіла ся вість незабаром;
Муж її сильний приніс та великого росту, прибігши;
Довге волосся йому, наче грива, спадало на плечі.
Сей обізвався до них, вимовляючи слово крилате:
10. Розмова Аполлона з крітянами.
«Гостеньки, хто ви такі? Відки мокрим сим шляхом пливете?
Чи то звичаєм старим, чи припадком лише заблудили,
Як морські розбійники, що по морю волочаться блудом;
Ловлячи душі людські й чужинцям виробляючи лихо?
Чом сидите так, немов остовпілі, й на землю не йдете?
З чорного чом корабля не здіймаєте зброю важкую?
Бо такий звичай уже між людьми промислового діла,
Що коли з мореплавби кораблем чорним прийдуть до суші,
Трудом утомлені, тут їм відразу приходить охота
Живністю любою свій затишити докучливий голод».
Так мовив, і до грудей їм новая вступила відвага.
І в відповіді йому на се мовив крітян проводатор:
«Гостю, коли ти’такий до смертельних людей неподібний
Тілом і ростом, але на безсмертного бога похожий,
Будь нам здоров і весел, хай боги тобі щастя дарують!
Тут же по правді скажи, аби знав я усе, що нам треба:
Хто тут живе, який край і які в нім замешкують люди?
Бо не з злим замислом ми поплили на широкеє море,
В Пілос із Кріту, що нам вітчиною доводиться бути.
А тепер із кораблем куди ми прибули, нам не звісно,
Бо із безсмертних, мабуть, хтось нас вів проти нашої волі».
11. Назва дельфійського храму
А в відповіді на те Аполлон йому мовив могутній:
«Гості, що досі жили коло многодеревного Кноса,
Не доведеться тепер вам до нього вертати ніколи,
Міста коханого ви ні домів не побачите жаден,
Ані коханих жінок; та сюди корабель ваш багатий
Я запровадив, аби вам була від людей многих почесть.
Сам же Зевесів я син, на ім’я Аполлон мене звати.
Вас я спровадив сюди через моря велику безодню,
Не замишляючи зла, але тут корабель свій багатий
Лишите й славу мою сповіщатимете многим людям.
Відома вам буде воля безсмертних, і з їх постанови
Будете честь віддавать ненастанно їм кождої днини.
Ну ж тепер, що вам скажу, ви сповніте се якнайскоріше!
Мачти найперше спустіть і на них порозв’язуйте линви.
Потім те чорне судно витягніть без вагання на сушу,
Всі ті товари, що в нім, і всю снасть виносіте на берег,
Тут на надморській скалі покладіте жертовник високий,
І розпаліте огонь, і, вкидаючи зерна ячменю,
Пильно моліться мені, стоячи при жертовнику вколо.
І як я вперве до вас приступив на блакитному морі
В виді дельфіна, аби корабель ваш випуклий тягнути,
Так ви моліться мені як Дельфійцю, бо буде жертовник
Зваться дельфійським і не перестане видним буть ніколи.
Потім обідайте всі біля корабля чорного свого,
Зливки зливайте богам, що живуть у Олімпі блаженні.
А як задовольните себе стравами й хлібом приємним,
Рушите разом зі мною, співаючи пісню хвалебну,
Аж дійдете в місце те, де вам храм пребагатий постане».
12. Похід крітян і заповіт Аполлона
Так він сказав, а вони, те почувши, послухали радо.
Мачти спустили як стій і повідв’язували линви всі,
Машт у маштарню кладуть, на линвах його вниз іспустивши,
А самі повиходили на берег бурхливого моря.
З моря на берег тоді корабель витягли бистрохідний
Геть угору на пісок, підложили великі підпори
Й тут же жертовник здвигли на високому березі моря.
І запалили огонь і, муку в нього сиплячи білу,
Стали молиться, як він повелів, обступивши жертовник.
Потім вечерю біля корабля скорохідного з’їли
И зливки зливали богам, що живуть у Олімпі щасливі.
А коли страви й питва задосить собі мали на вечір,
Рушили в путь, а перед вів Зевеса син, владар Аполлон;
Мав він кіфару в руках, вигравав на ній гарно напрочуд,
Пишно ступаючи; всі ж, мов піднесені духом крітяни,
Йшли вслід за ним у Піфо, воспіваючи пісню хвалебну,
Що їх навчили крітян співаки, яким муза ті співи
В груди вложила, дзвінких та солодких мелодій богиня.
І без утоми на горб вони вийшли й дійшли незабаром
Аж до Парнасу на те любе місце, де він благоволив
Жити й від многих людей молитви та пошану приймати.
Тут він їм і показав свій пожаданий храм і величний,
І стрепенулися в них від утіхи серця в любих грудях.
З запитом тут до його обернувся крітян поводатор:
«Пане, коли оддалік нас від другів і рідного краю
Вивів, – такая була на те воля твоя пресвятая, –
Як же нам жити тепер? Про се в тебе питати ми мусим.
Ні винограду нема тут, ані прехороших пасовиськ, –
Як же нам жити в добрі та ще й людям сим допомагати?»
З усміхом на ті слова відповів син Зевеса Аполлон:
«Глупії люди, самі бідарі, в яких те тільки в думці,
Що тягар жизні й жура, за злиденний прожиток тривога!
Легке вам слово скажу й положу вам його в ваші груди.
Кождий у правій руці майте завше меч острий, різницький,
Скот убивать раз у раз; а його буде завше без ліку,
Що приводитимуть тут задля мене племена людськії.
Ви ж отсей храм бережіть і людей тих приймайте по-людськи,
Що тут збиратимуться, і найбільш мою волю шануйте!
Чи буде слово пусте, чи буде яке діло неправе,
Чи буде кривда, що скрізь між смертельними людьми панує, –
Інші в ту пору прийдуть мужі, що управлятимуть вами,
їм же з конечності ви на весь вік ваш будете піддані.
Все вже сказав я тобі, а ти се збережи собі в тямці!»
Радуйся, отже, і ти, світлий сину Зевеса й Латони!
Я ж і про тебе не раз іще в інших піснях ізгадаю.
Писано в днях 6 – 14 грудня 1914 і 14 лютого 1915.
Примітки
* Пропускаю тут 52 рядки грецького тексту (127 – 179 сього гімну), що містять оповідання про міфічного дракона Тіфаона, сплодженого Герою з ненависті до Зевеса. Те оповідання не має нічого спільного з оповіданням отсього гімну про змію, вбиту Аполлоном, і без потреби, як бачимо з дальших рядків, псує його зв’язок та реалістичний характер гімну. Оповідання про Тіфаона подам далі як окремий уривок. – Прим. І. Ф.
Піфійський – один із численних епітетів бога Аполлона Піфій, або Піфійський (грецьке – Пютіос), був пов’язаний із культом цього бога в Дельфах (інша давня назва цієї місцевості – Пюто); пор. також такі його імена, як «Пютоктонос» (убивця Піфона) і «Пютомантіс» (той, що пророкує в Дельфах, що має в них свій оракул). Жриця-віщунка в храмі Аполлона в Дельфах називалася Піфією (грецьке – Пютіа).
…На кіфарі дзвінкій… – в оригіналі йдеться про музичний інструмент, що називався «формічгою». Це великий струнний інструмент, пов’язаний із культом Аполлона. Він відрізнявся від кіфари, чи кіфаріди, що первісно мала лише чотири струни.
Піфона – українізована форма грецького «Піто» чи «Піфо» (первісна назва міста Д ельфів).
Премудрії ори… – В оригіналі «веселі ори» – другорядні божества з почту Афродіти, що відали зміною пір року.
…Вродливий у бійця Аргея… – Ідеться про Гермеса, його епітет «Аргейфонтес» тлумачився як «той, що вбив Аргоса (Аргуса, Арга)», тобто сторожа з сотнею очей, приставленого Герою до Іо.
Адзанівна – похідне від «Азанія» (місцевість на півночі Аркадії). Азанідою, тобто мешканкою Азанії, названо в оригіналі німфу Короніду, коханку Аполлона.
Елатіона – власне Елат.
Ісхіс (або Ісхій) – приятель Короніди.
Амаринт – це ім’я у канонічному грецькому тексті не згадується. Можливо, І. Франко користувався якоюсь іншою редакцією тексту.
…А тебе не покинув триокий?.. – Ім’я «Тріоп» у перекладі українізується як «триокий» шляхом розкриття гаданого первісного змісту.
Лакм – сучасна форма – Лакмон, чи Лакмос (північна частина гірського пасма Пінду).
Ематія (чи Емафія) – давня назва всієї Македонії чи певної її частини.
Еніени (або еніани, грецьке – айніанес) – плем’я в північній Греції.
Перреби (грецьке – перрейбой) – плем’я в Фессалії.
Кенай (Ксней, грецьке – Кенайон, сучасна назва – Літада) – півострів на північному заході Евбеї.
Лелант, Леланта – річка на Евбеї.
Мікалессон (Мікалесс, грецьке – Мюкалессос) – місто в Беотії.
Тевмессон (Тевмесс, грецьке – Тевмессос) – гора там же,
Тельфуса – ім’я німфи і назва джерела.
Іепайєон – один із епітетів бо*-а Аполлона (від приспіву «іє паян!»).
Флегійці – одне з мінійських племен у Беотії, що не шанувало богів.
Трофоній, Агамед – сини мінїйського царя Ергіна в Орхо-мені, міфічні будівники храму Аполлона в Дельфах.
Тіфоей – Тіфон, або Тіфаон, велетенська потвора, ворог олімпійських богів, утілення сгихії вулканів і землетрусів, батько різних страховищ, серед яких була і Хімера (грецьке – Хімайра), вбита героєм Беллерофонтом.
З Кріту і з Кноса плили, Міносового города, де був – Так в автографі. За міфічним переказом Мінос був засновником і царем міста Кноса.
Аж у країну дійшли Сонця…, вівці… пасуться Гелія… – Тут і Сонце і Гелій означають бога сонця, або бога Сонце (грецьке – Геліос, у тексті – Еліос). Вівці бога Геліоса, за тлумаченням міфографів, символізували дні року (сім отар по 50 голів, 350 днів, тобто приблизно 354 дні давнього місячного календаря).
Тенар, чи Тенарон (нині також – Матапас) – середній із трьох південних мисів Пелопоннесу.
Арена – місцевість поблизу Крісейської затоки, недалеко від Дельфів. Інші міста і місцевості в цьому районі мають такі сучасні форми: Тріон – Фріон; Фера – Фери.
…Ось і у Крісу зайшли… – Містечко Кріса було розташоване не на березі моря. Можливо, що складач гімну мав на увазі інше містечко на березі затоки – Кірру.
Мачти найперше спустіть… – В оригіналі йдеться не про щогли (грецьке – гістой), а про вітрила (грецьке – гістіа).
Так ви моліться мені як Дельфінцю… – Один з епітетів Аполлона – Дельфіній. Його можна тлумачити як дельфіновий, але ще в давнину його пов’язували також із назвою «Дельфи».
…Зливки зливайте богам… – тобто робіть узливання богам (приносьте їм у жертву вино, молоко, мед).
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 207 – 216.