4. Гімн до Афродіти
Переклад Івана Франка
1. Афродіта й три їй не підвладні богині
Музо, мені оповідж золотої діла Афродіти,
Родом із Кіпру, котра розпалила солодку жадобу
Поміж богами і всі покорила людей покоління
Смертних і птахів, повітря жильців, і всю [земну] звірину,
Що лише суша [простора] кормить і море [годує], –
Всім одне діло [й жага] гарновінчаної Кітереї.
Трьох лиш не може [богинь] наклонить [на своє] ні здурити:
Егідодержця Зевеса дочку, синьооку Афіну,
Не до вподоби-бо їй золотої діла Афродіти,
А полюбила вона війни, й діла [кроваві] Ареса,
Битви, та бої, та ще і препишні будівлі зводити.
Перша навчила мужів земнородних доми будувати,
Строїть воєнні вози та майстерну спижевую зброю,
І м’якотілих дівчат, що сидять [залюбки] по покоях,
Гарних навчила робіт, кождій здібність якуюсь надавши.
Ні Артеміду також, вітрогонку із золотим луком,
Не підведе на любов сміхолюбна ніяк Афродіта.
Їй-бо подобався лук і по горах за звірем погоня,
Хори, пищалі, гучні, [многолюднії бенкети й] збори,
Також тінисті гаї та оселі мужів справедливих.
Не до вподоби також Афродіти діла чистій діві
Гестії, що породив її першу Крон хитропідступний
[Потім в остатні пішла з волі Зевса егідодержавця].
Сватали, [кажуть], її [в давнину] Посейдон і Аполлон –
Не захотіла вона і відмовила вперто [й рішуче].
Та поклялася самим найстрашнішим, незмінним закляттям,
Дотиком до голови вітця Зевса-егідодержавця
Дівою бути всі дні [непорочною] в божеськім колі.
Дав зате батько Зевес гарний дар їй замісто замужжя,
Посередині домів засідати і товщ поїдати.
У всіх теж божих храмах вона почесне місце займає
І між усіми людьми за найстаршу з богів всіх уходить.
2. Афродіта й Зевес
Тих трьох не може нагнуть душі [й волю] ані одурити,
З інших же жадна [душа] не уйшла [повабів] Афродіти,
Ані з блаженних богів, ні з людей, на котрих смерть приходить…
Навіть Зевеса вона підвела не раз, що громи любить,
Хоч він найбільший зі всіх і найбільшу придбав собі почесть;
Скоро захоче вона, засліпить його душу розумну,
Й радо мішається він із смертельними [й часто] жінками,
Геру забуть заставля, що сестра йому й жінка заразом,
Найкращу видом зі всіх несмертельних богинь, [як говорять].
Як найславнішу її вродив Кронос, довговічний, хитрий.
І мати Рея; Зевес, свідомий шляхів долі незмінних,
Пишну подругу зробив собі з неї, виховану чесно.
3. Афродіта й Анхіз
Але й самій їй Зевес жар солодкий закинув у душу,
З мужем смертельним [надав] поєднатися, аби якнайшвидше
Ані сама не була непричасна до зв’язку зі смертним,
Ані хвалити себе не могла між усіми богами,
Любо всміхаючися сміхолюбна [краса] Афродіта,
Що помішала богів зі смертельними [онде] жінками
І несмертельним дала наробляти смертельнії діти,
Що заставляє й богинь зі смертними мужами мішаться.
4. З Кіпру на Іду
Також Анхізу вложив він у душу солодку жадобу,
Що в полонинах тоді многоджерельної Іди
Стадо волів випасав, на безсмертних поставою схожий.
Як лиш уздріла його сміхолюбная [там] Афродіта,
То й полюбила, в душі запалала могутня жадоба.
В Кіпр подалася [як стій] і ввійшла у [свій] храм запахущий
В Пафосі, де її гай і [кадилом] пахучий жертовник.
Там увійшовши, вона защепила блискучії двері;
Тут же Харіти її іскупали й оливою тіло
Чисто натерли, яка лиш богам несмертельним властива.
Зараз надівши гаразд на все тіло препишнії шати
Та золотії прикраси, сміхолюбива Афродіта
В Трою спішить, покида запахущого Кіпру [узгір’я],
Високо в хмарах і скоро верстаючи [божеський] шлях свій.
5. Поява Афродіти
Ось і до Іди дійшла многоверхої, матері звірів,
Просто горою пішла до колиби, за нею ж, хвостами
Машучи, сірі вовки, ясноокії льви та медведі,
Парди пребистрі в бігу, оленів вороги ненаситні
Йшли, вона ж бачачи їх, утішалася любо душею
І в груди їм укидала жадобу; вони всі по парі
Позалягали сям-там, де були криївки їм тінисті.
А до колиби вона підійшла, що збудована гарно,
Там і застала його, що при стійлах сам-один лишився,
Того Анхіза-героя, що мав красу божу на собі.
Всі, що там пасли волів, відійшли в полонину з волами,
А він при стійлах зістав сам-один, походжав сюди й туди
[Та скорочав собі час], ударяючи в струни кіфари.
Стала отсе перед ним Афродіта, Зевесова доня,
Мов непорочная діва, висока на ріст і вродлива,
Щоб не злякався її, як [відразу] угледить очима.
6. Стріча з Анхізом
А як побачив Анхіз, здивувався і став подивляти
Постать і велич її та блискучу, [багату] одежу,
Був-бо назверх її плащ, наче полум’я яре, червоний,
Гнуті нараменники, а ковтки у вухах блискотіли,
Шию розкішну обвив ланцюжок, виплетений майстерно,
Весь золотий різнобарвний; неначе від місяця [вповні]
Блиск від розкішних грудей її йшов – було диво глядіти.
І спалахнула в Анхіза любов, він промовив до неї:
«Пані, вітай, хто єси із блаженних, що в дім сей вступила?
Чи Артеміда ти, або Латона, або золота Афродіта,
Чи благородна Феміда, або синьоока Афіна,
Чи теж, котора в Харіт ввійти зволила, що супроводять
Часто богів і які теж безсмертними звуться, чи, може,
Ти котра з німф, що отсі заселяють прегарні діброви
Й джерела рік і луги, на траву соковиту багаті.
Я на вершині гори, відки видно далеко довкола,
Зроблю жертовник тобі, побудую храми прехороші
Для всяких треб; а ти будь благосклонна до мене душею,
Дай мені визначним стать серед [моїх сограждан] троянців,
Дай на будуще також славний рід, а самому прожити
Довго й щасливо, глядіть на [те праведне] божеє сонце
В щасті помеждо людьми та дійти до старих літ порога».
7. Брехня Афродіти
І відповіла йому Афродіта, Зевесова доня:
«О найславніший поміж земнородними людьми Анхізе,
Я не богиня! Чому до безсмертних мене причисляєш?
Смертна я, й смертна мене породила [від смертного] мати.
Батько мій зветься Отрей, славний з імені, може, й чував ти, –
Фрігії всеї, де люд в гаразді прожива, він володар.
Мову фрігійську й також вашу грецьку я знаю прекрасно,
В Трої бо я провела в однім домі літа молодії;
Там мене пані одна виховала, від матері взявши, –
Ось чому й ваш я язик, [як і рідний свій], добре пізнала.
Аж ось ухопив мене злоту різку тримаючий Гермес
Із Артеміди бурхливої, золотолукої хору;
Много нас, німф і дівчат, посагу пребагатого гідних,
Грало в нім, а вколо нас тиск народу стояв, мов віночок;
Аж ось ухопив мене злоту різку тримаючий Гермес
І переніс понад многі будівлі смертельних народів
І понад многі місця, неділені й безлюдні, де звірі
Хижі та дикі живуть у яскинях [та дебрах] тінистих, –
І я ногами землі, бачилося, ні раз не діткнула.
Мовив мені, що мені треба зараз у ліжку з Анхізом
З панни невістою стать і йому синів славних породить.
Так сказав і показав, а сам зараз, у безсмертних
Круг відлетівши назад, [щез від мене] убійця Аргея.
Я ж ось до тебе прийшла, привела ж мене сильна потреба.
Але Зевеса ім’ям заклинаю тебе й благородних
Родичів твоїх – бо злі не були б породили такого, –
Ось непорочну мене маєш і любві несвідому;
Зараз вітцю покажи й своїй мамі, що зна, що годиться,
Й своїм братам, які враз із тобою світ божий уздріли,
Чи здамся гідною їм на невістку, чи, може, не здамся.
Зараз пошли посланця до фрігійців, годівників коней,
Щоб вітцю мрму сказав і зажуреній матері моїй;
Ті тобі зараз пришлють много золота, сукон, полотен,
Шат дорогих, одержиш іще й інші багатії дари.
А як учиниш отсе, справ весілля та щедру гостину,
Щоб мав честь серед людей, як і серед богів несмертельних».
8. Рішучість Анхіза
Мовлячи те, жар любві йому в душу впустила богиня;
Жар той Анхіза обняв, і він ось що промовив до неї:
«А як ти смертна єси й тебе смертна породила мати
І як отець твій Отрей, славний з імені, як ти говориш,
І як сюди ти прийшла під безсмертного проводом бога
Гермеса з тим, щоб мене своїм мужем на все життя звати,
Тому ніхто ні з богів, ні з людей, смерті підвладних,
Тут не зупинить мене сполучиться з тобою в любові
Зараз тепер, хоч би й сам далековлучний Аполлон
З срібного лука [свого] пускав стріли [на мене] смертельні.
А після того, як я, о дівице, богиням подібна,
Ніч із тобою просплю, хай зійду хоч у Ада домівку!»
Мовлячи се, взяв її він за руку, але ж Афродіта
Вирвала руку і [вбік] відвернулась та гарнії очі
На вслане ліжко звела, що вперед уже для свого пана
Встелене м’яко було, а поверха постелі лежали
Шкіри медведів та львів, що ричать за життя могли страшно
І яких сам повбивав, [ходячи скрізь] по горах високих.
Поки на ліжко оте гарно встелене враз полягали,
Перше він їй поздіймав все убрання препишнеє з тіла,
Гнуті нараменники та заушниці й ланцюжки злоті,
Пояс теж розперезав, поздіймав злотосяйне убрання,
Визув її і поклав усе те на стільці, сріблом кутім,
Сам же потім, за богів присудом з допусту долі,
Смертний богиню обняв, хоч і сам не знав того напевно.
9. Богиня відкриває себе
А як [надвечір] уже пастухи повертали до стійла,
З ними воли та товсті вівці із многоцвітних пасовиськ,
В ту пору спав ще Анхіз, сном солодким обнятий без тями.
Але богиня мерщій надягла гарну одіж на себе;
А як усе вже взяла й до ладу зодяглася богиня,
Стала край ліжка; її голова досягла аж до стелі
Тої колиби; краса її лиць заясніла безсмертно,
Так як подоба була гарновінчаної Кітереї,
Тут же й збудила зі сну й обізвавшися мовила слово:
«Годі, Дарданенку, спать! Уставай! Чи не спав ще доволі?
Глянь, [коли хочеш пізнать], чи така я сама ще,
Як була в той час, коли вперве ти мене вгледів очима?»
10. Переляк Анхіза
Так рекла, той же зі сну дуже напруго [тут же] схопився,
А як побачив [він блиск] шиї та ще й очей Афродіти,
Перелякавсь [неборак], відвернув в іншу сторону зір свій.
Зараз по тому плащем заслонив собі гарне обличчя
І, мов благаючи, їй ті слова промовляє крилаті:
«Зараз, як тільки тебе вперве вздрів я своїми очима,
Я пізнав, що ти богиня, а ти говорила неправду.
Але благаю тебе йм’ям Зевеса-егідодержавця:
Не полиши мене тут між людьми обезсиленим жити
Й мучиться, змилосердись! Не бува-бо той муж довговічний,
Що йому трафиться мать з несмертельними спілку подружню».
11. Афродіта потішає його
І відповіла йому Афродіта, Зевесова доня:
«Любий Анхізе, зі всіх найславніший мужів земнородних,
Не падай духом, не май у грудях своїх жадного страху!
Не доведеться тобі зла зазнать ніякого від мене,
Ані від інших богів, бо блаженним усім єси любий.
Син буде любий у тебе, що буде троянцям володар,
І в синів твоїх сини будуть родиться звіку довіку.
Сину ж своєму ім’я дай Айней через те, що страшний біль
Мене прошиб, коли я в мужа смертного постіль лягала;
Люблять зближаться боги з людей смертних завсігди найбільше
До людей вашого, бач, роду [грецького], вдачі й подоби.
12. Ганімед
Адже премудрий Зевес і білявого [в вас] Ганімеда
Вхопить велів за його красоту, аби жив між богами
І виночерпієм був для богів у Зевесовім домі, –
Гарний напрочуд, у всіх несмертельних у [вічній] пошані,
Із золотого він збана, знай, черпає нектар черво.пін.
[Але отець його] Трой у тяжкій був жалобі, не знавши,
Де його любого сина знесла божественная буря,
І ненастанно по нім сумував і ридав він щоднини.
Та змилувався Зевес, дав за сина йому він заплату,
Два бистроногії коні, які носять тільки безсмертних.
Ті дарував він йому, й оповів йому все, що і за що,
З волі Зевеса післанець богів [Гермес], вбійця Аргея,
Що його син між богами й як бог не ме старості знати.
Вчувши посольство таке від Зевеса, [Трой тішився дуже],
Плакать, тужить перестав, і була йому радість [щоденна]
Їздити, де захотів, вітроногими божими кіньми.
13. Еоя й Тіфон
А як Тіфона взяла собі злотопрестольна Еоя,
Вашого ж роду, [з лиця] до безсмертних подібного [мужа],
З просьбою в той час пішла до Кроненка, що хмари збирає,
Аби безсмертний він був і живим зіставався навіки.
І притакнув їй Зевес і сповнив [мовчки] їй те прохання.
Бідна! Не знала вона умом своїм, шановна Еоя,
Юності також просить, відвернути пагубную старість.
Доки ж у нього цвіла преподобна молодості сила,
Тішилась злотопрестольна і вроджена вранці Еоя,
На вкрай землі живучи над струєю [ріки] Океана.
Але як перші в його волоски показалися сиві
На голові прехорошій та на бороді кучерявій,
Спать перестала вже з ним почитаема всіми Еоя,
Але держала його в своїм домі [в пошані] й кормила
Хлібом з амброзією та давала теж одяги гарні.
Але як старість його неминуча доразу зігнула,
Що вже ні членом одним не міг рушити, ані підняться,
Здумать вона не могла нічого, окрім того одного:
В ліжко поклала його та й замкнула блискучії двері.
Голос його чути ще раз у раз, але сили немає
Тої, що мав він колись у могутньому своєму тілі.
14. Признання Афродіти
Я ж не бажаю тебе таким способом брать між безсмертних,
Щоб несмертельним ти був і отак проживав віки-вічні.
Якби таким мав ти жить і поставою й тілом, [як нині],
[Якби судилось тобі] моїм мужем назваться, не був би
[Біль такий лютий] прошиб мої груди та душу розумну.
Але постигне тебе незабаром в усім спільна старість,
Немилосердна, якій підлягають [смертельнії] люди,
Пагубна та многотрудна, якої хіба лиш боги не бояться.
Але великий мені буде сором між всіма богами
На всі дні [мого життя] за те, що я зійшлася з тобою.
Досі боялись вони моїх рад і намов, що я ними
Всіх несмертельних богів зі смертними жінками зводила, –
Всіх-бо нехибна моя нагинала й неволила сила.
Але тепер з моїх уст не поллється те самохвальство
Поміж безсмертними, бо я й сама провинилася дуже,
Впала у гріх невимовний і [тяжко] зблудила душею.
15. Гірські німфи
Сина під поясом я ношу, зі смертним ложе діливши,
А як побачить лише світло сонячне він, його німфи
Будуть кормити гірські, в яких груди звисають глибоко
І які скрізь тут живуть на горі тій святій та великій, –
Ані безсмертні вони, ні до смертних числить їх не можна,
Бо жиють довго й годуються всі поживлінням безсмертним
І з несмертельними враз хороводи прегарні виводять.
З ними силени лісні й бистрозорий убійця Аргея
Любощі водять, [коли їм захочеться], в тьмавих яскинях.
Разом із ними також повставали високі ялиці
Й широковерхі дуби на землі, тій кормительці мужів,
Гарні, зелені, що гір усі збочі й верхи покривають.
Гордо стоять вони там, і зовуть їх безсмертних гаями;
Смертні не важаться їх сокирами рубать, аж як участь
Смерті на них надійде, почина вперве дерево схнути
В самім вершку, обпада потім звільна кора доокола,
І відпадають гілки, разом з ними душа покидає
Сонячне світло. Отсі мені [німфи теж зроблять прислугу],
Викормлять сина тобі, держачи його поміж собою.
А як почнеться в його вік веселоприємний хлоп’ячий,
То припровадять сюди ті богині й тобі вкажуть хлопця.
16. Розстання
А я до тебе, коли все те добре обмислю душею,
На п’ятім році прийду й тоді теж приведу тобі сина.
А як уперве його красоту ти побачиш очима.
Втішишся, дивлячись, бо буде дуже він богоподібний.
Зараз його поведеш в Іліон, де вітри дують буйно.
А коли хто запита тебе з-між чоловіків смертельних,
Що то за мати тобі того сина під поясом мала,
Ти йому відповіси – пам’ятай, що отсе тобі скажу:
«Мовлять, що німфи отсе краснолицьої [правий] потомок,
З тих, що живуть на горі [їді, густо] порослій лісами.
А як би вимовивсь ти й похвалився умом нерозважним,
Що прижив сина в любві з Кітереєю в гарній короні,
То розізлений Зевес тебе вб’є своїм громом огнистим.
Сказано ось тобі все, а ти тям собі те в своїм серці,
Здержуй себе, й не назви мене, й божого гніву лякайся!»
Так промовляла й [як стій] піднялась у вітристеє небо.
Радуйсь, богине, володарко Кіпру, багатого благом!
З тебе почавши, сей час перейду я до іншого співу.
Писано в днях 2 – 4 марта 1915
Примітки
Айней – Від αινός – страшний, але можна вивести також від αινή – хвала, похвала. Прим. І. Ф.
…Родом із Кіпру… – в оригіналі згадується один із епітетів Афродіти – Кіпріда. Острів Кіпр від глибокої давнини був одним із центрів культу цієї богині. Місцевий міф розповідав про народження Афродіти з піни морської біля південного узбережжя Кіпру.
…Гарновінчаної Кітереї… – Кітереєю, чи Кіфереєю (грецьке – Кютерея) називалася Афродіта за одним з місць її культу – островом Кітера, чи Юфера, біля південного узбережжя Пелопоннесу.
…Потім в остатні пішла… – Коли відбувалися жертви багатьом богам, то Гестії, за повелінням Зевса, приносили першу і останню жергву, тобто з неї починали і нею закінчували складання жертв.
Дарданенко – в оригіналі – Дарданід, тобто нащадок Дардана, міфічного родоначальника троянців. Дарданцями називалися троянці.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 233 – 242.