3. Гімн до Гермеса

Переклад Івана Франка

1. Заспів

Гермеса возвеличи, музо, сина Зевеса й Маяди,

Пана Кіллени та піль аркадійських, товаром багатих,

Посла безсмертних і благ многих давця, що вродила Майя,

Німфа прекрасноволоса, в любві спарувавшись з Зевесом,

Гідна пошани. Вона збір блаженних богів опустила,

В темну яскиню ввійшла, де жила, й тут син Крона в опівніч

З німфою гарноволосою мав у темряві до світу забаву,

Поки в обіймах держав любий сон білоплечую Геру,

Сон, що вкриває богів несмертельних і смертний рід людський.

Та як сповнилося те, що великий Зевес той надумав,

І як десятий уже минув місяць у зорянім небі,

Вивів на світло його й доконав діл дивних та величних.

Як лиш вона привела сина хитрого, повного лесті,

Грабівника, волокрада, що сни він на сонних наводить,

І шпигуна по ночах,-що при брамах чатує; малим ще

Він забажав попсувать славні діла богів несмертельних:

Рано прийшовши на світ, у полуднє вже грав на кіфарі,

А вечером воли вкрав Аполлона, що в далеч стріляє,

В першій добі, що його породила шановна Маія.

2. Гермес і черепаха

Як лише вискочив він з материнських суставів безсмертних,

Не захотілось йому лежать довго в колисці свяченій,

Але з них вирвався він, щоб шукати волів Аполлона,

Переступивши поріг високосклепленої яскині.

Там черепаху знайшов і здобув незліченне багатство.

Гермес-бо перший навчив черепаху співати, як кажуть.

Здибалась якось вона раз йому перед брамою неба,

Перед будинками там випасаючи зела цвітисті,

І отяжіло втікать почала; син Зевеса змисленний

Вбачив її – та й у сміх, і сказав зараз слово до неї:

«Ось мені знахідка ще прекорисна! Не дам їй догани.

Радуйся, мила на вид, хороводнице, учт товаришко.

Що добровільно прийшла! Де взяла ти сю гарну забавку,

Пестру шкарлущу отсю, черепахо, у горах живучи?

Але додому тебе занесу, я матиму з тебе втіху

І не зневажу тебе, бо будеш мені перша корисна.

Дома найліпше сидіть, а надворі буває шкідливо.

Поки жива, будеш ти захоронена від чарів шкідливих,

А як загинеш, тоді будеш ти ще прегарно співати».

Так сказав і, обома враз обнявши руками, піддвигнув

І повернув у свій дім, несучи преподобну забавку.

Там, проколовши рильцем її острим з білявої сталі,

Вік вкоротив він умить обивательки гір – черепахи.

Як коли бистрі думки пошибають в душі чоловіка,

Що його мучить жура й життьові ненастанні турботи,

А із очей десь-колись немов іскри блискучії скачуть,

Так слове й діло ураз у душі плодив Гермес преславний.

В відступах попротикав рівно краяні стебла тростинні

Там, де дірки провертів у лускастім хребті черепахи,

Довкола шкіру нап’яв він волову по помислу свому,

Роги відтак прикріпив і ярмом сполучив їх обидва.

А на ярмі тім нап’яв сім струн доброзвучних овечих.

3. Гермес робить кіфару

А як отак уробив, змайстрував преподобну забавку,

Струни вдаряв пальцатом, а вони під його там рукою

Зарокотали, аж страх. Тут і бог став прекрасно співати,

Імпровізуючи без приготови, як хлопці дорослі

В празники [серед дівчат] співанки ущипливі складають;

Ну ж про Зевеса Кроненка та пишно обуту Маяду,

Як вона вперве його на палкую любов підводила

І як до того дійшло, що Зевес його батьком зробився.

Так само служниць почтив і препишную Німфи палату *,

Триноги коло дверей та котли до прання стародавні.

Се він співав як співав, а щось інше думками задумав.

Ліру діряву свою він узяв і в колиску святую

(Наче дитину) поклав, а сам, м’яса бажаючи дуже,

Скочив на сторожову вежу із запашної кімнати,

Підступ паскудний в душі укладаючи, на який тільки

Чигають розбійники у годинах темряви нічної.

4. Крадіж Аполлонових волів

Геліос ось потонув з-над землі в Океана безодню

З своїми кіньми й возами, аж тут надбігає [щодуху]

Гермес на Пієрію, божественную гору тінисту,

Де преблаженних богів воли стоянку мали безсмертні

І випасали луги ще нетикані, свіжі й розкішні.

З них тут Маіяди син, бистрозорий убійця Аргея,

Від череди відлучив п’ятдесят, хоч як сильно ричали,

І манівцями погнав по місцях піскуватих та диких,

Перемінивши сліди; не забув-бо злодійськую штуку:

Ратиці повідвертав із переду назад, ззаду вперед,

Щоб відворотні сліди робить; сам ішов теж так,

Там же й сандалі свої поскидав на пісочку морському.

Чуда зробив невимовні та недовідомі тут Гермес:

Гілки миртові ураз помішав з тамарисків гілками,

З них пов’язавши затим в’язанки з лісовими прутками,

Без перешкоди до ніг нав’язав собі легкі сандалі

Тим самим листям, яке препрославлений вбійця Аргея

Понаривав, коли шлях свій верстав у [святу] Пієрію,

Мов у далеку дорогу йдучи, хоч був дуже близько.

5. Свідок крадіжі

Старець побачив його, що цвітник городив там квітчастий,

Як пішки переходив через Онхест, порослий травою;

Перший тут заговорив до його син преславної Майї:

«Старче, що зілля отсе тут копаєш, ізгорбивши плечі,

Певно, багато вина матимеш, як усе те зародить.

Бачачи, так удавай, мов не бачив, а чувши, оглухни,

І замовчи, щоб тобі не було з того шкоди самому».

6. Схованка

Сеє, сказавши, волів погонив із карками міцними;

Через тінисту гору не одну та дзвінкую долину,

Через цвітисті луги гнав тягом їх прославлений Гермес.

Темна його помічниця, божественна Ніч доходила

Вже до кінця, швидко мав наступать ранок роботодайний;

Тільки що на небозвід ізійшла божественна Селена,

Палланта доня, що був у великій Медеї володар,

Як над Алфея ріку невстрашимий Зевесів нащадок

Ті Аполлона воли надігнав уже широколобі.

Ті без утоми ввійшли в стайню, що мала дах превисокий,

А перед нею пишавсь муравник благодатного лугу.

Тут він порядно напас ті воли, що ричать могли сильно,

Потім у стайню загнав, потіснивши їх щільно докупи,

Лоташу їсти їм дав та росистої ще конюшини.

Потім зносити почав много дров, огонь викресав штучно,

З.лавра прегарну гіллю взяв, з кори, обстругавши залізом,

Держално добре зробив, а вгору йшла гарячая пара.

7. Гермес ріже й порає два воли

Гермес уперве отак, розпаливши горюче огнище,

Дров сухих силу напер у прокопану яму в’язками

И щедро на купу наклав; запалало тут полум’я ярко,

Довкола сиплячи жар і огню величезную силу.

Як розпалила огонь той преславна Гефайстова сила,

Тут же ревучих волів круторогих почав витягати

З стайні по два перед жар, бо була в нього сила велика.

Тут же обох за хвости він на землю валив без упину

І, придавивши гаразд, перерізував кождому горло.

Працю до праці собі додавав: різав м’ясо товстеє,

Пік, настромивши шматки на [лаврові] рожни дерев’яні,

М’ясо, й задки показні, й чорну кров поналивану [зручно]

У тельбухи; усе те на землі коло нього лежало.

Шкіри ж порозпростирав по узбіччях спадистої скелі,

Як і тепер іще всі старі за його показом роблять

Довгі століття по тім і без осуду.

А коли потім

Гермес, подавець утіх, постягав товсті вироби свої

Злегка на площу гладку, понарізував частей дванадцять,

Жеребом щоб їх ділить, аби кождому почесть віддати.

Тут, як і слід було, й сам забажав м’яса Гермес преславний,

Запах-бо надив його, хоч і був він безсмертний на розкіш.

Але не так у той миг наклонив його дух його мужній,

Хоч як бажав він десь-щось пропустити крізь горло святеє.

Але все те, що напік, заховавши у стайні просторій,

Товщ і багато м’ясив, затер скоро, які було видно,

Кражі своєї знаки; сухих дров наносивши багато,

Й що з круторогих волів [позістало], огнем понівечив.

А як усе довершив, що йому видавалось потрібним,

Кинув сандалі свої у Алфею глибокую воду,

Потім огонь погасив і в піску зарив попіл чорнявий.

8. Гермес ховається в колиску

Так і пройшла йому ніч. Срібнолиця засяла Селена,

А він щодуху чкурнув на верхи божественні Кіллени

До світа. Не пострічав ніхто його в довгій дорозі

Ані з блаженних богів, ні з людей, що повинні вмирати;

Пес навіть не забрехав. А Зевесів синок, на все вдатний,

Скулившися, прошмигнув крізь дірку в дверях дому при замку,

Наче осінняя мла або пара, [що в’ється зі стріхи].

А як яскиню пройшов, увійшов там у храм свій багатий;

Тихо ногами ступав і не стукав так, як на дорозі.

Скоро по тім підійшов до колиски прославлений Гермес

І в пеленки огорнув свої плечі, неначе дитина,

Як немовля, що йому полотном руки й ноги повито, –

Так він лежав та держав в лівій ручці улюблену ліру.

9. Гермес і його мати

Але хоч бог, не здурив свою матір; вона рекла слово:

«Ах ти, збиточнику! Де ти бував у нічную годину?

Відки, безстидний, прийшов? Ось іно що не видно, як вступить

Син Латони з сіней і скує твої руки в кайдани

Та нерозривні узи або за твоє зло де в яскині,

Мов злодіяку, приб’є. Утікай, нещаслива дитино!

Сплодив, мабуть, твій отець тебе на превеликеє горе

Людям смертельним і нам, богам, що не підлежимо смерті».

Гермес на те відповів їй без страху, жартливо та сміло:

«Мамо, чого се ти так напустилась на мене, неначе

На нерозумне дитя, що ні зла, ні добра ще не знає,

Та боязливе, що в плач, скоро мати за що-будь полає?

Але я штуки такі вдам, понад які ліпших немає,

Дбаючи порівно про себе й тебе. Ні поміж богами,

Що смерті не підлежать, нам без дарів багатих та честі

Не доведеться зістать, як отсе ти мені загрозила,

[Ані поміждо людьми, яких смерть неминуча чекає].

Ліпше всі дні проживать посеред несмертельних [у небі]

В статку, багатстві й хвалі, як у домі [нужденнім],

В темній яскині чапіть. Усього того, почесті й слави,

Надіюсь я доступить [і добуть] несогірш Аполлона.

А як відмовить отець, я попробую-таки на удри

Й з ним піти й силу знайду ватажком всіх розбійників стати.

А як зачепить мене син Латони, гордий та спесивний,

То я зумію зробить йому пакість далеко ще більшу.

Ось я в Піфону піду й дім великий його побушую,

Відтам прегарних котлів і триніжників цілії купи

Винесу й золото все, й цілі купи твердого заліза,

Й шат дорогих без числа; ти ж глядітимеш, якщо захочеш».

10. Аполлон шукає волів

Так між собою вони перекинулись сими словами,

Зевса-егідодержавця синок і шановная Майя.

Вранці породжена Еос, що світло смертельним приносить,

Встала отсе з глибини Океану. В ту пору Аполлон

Пішки зайшов у Онхест до надміру приємного гаю,

Що земледержцю святий був гучному; тут старця-потвору

Здибав, що пліт городив на цвітник собі біля дороги.

Перший до нього прорік син Латони прославлений [ось що]:

«Старче, що терня ось тут у Онхесті зіллястім збираєш,

[Вкрадених] із Пієрії волів тут шукаючи, йду я.

Всі вони ситі були, всі були круторогі та дужі,

Всі з череди. А бугай сам один пас окремо від інших

Чорний, а чотири пси ясноокі ходили за ними,

Вірні, немов сторожі. Вони на пасовиську зістали,

Чорний бугай і ті пси, – се для мене найбільшеє диво,

А ось воли десь пішли, як лише закотилося сонце,

З луга буйного та від пасовиська розкішного «прічки»,

Отже, скажи мені, старче старезний, чи, може, ти бачив

Мужа, що з тими волами сюди проходив [і куди йшов]?»

11. Свідоцтво старця

Старець на тії слова відповів ось якими словами:

«Друже, не легка то річ, що хто бачив своїми очима,

Все й повідать. Ідуть шляхом отсим подорожні усякі;

З них дехто всякеє зло замишля, інший добрії мислі

Має; а ось зміркувать із них кождого [далебі] трудно.

Я ось цілісінький день аж до заходу сонця [святого]

Землю родючу копав, аби тут виноград насадити.

Хлопця я бачив, мій любий, та хто він – і знати не знаю.

Хлопець воли поганяв – та такі були пишноголові! –

Різочку мав у руці – такий малець! – і бігав за ними –

Ззаду він їх підганяв, а мав голову з зором наопак».

12

Так в автографі. Частина 12 цього гімну лишилась неперекладеною. – Ред.

13. На слідах волів

Так рік старий, але бог, се почувши, в путь рушив скоріше.

Зараз пізнав хижака бистрокрилого, вмить догадався,

Що був тим грабівником син Зевеса Кроненка [самого].

Схопився і поспішив син Зевеса, володар Аполлон,

В Пілос божественний, щоб там шукати волів кривоногих,

І пурпуровою млою вгорнув свої плечі широкі.

А як побачив сліди, промовляв ось що Далековлучний:

«Лишенько! Чудо яке незвичайне тут бачу очима!

Адже ось справді сліди волів моїх препишноголових,

Але обернені взад до луки, що травою багата.

А оті ступні, се не ступні мужеські ані жіночі,

Ані бурнастих вовків, ані львів, ані також медведів,

Ані се коней сліди буйногривих, оскільки пізнати.

Що за потвора могла з ніг такії сліди полишати,

Дуже важкі по сей бік, а ще важчі по той бік дороги?»

14. Аполлон і Гермес

Мовлячи так, поспішав син Зевеса, володар Аполлон;

А як на гору зійшов, на покриту лісами Кдллену,

В темну нору кам’яну, де безсмертная німфа [Маія]

Сина на світ привела, від Зевеса Кроненка почавши.

Запах приємний ішов по горі [від печеного м’яса],

Много ж волів довгоногих траву [соковиту] спасало.

Отсюди спішно ввійшов, кам’яний поріг переступивши,

В темну яскиню [стрілець], що на віддаль влучає Аполлон.

Та як побачив лише син Зевеса та [німфи] Маяди

Далекострілого тут Аполлона, сердитого [дуже],

Шусть зараз у пеленки запахущі! От як коли купу

Вугля жаркого [хто-будь зверху] попелом щільно пригорне.

Так заховав себе сам, Аполлона побачивши, Гермес.

Щільно докупи стулив і головку, і руки, і ноги,

Мов свіжоскупаний, сном спав [дитячим] солодким, хоч справді

Спать і не думав і мав під пахою свою черепаху.

Зараз пізнав і все те й відгадав син Зевеса й Латони,

Що ота німфа гірська прехороша та син її милий,

Хлопець малий, а мистець на всілякі злодійськії штуки.

Зараз оглянув усі засоби превеликого дому,

Входи всі три відчинив, [зо стіни] ключ узявши блискучий.

Нектару повні діжі там стояли й амброзії каді,

Золота много також і срібла [по коморах] лежало.

Много теж білих суконь, пурпурових плащів тої німфи,

Як се [звичайно] бува у богів преблаженних палатах.

Тут оглядівши усі закамарки великого дому,

Ось яке слово сказав Гермесу син [величний] Латони:

15. Допити й відповідь

«Хлопче, що ось тут лежиш у колисці, віддай мені зараз

Мої воли, а то ми швидко зробимо лад із тобою,

Вхоплю тебе, як еси, і до Тартару темного вкину,

В бездну безвихідну та непросвітну. Ані тебе мати,

Ані отець на сей світ не добуде, але під землею

Житимеш і ватажком будеш лиш над пропащим народом».

Але без страху на те відповів йому Гермес і сміло:

«Сину Латони, які тут жорстокі слова ти говориш?

І чи волів полових ти шукати до мене приходиш?

Я їх не бачив, не знав, не чував про них ані від кого,

Не показав би й за них я зналізного взяти не хочу,

Ані я здібен воли гнать, на що треба сильного мужа.

Не моє діло отсе; вперед інше мені ще потрібне –

Сон, і спокій [день і ніч], молоко [з грудей] мами моєї,

Та пеленки на плечах, та [щовечера] теплая купіль.

І не питав би ніхто, відки виникла сварка такая;

Чудо б велике було між безсмертними, [якби сказав хто],

Що, лише вродившися, дитя вийшло [дверми] через сіни

Ськати волів полових; се сказати зовсім не до речі.

Вчора я вродився, ще мої ноги м’які, а твердий грунт.

А коли хочеш, тобі покленуся вітця головою,

Що ані сам я себе винуватим у тому не чую,

Ані нг бачив, аби воли ваші провадив хтось інший,

Ані які ті воли, – тільки назву їх [перший раз] чую».

16. Аполлонове обурення

Так говорив [і при тім] раз у раз він повіками кліпав,

Моргав бровами, сюди та туди [бистро] зиркав довкола,

Потім протяжно свистав, мов пусте почуваючи слово.

Та, лагідно сміючись, мовив далековлучний Аполлон:

«Трусе, брехуне, дурисвіте, я ж знаю добре, що будеш

Ти бушувать по домах, де живуть супокійно та мирно,

Ніччю, одного лише посадивши мужа при дорозі,

Сам же без шелесту скрізь ти шнирятимеш в домі, як кажеш.

Много наробиш біди польовим [пастухам], вівчарям теж

На полонинах гірських, коли м’яса [хоч гинь] забажавши,

Ськатимеш сірих волів та овечих отар [собі в жертву].

Але ну ж, щоб тебе сон не обняв тут остатній-послідній,

Вилізь з колиски сюди, ти, товаришу чорної ночі!

Се тобі буде навсе між безсмертними [скверне] порекло:

Розбійників ватажком тебе зватимуть всі дні [довіку]!»

Так сказав, хлопця підняв [із колиски] й поніс Фойб Аполлон.

Стиснений зразу отак, многосильний убійця Аргея

Супа послав наперед себе, вхоплений [цупко] у руки,

Скверного шлунка слугу, найпідлішого між післанцями.

Зараз потім почав чхать; теє чуючи, [тут же] Аполлон

Кинув із рук до землі велеславного Гермеса [дуже],

Сам же засів перед ним, хоч було йому спішно в дорогу,

И, дражнячи Гермеса, так ось почав говорити до нього:

«Хай тобі всячина, ти в пеленках сину Зевса й Маяди!

Знайду я ще опісля свої волики пишноголові

Через отсю ворожбу, а ти будеш мені поводатар».

17. Гермес кепкує з Аполлона

Так сказав, але сей час назад скочив прудконогий Гермес,

І скороспішно побіг, обома заткав вуха руками,

Вгорнений у пеленки і такі промовляючи речі:

«Де ж би поніс ти мене, із усіх богів найшаленіший?

Чи за [мізерні] воли мене з лютості так ти змотлошив?

Леле! Нехай пропада рід воловий увесь! Я ніколи

Ваших волів ані крав, ані бачив когось, [хто би крав їх],

Ані які ті воли, тільки назву їх [перший раз] чую.

Скарж мене й докази дай перед Кроновим сином Зевесом!»

18. На суд до Зевса

А як оба вони так поперечились словом виразним,

Гермес, що сам рад ходить, і Латони син ясновеличний –

Різної вдачі оба, – сей неложно підносячи голос

Задля волів потягав до одвіту Гермесову пакість,

А Кілленеєць бажав викрутами та словом брехливим

[Всю] Срібнолукого [міць і правдивість] у дурні пошити, –

А коли мудрий отак допевнився, що другий брехливий,

Зараз оба по піску навпростець пішли, Гермес наперед,

А вслід за ним [поспішав] син Зевеса й Латони [величний]

Швидко дійшли до вершка запахущого гір олімпійських

Аж до Кроненка вітця прехороші Зевесові діти,

Тут для обох їх була вже готова вага правосуддя.

Гамір пішов по Олімпі сніжнім, а безсмертні стояли

В зборі [цікаві на суд] довкола золотого престолу.

Гермес натомісь і той срібнолукий Аполлон [стояли]

Коло Зевеса колін. Запитав преподобного сина

З висот гримучий Зевес і таке промовляв йому слово:

«Фойбе, яким чином ти став шукать свою череду милу

В хлопця, що що лиш родився і має герольда подобу?

Справа та в скорім часі розійшлася по всім божім зборі».

19. Обвинувачення Аполлона

Зараз на те відповів срібнолукий володар Аполлон:

«Отче, послухай сей час сі слова зовсім не легковажні;

Прикрі для мене, немов би я сам був жадний на добичу.

Хлопця одного знайшов я, грабителя хитрого й злого,

В горах Кіллени простір перемірявши [дуже] великий,

Ще й кепкаря, яких я не стрічав іще поміж богами

Ані посеред людей, що живуть на землі там розбоєм.

Вкравши воли мої із пасовиська, він скоро погнав їх,

Вечором здовж берегів многошумного моря женучи

В Пілос; подвійні сліди дивовижні такі, що лиш диву

Даться, – [не людське вони], а хіба лише демонське діло.

Бо як ступали воли по цвітистому лузі, противні

Та відворотні сліди полишали на чорнім пісочку.

Сам він недосяжний, невловимий ішов не ногами,

Ані руками по тих піскових берегах, але мавши

Штуку [чортівську] якусь перейшов усю тую дорогу,

Диво таке, мов би йшов не ногами, а тонкими дубами.

Доки ж ото він ішов пісковим узбережжям [приморським].

Легко добачить було всі сліди на пісковій дорозі;

Та коли перебродив піскувате великеє поле,

Зараз не стало сліду ні волів, ані його самого,

Бо шлях зробився твердий. Та там бачив його один старець.

Як просто в Пілос він гнав волів череду широкочолих.

А як загнав їх кудись у [спокійне], безпечнеє стійло,

Чи [може як] поділив по дорозі, сям й там заховавши,

Ліг у колиску [й лежав] до чорнявої ночі подібний,

В темній яскині у тьмі; навіть бистре орлинеє око

Не догледіло б його. Затирав часто руки,

Нібито світло гасив, усе хитрощі в думці снуючи.

Зараз до мене сказав, не задумавшись, ось яке слово:

«Ані я бачив, ні знав, ані чув хоч би слово від інших!

Ані покажу [воли], ні зналізного брати не хочу».

20. Оборона Гермеса

Тії сказавши слова, сів [на місце своє] Фойб Аполлон,

Гермес же зараз [по нім] між безсмертними річ починає.

Вказуючи [на вітця], всіх богів верховода Кроненка:

«Отче Зевесе, отсе я тобі все по правді розкажу –

Я ж правдомовний наскрізь і брехати нітрохи не вмію.

[Сей ось] прийшов у наш дім пошукати волів кривоногих.

Нині, як тільки лише що підхопилось сонце на небо.

Ані з блаженних богів не привів нікого, ані свідків,

Але насильно велів, [хоч розсядься, воли] показати

І пригрозив, що як стій мене вкине в Тартар широкий.

Але ж він має ніжний пух парубоцького цвіту,

Я ж тільки вчора вродивсь – і про се він і сам добре знає –

І не подібний нічим до погонича, сильного мужа.

Вір мені! Адже не хто, але ти мій отець прелюбезний!

Ані я дома сховав ті воли – абих так був щасливий! –

Ані я через поріг перейшов, – усе те правда чиста.

Сонце шаную я дуже і всіх духів [чистих, блаженних],

Люблю тебе та й його не зневажу, – і сам ти се знаєш,

Що я не винен ні в чім і велику положу присягу:

Хай мені будуть усі тих безсмертних препишнії шати!

Може, йому відомщу я колись ту жорстоку погрозу,

Хоч він і дужий такий, а ти будь на підмогу молодшим!»

21. Присуд Зевса

Так Кілленеєць сказав [до Зевеса], моргнувши очима,

А пеленки все держав на плечах і не скинув [із себе].

Дуже сміявся Зевес, глядячи на злохитрого хлопця, –

Зручно й розумно-бо він від [покражі] волів відпирався.

І повелів їм обом мати згідную волю, [воли ті]

Зараз знайти, Гермес же мав провідником бути в дорозі,

У всій невинності своїй [як стій] показати те місце,

Де заховав [від усіх] воли [вкрадені] міцноголові.

Тут головою кивнув Крона син, не спротивився Гермес,

Легко піддався він волі Зевеса-егідодержавця.

22. Гермесові штуки

І поспішили як стій прехорошії діти Зевеса

В Пілос піщастий, дійшли до [широкого] броду Алфея,

Потім до поля того, де стояла високая стайня,

Що в ній здобичу свою помістив у нічную годину.

Тут Гермес зараз ввійшов у нору кам’яної яскині

Й вигнав на світло воли, що міцними карками пишались.

Та син Латони, набік поглядівши, побачив волові

Шкіри на збочі скали й завдав Гермесу живо питання:

«Як же, хитруне, ти міг два воли [мої вбити й] порізать,

Бувши таким ще малим немовлям? Я дивуюся твоїй

Силі! А що то колись іще буде? Їй-бо, не подоба

Довго тобі виростать, Кілленейче, Маядине кодло!»

Так він сказав і руками обвив міцні пов’язи з лика,

Але вони з ніг йому в одну мить вросли в землю,

Там же й одна на одну покрутилися [й повиростали];

Те саме сталося теж з воловодами на волах сірих

Силою Гермеса, що мав до крадіжі вроджену вдачу.

Диву дав, бачачи се, [срібнолукий володар] Аполлон,

Але незламний [в своїй постанові] убійця Аргея

Скоса на землю глядів, прикро кліпав очима,

[Моргав бровами, сюди та туди бистро зиркав довкола],

Скрить їх бажаючи. Вмить він уговкав без труду Латони

Сина преславного та на свою навернув його волю,

Хоч і як сильний був той. Ось, узявши у правую руку

[Гарну кіфару, що штучно зробив з черепахи шкарлущі].

Мірно вдаряв пальцатом її струни, вони ж під рукою

Гучно заграли. Веселим сміхом засміявсь Фойб Аполлон,

Врадувавшись, бо пройшли в його серце розкішнії звуки

Голосу божого. Вмить охватило солодке бажання

Душу чуткую. Отак, любо виграючи на кіфарі,

Гермес відважно стояв, син Маяди, поруч Аполлона;

Швидко та звучно б’ючи її струни, прелюдію грав він,

А його голос потім затягнув [величальную пісню],

Що величала безсмертних богів і чорнявую землю,

Як ізпершу почались і як кождий дістав свою долю.

Першу він співом почтив Мнемозіну між всіма богами,

Муз усіх матір; вона стала жінкою сина Маії;

Інших безсмертних богів відповідно до віку та роду

Возвеличив, як кого слід було, син преславний Зевеса,

Все кладучи до ладу під чудовії звуки кіфари.

23. Здивування Аполлона

Тут в Аполлона душі запалала любов невдержима,

І поплили з його уст ось якії слова бистрокрилі:

«О воловбійче, хитруне, брехуне, їдців компаньйоне,

Штуку се видумав ти, що хоч п’ятдесят волів варта.

Мирно, здається мені, ми тепер розійдемся обидва.

Тільки скажи ще мені, многохитросний Маії сину,

Чи тобі зроду дались зразу всії діла ті чудесні,

Чи хто з безсмертних або з тих людей, що вмирати повинні,

Дав тобі дивний сей дар і навчив божественного співу?

Чую-бо голос отсей пречудовий, як диво новеє,

Про яке не говорив та не знав ніхто з-між мужів смертних,

Ані з безсмертних ніхто, що доми мають тут на Олімпі.

Окрім тебе, розбишако, Зевеса та Майяди сину.

І що за штука? Яка непоборної сила скорботи!

І яка вправа! Всі три тут [майстерного співу прикмети]:

Радість [життя], і любов, і розкішного сну поривання.

Я ж олімпійських тих муз і товариш [і близький учасник],

Що мають дбати про хор і про вдатність славетного співу,

І про цвітисті пісні і про труб звуки любоприємні, –

Але й на ум не прийшло мені досі, [в думках не постало],

Що в молодих на пирах за прекраснії співи бувають.

Дивом мене пройняло, Зевсів сину, як гарно ти граєш.

А тепер, хоч ти малий, знай величну мою постанову!

Сядь, прошу, й слухай, яке тобі старший казатиме слово.

Слава тобі відтепер буде серед богів несмертельних;

І тобі й мамі твоїй, – се по правді тобі я говорю.

Дай мені сей інструмент роговий, а за теє зроблю я

Славним тебе між всіми несмертельними й [вічно] щасливим,

Дари великії дам і тебе не одурю ніколи».

24. Гермесові секрети

Гермес на те відповів йому сміло та без тривоги:

«Умно питаєш мене, Влучнострілий, та я не відмовлю

Ввести тебе [у секрет, хоч нехитрий він], штуки моєї.

Нині пізнав ти її; хочу теж бути щирим до тебе

Радою й словом, а ти розважай се душею своєю.

Перший ти, сину Зевесів, сидиш серед кругу безсмертних,

Добрий-бо й сильний єси й тебе любить Зевес провидющий;

Так тому й слід, бо дались тобі дари величні [й високі]

Й почесті; кажуть, що ти й ворожити навчивсь, Влучнострілий.

З Зевса поради й [людям віщувати] Зевесову волю.

А ось тепер я пізнав, що ти також безмірно багатий,

Найвластивіше тобі вчиться всього, чого забажаєш.

А коли ум твій отсе забажав гри на лірі навчиться,

Грай і співай, [скільки хоч], про пири [собі] дбай [та забави]!

Дам тобі ліру свою, ти ж мені, любчику, лиши славу.

Гарно співай, держачи у руках інструмент милозвучний,

Гарно та добре навчись до ладу говорити прилюдно.

Будеш безпечно тоді на пири многоцвітні ходити

Й хори гучнії водить на шумні та веселі забави

В радощах і ніч і день. Бо котрий всього того навчиться,

Штукою й мудрістю все те провідає [та обміркує],

Все, що гучне та дзвінке, прийма розумом своїм цікавим,

Легко з привички впада в гру пожадань та пристрастей кволих,

Що плодять злії діла та нещастя. А хто все те зразу

Ще молодим восприйме, [сам не знаючи], мов у гарячці,

Дарма по тім йому те відбирать або й руйнувати.

А тобі найвластивіш вчиться всього, чого забажаєш.

Я ж тобі ліру сю дам, пресловутне Зевесове чадо,

А ми поділимо тут оті гори й долини, де коні

Можна гаразд випасать і воли [половії та дужі].

Тут щедро родитимуть з бугаями до пари корови

Всуміш бичків, теличок, а тобі, хоч ти й великодушний.

Зовсім не слід [в те входить і] впадати у люту сердитість».

Мовивши сеє, подав, і узяв [ліру тут] Фойб Аполлон,

Гермесу ж в руки батіг передав [прехороше]-блискучий,

Догляд волів поручив, і приняв його син Маіяди

Втішений. Ліру ж його взявши в правую руку, Латони

Син пресловутний, стрілець непохибний, володар Аполлон,

Мірно вдаряв пальцатом, під рукою же [струни овечі]

Гучно заграли; співав [до їх гри] бог прегарную пісню.

25. Поєднання підозріння

В той час воли вже пішли, пасучись по цвітистому лузі,

Де їм хотілось; оба ж прехорошії чада Зевеса

З поворотом у Олімп поспішали снігами покритий,

При звуках ліри. Був рад згоді їх сам Зевес провидющии

І звів у приязнь обох. Полюбив же Латонина сина

Гермес постійно й любов та лишилася в нього ще й досі

А запорука її – та кіфара, що дав Аполлону,

Гучно-дзвінка; грать на ній він навчився, [держачи] під ліктем.

Гермес натомість нову та премудрую видумав штуку,

Преголосную свиріль, що далеко чутні її звуки.

Та син Латони тоді [знов] до Гермеса слово промовив:

«Ей, боюсь, сину Майяди, хитруне, на вигадки вдатний,

Щоб ти у мене не вкрав і кіфару і скривлений лук мій.

Бо від Зевеса дістав ти талан новинки різнородні

Вигадувать для людей, що замешкують землю простору.

Але як зложиш мені божественну, велику присягу –

Чи головою кивнеш, чи Стікса поклянешся водою, –

Зробиш утіху мені наймилішу для мойого серця».

26. Аполлонові секрети

Син Майяди тоді притакнув і кивнув головою,

Що не вкраде ні вовік нічогісько з придбань Аполлона,

Ані не наблизиться до його пребагатого дому.

Тут же Аполлон собі головою кивнув [і поклявся]

Зв’язком [братерським], а теж і дружбою, що в нього не буде

Жаден миліший поміж несмертельними, чи би то бог був,

Чи з Зевса вроджений муж, [і таке доказав йому слово]:

«Ось досконалий тобі вчиню знак між [усіми] богами

І між людьми, доказ дам тобі почесті й свого довір’я.

Ось тобі різка прегарна, символ і багатства, і щастя,

Вся золота і трьома оповита гілками; від шкоди

Всякої обереже вона, всі опанує шляхи слів і вчинків

Добрих, які проречу я, навчившися з волі Зевеса.

Лиш ворожби, брате мій, сину божий, ти не домагайся.

Бо не годиться її вчиться ані тобі, ні котрому

Іншому з-поміж богів; знати се лиш Зевесу самому.

Мавши довір’я його, я присяг, головою кивнувши,

І ще й поклявся закляттям твердим, що ніхто, окрім мене,

З вічно живущих богів знать не буде Зевеса премудрих

Рішень. І ти, брате мій, золоту отсю різочку взявши,

Не приневолюй мене висловляти будущего тайни,

Що в своїй волі поклав [наш отець] Зевес, громів володар.

З-поміж людей допоможу одним, а [знов] іншим пошкоджу,

Многі обіходячи племена незліченних народів.

І віщуванням моїм покористується, хто лиш прийде,

Чи то словами, чи то летом птиць, що будуще віщують;

Той покористується віщуванням неомильним.

Але хто, ввірившися в віщування птахів баламутних,

Схоче поперек ума мойого ворожбу осягнути,

Більше пізнати, аніж відомо се богам прісносущим,

Шляхом фальшивим піде, хоч від нього одержу я дари.

Інше скажу ще тобі, пресловутеє чадо Маії

И Зевса-егідодержавця, предивний ти демоне поміж богами.

Гри такі Фрії живуть, [усі три собі] ріднії сестри,

Діви всі три, що літать можуть бистро на пташачих крилах,

Як лиш мукою себе для [чарівної] сили посиплять.

Мають і власні доми [у яскинях] на споді Парнасу,

Кожда окремо, і вчать ворожби; в них іще при волах я

Хлопцем навчився дещо, бо отець не дбав зовсім про мене.

Відтам, одначе, вони, вилітаючи кожда деінде,

Медом пасуться і те собі кожда [окремо] старає.

Ті як у настрій ввійдуть, наситившися медом зеленим,

Мають охоту [і міць] говорити по правді, [що знають];

А як забракне їм тої солодкої, божої страви,

Брешуть тоді [навзавід] і одна другій грозять і лають,

їх тобі я віддаю, а ти їх все розпитуй старанно

й душу свою потішай. А як смертного мужа пізнаєш,

Слухать він буде не раз віщування твого, як случиться

Се тобі, сину Маії, мій дар і воли круторогі.

Дбай теж про коней та про роботящих, терпливеньких мулів,

Львів яснооких пильнуй та [товстих] кабанів білозубих,

Псів та скотини, яку широчезна земля та годує.

Над всіми птахами теж старшим буде прославлений Гермес,

Але до Ада лиш сам він посланцем-проводирем буде,

Що йому, ще без чину, дасть достоїнство, чей, не найменше».

27. Закінчення

Так полюбив і почтив сина Майї володар Аполлон

Почестьми всякими; дав свою ласку в додатку Кроненко.

Так він товаришем став усіх смертних і всіх несмертельних;

Мало кому помага, зате дурить усіх безконечно

Темними ночами, [а особливо] людей смертних плем’я.

А проте радуйся ти, [світлий] сину Зевеса й Майяди,

Я ж і про тебе не раз іще в іншому співі згадаю.

Писано в днях 22 лютого до 2 марта (1915 р.).

Примітки

* Пор. галицько-руську пісню, в якій дівчина хвалиться своєю хатою:

Моя хата край води, край води,

З препишного дерева, з лободи. – Прим. І. Ф.

…Сина Зевеса й Маяди… – тобто сина Зевса й Маї. В оригіналі: Маяда (Майяда) і (Майя); у І. Франка ще трапляється і Маія.

…Палланта доня, що був у великій Медеї володар… – В оригіналі: «дочка Палланта, сина Царя Мегамеда». Про країну Медею тут не йдеться.

…Преславна Гефайстова сила… – Сучасна форма грецького «Гефайстос» – Гефесг.

Ось я в Піфону піду й дім великий його побушую… – Десять дальших рядків І. Франко не переклав.

Кілленеєць – тобто народжений на горі Кіллені (на півночі Аркадії), епітет Гермеса.

Мнемозіна (Мнемосіна) – божество пам’яті, її шанували як матір усіх наук і мистецтв.

Ось тобі різка прегарна… – Ідеться про жезл Гермеса, так званий кадуцей, що його вважали також за чарівну паличку. Цей жезл був астральним символом, запозиченим із Месопотамії: він схематично зображав місяць, сонце і планету Венеру. В Греції він мав форму крилатого жезла, навколо якого обвивалися дві змії.

…Предивний ти демоне поміж богами… – Слово «демон» тут ужито не в сучасному розумінні (лихе божество – біс, чорт, сатана, диявол), а в давньому (божество долі, божество, що визначає долю). Грецьке слово «даймон» уживалося тоді, коли не бажано було називати бога його іменем.

Три такі Фрії живуть… – точніше Трії, парнаські німфи, виховательки Аполлона, що навчили його клеромантики, тобто вміння передрікати долю з допомогою жеребків. Клеромантика вважалася другорядним способом віщування. В передачі імені цих німф І. Франко відступив від західноєвропейського (еразмівського) принципу тому, очевидно, що йому здався небажаним збіг звучання «три» і «Трії».

Ад (від грецького «Аідес», або «Гадес») – означало як владаря підземного світу, так і самий підземний світ, світ мертвих. Гермес як вісник олімпійських богів був також проводирем душ чи тіней померлих до підземного світу.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 216 – 233.