Цуцилівська справа

Іван Франко

Але між тим, коли важніші справи розвиваючоїся конституції ішли поволі, розбивались о формальності або о таємні, реакційні та бюрократичні крючки правительства, інша, драстична і сенсаційна справа розворушила цікавість львів’ян.

Ото з Станіславова прибула численна депутація до губернатора з обширним меморіалом, в котрім станіславівська шляхта і багатше міщанство підносили жалобу против деяких урядників і кількох вояків полку Маццукелі, обвиняючи їх не більше і не менше, як о підбурювання хлопів села Цуцилова словом і приміром до різні, до мордування. Після слів тої петиції, перечитаної сейчас окремою брошурою під назвою: «Sprawa Cucyłowska w obwodzie Stanisławowskim», річ малася так.

«Д[ня] 31 марта 1848 р. приїхав окружний комісар п. Остерман до Цуцилова і в присутності війта, трьох людей з громади і співдідича цуцилівського Кароля Новаковського ознайомив, що слідує: «Не дайтеся баламутити обіцянкою дідичів, що вам обіцюють дарувати панщину. Ніхто не має права те зробити, як тільки сам уряд. Вправді, подали пани просьбу о дарування панщини, але що ж то за дар, коли собі застерегли, щоби їм хлопи заплатили. Найдальше до липня цісар сам дарує вам панщину, если не більше як половину, то половину певно».

Чуючи такі слова, а може, і ще з інших причин, громада цуцилівська почала буритися, з буками і ціпами збиратися в купи, а в корчмі і поза корчмою далися чути голоси: «Ще сього місяця буде кінець полякам і жидам. Ми з їх батьками жили в згоді, але тепер зле буде на світі! Або ми від вас, або ви від нас мусите погинути». А коли питано хлопів, для чого так бунтуються, відповідали, що так їм війт казав.

В таких грізних обставинах обивателі цуцилівські завізвали асистенцію військову. Та прибула враз з комісаром Геном, котрий, не звертаючи уваги на місцевих обивателів, а порозумівшися набоці з дяком, вернув до Станіславова, а за ним повернула військова асистенція, лишаючи на залозі чотирьох рядових з полку Маццукелі на жадання пані Заячківської. Тих чотирьох рядових якнайгостинніше приняв Книгиницький, співдідич Цуцилова, котрий запросив вояків, щоб один з них у нього на квартирі остався. Коли затим Книгиницький освідчив, що зібрався їхати до Станіславова, почали ті вояки насамперед гамувати його в виїзді, а один з них, що відтепер почав грати головну ролю, хотячи поперти свій заказ виїзду (?), вихопив шаблю і з цілим розмахом ударив Книгиницького в голову; кров бризнула річкою, і Книгиницький зомлів.

Вояк-головник почав його бити вістрям і рукояткою шаблі по руках і плечах, збитого казав всадити на запряжену бричку і завіз перед корчму, де його шнурами зв’язав, зламавши на нім стрільбу на кусні і б’ючи його залізною люфою так довго, аж поки курки не повідпадали. Хлопство в мовчачій, але понурій поставі, числом звиш 100, з війтом на чолі, стояло вже зібране перед корчмою. Тут зачинається підбурююча роля вояка-головника. «Не вірте полякам, – кричав він до хлопів, – то зрада на вас, люди! Держіться вкупі, ляхів хапайте, бийте на смерть, на шибеницю з ляхом! Слухайте, я маю такий наказ, я за те відповім!»

Знать, ті слова не впали на пусту ріллю, бо скоро показався 70-літній Галецький, співдідич Цуцилова, що на крик Книгиницького, взиваючого помочі, поспішав на місце кривавої події, крикнув війт і озвалися голоси з громади: «Лапай старого поляка!» Галецький почав утікати, але хлопи зловили його і, б’ючи, привели перед вояка-головника. Той почав його палашем і люфою від стрільби немилосердно бити, тричі пхнув його багнетом в живіт і вкінці казав хлопам його зв’язати. Те саме сталося з Решетарським і Вольським, котрих виволочено з дому, хоч їх побої не були такі небезпечні. Не пропущено й женщинам, бо паню Ржевуцьку, живучу в домі Галецького, вояк-головник ударив в лице і шаблею по плечах, а коли вона почала благати війта, щоби її рятував, той відповів: «Я маю такий розказ».

Але не досить на тім кривавім учинку, вояки враз з хлопством кинулися рабувати доми Галецького і Книгиницького; хлопство вислало двох урльопників до Станіславова з тим донесенням, що відповідно до розпорядження полапано бунтуючихся поляків. Військо з комісаром Геном і надоспівші жандарми урятували від смерті ті чотири пов’язані і на соломі в хлопській хаті зложені жертви. Однако ж, помимо тих грозою проймаючих подій, помимо застрашуючого духу бунту, що проявлявся в окриках вояків і хлопів, п[ан] комісар Ген не бачив причини розпочати енергічні кроки, бо після його понимания, як свідчить його рапорт, факт той не був нічим іншим як тільки корчемною бійкою. Доперва уряд обводовий в особі п. Фестенбурга оголосив на місці проступку суд доразний, арештував і відставив до Станіславова чотирьох верховодників-хлопів, словом, поступив собі рішуче і згідно з мислею рядовою».

Ми навели ціле те оповідання, раз, для того, що воно само по собі цікаве, а по-друге, і головно для того, що воно мало великий вплив на дальші події 1848 року в Галичині, відсвіживши, бодай в уяві шляхти, криваві події 1846 року, котрі, як ми досі бачили, мов тяжка змора, лежали й досі на цілім новім руху. Правда, оповідання саме, так як його розказує наша брошура, єсть в многих точках дуже неясне і будить дуже важні сумніви в своїй докладності, помимо копиці під ним уміщених підписів, NB, людей, з котрих ані один тих подій на місці не бачив.

Взагалі ділання осіб в тім оповіданні суть нічим не умотивовані. Книгиницький просить вояків до себе, а сам опісля напирається до Станіславова – для чого? за чим? Вояк-головник заховується мов божевільний, діяльність комісара Гена дуже дивна і загадкова, не менше загадкове й поступування хлопів. Але будь-що-будь, – чи «справа цуцилівська» була, як рапортував Ген і як писала урядова «Gazeta Lwowska», простою корчемною бурдою, чи мала які глибші, соціальні або політичні мотиви, – се нас тут обходити не може; нас обходить тільки потрясаюче враження, яке викликало на всю шляхту, особливо Східної Галичини, повище представлення тої справи.

Всі львівські газети заговорили о «справі цуцилівській», многі бачили в ній тільки невинний пролог до страшенної драми, котру нібито приготовує уряд в Галичині для здавлення революційного духу. Свіжі набутки конституційні, а особливо гвардія народова, видались тепер ще сто раз важнішими для охорони «маєтку, життя і порядку суспільного».

Примітки

Цуцилів – , нині Надвірнянського району Івано-Франківської обл.