Агітація Добжанського

Іван Франко

Хто читав «Іліаду» Гомера, той знає, що в значній часті вона складається з поодиноких глав, названих впорядниками: άζοστετα, т. є. геройські діла сього або того начальника. Отже ж, історії львівського руху з д[ня] 21 марта 1848 року можна би досить справедливо надати титул: άζοστετα Яна Добжанського. Той чоловік, русин родом, але далекий від тих живих конспіраційних рухів 1830-их років, з котрих остаточно виклювались початки руського відродження, вихований в душній атмосфері панських передпокоїв, стається того дня головним представником типу фанатика – «патріотника» польського, крикливого не по розуму політика і демагога, типу антипатичного і для самих розумних поляків. Мов сухе поліно, випливає він наверх зараз в першім почині «мартових хвиль» і дня 21 доходить до зеніту своєї популярності хоч, розуміється, і опісля не перестає удержуватись на верху розбурханих хвиль життя суспільного.

Про його давніше життя небагато нам відомо. Здається, що 1842 чи 43 р. скінчив він права, вчасно найшовши опікуна і добродія в особі маршалка Тадея Василевського. Д[ня] 4 лютого 1844 р. він оженився, не зробивши докторату, але зате діставши посаду гувернера у кн. Сапєги в Красічині. В ту пору (д[ня] 7 лютого 1844 р.) ось що писав о нім Тадей Василевський до Івана Федоровича:

«Дізнав я вітцівської потіхи, благословляючи в місце бать[ка] до шлюбу Яся Добжанського, сина мого вибору. В неділю 4 б. м. повінчався він з Кароліною Суроховською. Дивна то була любов. Я не приятель вчасних любощів, але тій я не мав нічого закинути, бо се була любов щира, а предмет її гідний Ясевого вибору, панночка скромна, тиха, лагідна, дуже відповідно вихована. Тільки я радив наперед докторат, а потім жінку, але думка, занята любов’ю і перешкодами получения, а також інша робота для удержання опізнили докторат, а тепер дав бог хліб, то і жінки чимскорше захотілося. Єсть він від вересня мин[улого] р[оку] учителем сина кн. Сапєги в Красічині, учить при тім і княжі, і сільські діти в шкілці. Пізналися на нім, полюбили і хотять задержати, аж поки син не доросте. Побирає коло 1 000 зр. м. к. річно, а крім того, визначили йому окремий домик на мешкання і ординарію».

Чи довго був Добжанський в Красічині, сього не знаємо; 1847 року випливає він у Львові яко редактор «Dziennika mód paryzkich», видаваного кравцем Кульчицьким. 1848-ий рік зробив його «трибуном людовим» на лихо нашому краєві. Але перейдім до оповідання, головно за листом Гіцкевича з д[ня] 22 марта.

«Дня 21, в вівторок, рано відправилося в костьолі домініканів жалібне набоженство з музикою і виставленим катафалком за поляглих в повстанні віденців. Костьол не міг помістити згромадженого народу. Товпи стояли перед костьолом. Відділ війська з полку Дейчмейстера віденського, що без оружжя був на тім набоженстві з офіцерами, вітано гримучими віватами і обсипувано цвітами; множество людей залягало ринок і головніші улиці».

Тут наступає в листі Гіцкевича перерва, котру ми поповнимо з брошури Вурцбаха. Рівночасно з службою божою у домініканів удався комендант маючої форсуватися гвардії академічної до губернатора на чолі депутації з академіків, щоби допоминатися о оружжя. Стадіон прирік, що о 12-ій годині оружжя дістануть. Коли депутація вийшла від Стадіона, вже на мурах були поприліплювані плакати, напоминаючі народ до порядку і тишини. Але плакати ті мали наслідки якраз противні, – народ чимраз густіше громадився, на улицях рух змагався, всі почали допоминатись оружжя. Молодіж, в числі около 1 000 голів, згромадилась в академії, ждучи на сповнення губернаторської обіцянки.

Ще перед полуднем зійшлося перше в тих часах згромадження знатніших обивателів до зали ратушевої, щоб радити над біжучими справами. Добжанського вибрано головою того згромадження. Почалися шумні дебати, в кінці стало на тім, щоб вибрати комітет і післати до губернатора депутацію з завідомленням, що зав’язався такий комітет, котрий має бути посередником між урядом і народом і впливати на його успокоєння в теперішніх обставинах. До комітету на радощах вибрано аж 40 людей. Не чекаючи вибору депутації, що мала йти до Стадіона, Добжанський схопився і, поручивши ведення дальших нарад свому другові від редакції «Dziennika mód» повістяреві Дзержковському, сам побіг до губернатора. При самім виході до ратуші впав він, мов бомба, в зібрану на ринку масу народу, з криком «do gubernatora!». Мов іскра електрична, збудив сей окрик загальний ентузіазм. Розляглись безкінечні громові вівати, найближче стоячі підхопили Добжанського на руки і понесли в тріумфі до губернії.

«З своєї живої трибуни, – оповідає дописуватель до брошури Вурцбаха, – почав він заохочувати народ, загрівати його до патріотизму і приводити всім на пам’ять, що вони поляки, найблагородніший, найхоробріший і найвеликодушніший народ на цілім світі».

Згромаджені в ратуші обивателі, бачачи таку дивну процесію і почуваючи, що таким способом дуже легко і так уже розворушений народ довести до крайньої безпам’яті і до небезпечних розрухів, що ввиду стоячого наготові війська могло грозити стратою всіх хоч і як не проблематичних здобутків кількох послідніх днів, рішили якнайскорше вибрати депутацію і післати її слідом за походом Добжанського. І справді, за кілька минут депутація була вибрана і під проводом Дзержковського, не мішаючись з товпою, окружаючою Добжанського, удалась до помешкання губернатора.

Добжанський прибув уже туди вчасніше і зліз із своєї живої трибуни, але придверний зупинив його в сінях губернаторської палати, освідчачи, що губернатора нема дома. Те саме свідчив він і прочій депутації, що надоспіла трохи пізніше, додаючи, що губернатор уже удався до університету роздавати оружіє академічній молодежи. Хоч се була правда, та прецінь величезна товпа народу, що принесла сюди Добжанського, обурилася тим; деякі почали кричати, що то зрада, підступ, що губернатор зводить народ, щоб не дати йому оружжя.

«До університету!» – крикнув Добжанський. І знов серед безкінечних віватів товпа підхопила його на плечі і понесла. «Не розходіться! – кричав Добжанський щосили. – Народ мусить дістати оружіє! Я вам його здобуду, аби тут не знати що!» Знов безкінечні вівати.

Деякі з членів депутації почали уцитькувати Добжанського, представляючи йому, що весь народ, як тут є, оружжя дістати не може: тільки посідання або інтелігенція надають право до одержання оружжя.

«Що там посідання і інтелігенція, – крикнув Добжанський «im heiligen Eifer der Rede», як каже дописуватель до брошури Вурцбаха, а по нашому сказати б, в цілковитій безпам’яті, – кождий поляк, хоч будь він і найнижчий з люду, варт носити оружіє!»

Се обійшло трохи депутацію. «Пане Добжанський, – сказав котрийсь з її членів, – ми не потребуємо диктатора!»

«А мене ваш комітет нічого не обходить!» – крикнув роз’ярений Добжанський і потяг дальше. Депутація й собі ж, окремо. Добжанський цілу дорогу не переставав говорити до народу; він уже давно забув, о чім говорив, з нього говорила гарячка. «Польща ціла в давніх границях мусить бути привернена!» – ту фразу мусив він много разів повторяти, бо передає її і Гіцкевич, і дописуватель брошури Вурцбаха. Перетягаючи з товпою коло одваху, він почав кричати до стоячих там жовнірів, щоби зложили оружіє, і був би, може, в тім місці допровадив до розливу крові, коли б товпа не була понесла його дальше, до академії. Тут уже від якогось часу був губернатор в великій залі, занятий роздаруванням оружжя академікам. З арсеналу привезено під сильною військовою ескортою кілька брик оружжя до академії.

«Губернатор, – наводимо дослівно оповідання Гіцкевича, – казав відчитати, чи навіть сам відчитав академікам роту присяги, що не ужиють оружжя, як тільки на поклик начальства в обороні порядку, а також що будуть вірні цісареві австрійському, конституційному королеві Галицькому».

Молодіж жадала, щоби замість «галицькому» сказав «польському», на що Стадіон згодився і сказав «польському». На те піднявся радісний крик з тисячів уст: «Най жиє», котрий поданий зараз до маси народу, залягаючої цілу Краківську улицю, зістав з найбільшим унесенням тисячократно повторений. Затим губернатор зачав роздавати поодиноким академікам оружжя, причім кождий мусив ім’я своє вписати до листи. Коли, втім, двері отворилися і до зали ввійшов червоний з натуги і заточуючися, мов п’яний, Ян Добжанський. Непевним кроком приступив від до губернатора і запитав його прямо: «Коли властиво буде відбудована Польща в давніх границях?»

Стадіон замішався на таке безпардонне запитання, а відтак, похиляючи набік голову, сказав: «Поки що я можу говорити тільки о тій часті, що зветься Галичина і стоїть під моєю опікою».

Добжанський, уже майже зовсім одурілий, почав ще щось говорити, але вже зовсім нескладно і незрозуміло; він не здужав уже скінчити бесіди, захитався і – зомлів. Його підхопили на руки і винесли. Велика часть народу повалила за ним, кричачи віват.

«Хвиля була не до описання, – оповідає Гіцкевич. – Я бачив людей, уже не молодих і не загорілих, котрі виглядали мов божевільні. Майже в такій самій екстазі бачив я і маршалка Василевського. Говорять, що Добжанський справді вчора був збожеволів, що єсть дуже подібне до правди, бо від трьох день чоловік той майже ані на хвилю не спочив в своїй агітаторській діяльності, що мусило його сили фізичні і духові довести до найвищого напруження».

Його занесли додому і положили до ліжка. Народ заповнив улицю перед його домом. Що п’ять минут виходив хтось із стоячих при нім патріотів на ґанок, викрикуючи бюлетені о його здоровлю.

– Уже йому трохи ліпше!

– Тепер пускають йому кров!

– Тихо, народе, він спить!

– Іно що зажив гофманівські краплі!

– Каже вам ознайомити, щобись-те в нім покладали надію, він вас не опустить!

– Тепер він молиться за вас! [Galizien in diesem Augenblicke]

Коли винесено Добжанського з академічної зали, приступила до Стадіона депутація від ратушевого комітету і, представляючи йому розбурення народу, ознайомила о зав’язанню комітету і жадала, щоби губернатор признав його легальним, бо обставини необхідно домагаються його існування.

«Народ розбентежений і доконче домагається оружія; тільки обивательське посередництво може запобігти грозячому небезпеченству; в разі опору уряду супротив того домагання може легко прийти до розрухів і розливу крові, за що чей же губернатор не схоче приняти на себе відвічальності».

Але губернатор не дався збити з пантелику обивательськими погрозами. «Комітет зав’язався нелегально, без мого дозволу, отже, яко такий не може існувати, – прошу вас панове, сейчас розв’язатися і розійтися». Се була його відповідь. Він сейчас переслав її через уста бурмистра львівського радячому в ратуші зібранню, просив також депутацію, щоби йшла те саме ознайомити і, чуючи, що трудно буде наклонити зібрання до розв’язання, обіцяв, що, скоро скінчить уоруження гвардії академічної, прибуде й сам до ратуші. Около 4-ої години пополудні міліція міська заповнила сіни ратушеві; дейчмейстри стали перед дверми зали, де радило зібрання, держачи навхрест багнети; в супроводі офіцерів ввійшов до зали Стадіон і, не допускаючи нікого до голосу, розв’язав зібрання.

Взагалі пополудні того дня всім здавалося, що якісь тяжкі хмари носяться над містом. Около 2-ої години знов так само, як і попереднього дня, виступило військо в повній збруї на означених становищах. «Викочено, – оповідає Гіцкевич, – гармати і набивано острими ладунками карабіни перед народом. По місті пішов страшенний пополох, склепи позамикано, але народ не дуже розходився». Дописуватель брошури Вурцбаха оповідає, що около академії туй-туй уже мало прийти до серйозного забурення.

«Народ, бачачи уоружених академіків, а сам так довго і надармо домагаючись оружжя, задумав приступом взяти авлю академічну, щоб забрати собі те оружжя, котре там ніби находилося. Але молодіж оперлася тому і з величною неустрашимостею встоювалась супротив скаженіючої товпи, що вже хотіла виламувати браму. Вкінці, коли не було іншої ради, взявши низом настромлені багнети, розігнала народ від брам. Товпа, розбігшися з одного боку, нагромадилась в такім самім намірі на другім боці. Провідник гвардії др. Стронський виступив на підвищення, щоб своєю бесідою втишити розбурхані хвилі; коли втім, ледве він показався, якийсь смільчак збоку замахнувся на нього шаблюкою і був би, певно, розрубав йому голову, коли б молодіж в саму пору не пхнула Стронського набік. Що та хвиля не дала почину до різанини, завдячити треба тільки уміркованню і тактові Стронського, котрий своєю бесідою справді потрафив потрохи улагодити розбурення народу і наклонити його до супокою [Гіцкевич о тім задуманім штурмі на академію не знає нічого; нічого не згадують о нім і сучасні дневники, головно найчасніший із них «Dziennik narodowy». Остається тільки один дописуватель брошури Вурцбаха, котрий о тім оповідає].

Конечно, народ не розійшовся і тепер по домах.

«Товпи, – пише Гіцкевич, – роїлися по ринку і головних улицях, ніхто їх не розганяв, тільки академіки-гвардисти просьбою і персвазією наклонювали, щоб розходилися. Найбільший був острах, щоби де не прийшло до якого конфлікту між народом та військом, бо се, безперечно, дало би було знак до боротьби і розливу крові. Вечором ціле місто мало воєнний вигляд: всюди військо, на ринку піхота і кіннота, дві гармати викочені і звернені одна на улицю Галицьку, а друга – на Краківську, наоколо властивого міста (середмістя) всюди військо з гарматами, коло арсеналу відділ численний, густі ведети і форпости, але переходячих ніде не задержувано ані словом, ані ділом. Численні патрулі академіків з карабінами перебігали в різні сторони, намовляючи народ, щоб розходився; за ними знов в певнім віддаленні патрулі військові, певно, для контролю.

Тривожні вісті обігали, що челядники ремісницькі хочуть напасти на академіків і відібрати їм оружжя; чути було навіть відгрожування з деяких груп. Академіки в великій були тривозі і колізії, як собі поступити, коли б справді челядники на них напали. Але богу дякувати, до того не прийшло, і ніч минула спокійно».

То єсть – і не зовсім спокійно. Дописуватель брошури Вурцбаха подає ще й о тій ночі деякі цікаві вісті. Поперед всього між народом розійшлася раптом вість, що губернатор велів військовій патролі стеречи Добжанського. «Зрада, зрада!» – роздались окрики між сфанатизованим народом, котрий по старій привичці думав, що його трибуна ось-ось закують і повезуть на Шпільберг. З деяких улиць почало вже формуватись збіговище ід домові, де Добжанському в ліжку прикладали зимні оклади. Тим разом якийсь сміховалець успокоїв народ, говорячи, що варта вправді стоїть коло Добжанського, але то варта гонорова, зложена з гвардії.

Між тим вісті про занепокоєння і роздразнення між простим народом, особливо між ремісниками, чим далі в ніч, тим ставались страшніші. Поговорювано, що ремісники задумали, не діставши карабінів, уоружитися в коси. Щоб тому запобігти, велів губернатор ще таки сеї ночі зо всіх складів поконфіскувати коси. Зібрано їх і знесено до арсеналу таки тої ночі около 280 сотнарів. Так минув той бурливий день, котрий міг Львову принести вуличну революцію і бомбардування, але не приніс нічого.

На другий день само небо взялось на розум і спустило дощ.

«День 22 б. м. – пише того ж таки дня вечором Гіцкевич, – перейшов спокійно, без особливих подій. Рух на улицях менший задля сльотливої погоди. Губернатор і поліція видали обвіщення, забороняючи носити оружжя тим, котрі не належать до уорганізованої гвардії, – бо в вівторок дуже многих видно було при шаблях; дальше, щоби купами не згромаджуватися і не промовляти до народу, а також щоби ті, котрі не замешкують во Львові, до 24 годин виїздили і т. д. Губернатор установив комітет для формування гвардії народової на основі посідання і інтелігенції. Комітет той складається з полковника Бордольо, гофрата Етмаєра, радці губерніального Голуховського (тепер бурмистра в місце усуненого сими днями Фегтенберга), Адамського, купця Мізеса і кн. Сапєги. Крім того, установив губернатор і інший комітет для посередництва між правительством та народом, з 12 членів (лякерник Бочковський, Казимир Дідушицький, Грос, ад’юнкт філософії Стронський, Міликовський, Мізес, Смолька, Шайноха, Сапєга, Людвік Скшинський, Флоріан Зінгер і адвокат Вільчинський). Але комітет сей не носить назви комітету і не має характеру публічного, – має тільки право предкладати губернаторові жадання публічності і свої проекти».

Закінчення довгого листа Гіцкевича, з котрого ми так багато відомостей о тих цікавих днях видобули, подає деякі вісті о рівночасних подіях в інших містах Галичини і різні кружачі тоді слухи, котрі ми тут яко свідоцтва історичні наводимо.

«В Тарнові на відомість о подіях львівських повстало також порушення; ціла людність облягла циркул, домагаючися оголошення конституції, багато бесідників промовляло до народу, пригадуючи забійства з р. 1846, толкуючи, хто і в якій цілі до них причинився. Староста казав скликати війтів поблизьких сіл і велів їм присягти на вірність; війти не хотіли, кажучи, що в 1846 р. були ошукані і не вірять ніяким обіцянкам. Тоді мав виступити кн. Сангушко і оголосити, що всім своїм підданим дарує панщину, що величезне зробило враження на народ: падали з плачем до ніг і перепрошали за свої давні поступки. Подібні порушення мали вибухнути і в Перемишлі, і в других містах. О порушеннях хлопів против шляхти ніде досі не чути.

В Берліні мало прийти до страшенної боротьби між народом та військом, багато дуже з обох боків полягло, вкінці військо перейшло на сторону народу, король утік. Подібні вісті бігають в Варшаві і Росії; певності о тім нема, але в теперішніх часах не єсть то нічого неможливого, де вже ми бачили так много подій, котрі днем перед тим видавалися зовсім не можливими. Суть також вісті, що і в Познані вибухло повстання.

У нас тут нині, д[ня] 23, спокійно, але бог знає, чи на тім скінчиться. З боку уряду видно якнайбільшу осторожність, – все напоготові. Вчора арештовано кілька осіб, а між ними й Дзержковського, котрий в неприсутності Добжанського проводив розв’язаному комітетові, і Земялковського, члена того ж комітету. Але коли губернаторові представлено, що се могло би викликати цілу бурю, зістали всі по кількох годинах випущені. Організація гвардії народової поступає, але як того можна надіятись по членах, складаючих комітет організаційний, дуже повільно, що велике будить невдоволення».

Примітки

Красічин – , нині у Перемиському повіті Підкарпацького воєводства (Польща).

губернатор уже удався до університету – університет на той час займав приміщення колишнього кляштору тринітарів (квартал між сучасними вулицями Лесі Українки, Театральною, Вірменською та Краківською). Ці будівлі згоріли під час бомбардування Львова в листопаді 1848 р.

Шайноха Кароль (1818 – 1868) – польський буржуазний історик, письменник і громадський діяч. У 1835 – 1837 рр. був ув’язнений австрійською владою за участь в таємній патріотичній організації.

«Dziennik Narodowy» («Національна щоденна газета») – орган польських шляхетсько-буржуазних кіл в Галичині. Виходила з березня по жовтень 1848 р. у Львові; у квітні 1848 р. – в Кракові.