Утворення національної ради

Іван Франко

Рівноважним видалося зав’язання у Львові спеціального комітету з філіями по всіх окружних містах для якнайспішнішого організування гвардії. І справді, під свіжим враженням станіславівських новин, д[ня] 15 цвітня зав’язалася у Львові преславна Rada Narodowa під проводом Яна Добжанського і Осипа Дзержковського. Позаяк зв’язок сей так само, як і перший публічний комітет, не був дозволений губернатором, то прибрав назву редакції і взяв собі за ціль видавати газету під тою ж назвою «Rada Narodowa».

В склад того зв’язку ввійшло наразі 25 людей (між ними два русини і два жиди) різних станів, з котрих ледве восьма часть могла справді мати на оці газетярську ціль, а деяких не було навіть у Львові, як, наприклад, вписаного туди для наради челядника столярського Яна Димницького, котрий находився тогді в Відні в депутації з адресом з 18 марта і ще таки того самого місяця в Відні умер. Дня 19 цвітня показався перший н-р «Rady Narodowej» під редакцією Яна Добжанського. В проспекті на чолі того н-ра висказані цілі зв’язку.

«Для згорнення, – говориться там, – всіх променів життя народового в краю в одно огнище і надання їм одностайного практичного напряму зібралась тут громада обивателів всіх верств і віросповідань, котрих опінія публічна вказала як людей, посідаючих загальне довір’я. Часопис, котрий та громада починає видавати яко орган не поодинокого сторонництва, а тим менше поодинокої особи, але соборного, всі народові елементи представляючого тіла, буде немовби урядовим дневником опінії публічної.

А щоб тоту загальну опінію тим докладніше вирозуміти, порозуміється наша столична громада з подібними кореспондуючими громадами по всіх містах обводових, що в своїх округах мають бути такими самими огниськами опінії і морального впливу, яким головна редакційна громада наша задумує бути для столиці, а через порозуміння з громадами провінціальними – для цілого краю. «Рада народова» буде принимати всякі донесення і справоздання з діяльностей обивательських, попирати домагання і уділювати найсвіжіших відомостей о стані речей в столиці, в краю і за границею. Становище ради народової «єсть становищем найчуйнішої охорони краю і потреб народових взглядом (wobec) ряду і против всяких реакційних, добрій справі шкідливих змагань».

Як побачимо вже з того проспекту, розмах комітету був великий. Він не тільки здужав замаскувати своє самовільне і самозванче зав’язання якимось містичним «їх вказанням через опінію публічну», але відразу, сам ще будучи нелегальний, розширяє власть свою на цілий край над повітовими, ще не існуючими радами і узурпує собі власть – виключно промовляти в імені опінії публічної, т. є. ставиться на становищу трохи не дельфійської "піфії". Не менше виразно маркує комітет також своє опозиційне становище супротив уряду, а ім’я відвічального редактора і голови того комітету Яна Добжанського, аж надто виразно свідчило, що під «моральним впливом» на публічну опінію мається розуміти не що інше як наскрізь політична, сепаратично польська агітація.

Впрочім на дальших сторонах того самого 1-го н-ру «Rady Narodowej» тенденції новозав’язаного комітету виступили ще яркіше наверх. Перша стаття – то був поклик до всіх жителів Галичини, ознайомляючий о зав’язанні ради народової і завзиваючий до зав’язання таких же рад повітових, котрі би, будучи в щоденній кореспонденції з р[адою] нар[одовою] центральною, повідомляли її о успособленні мешканців, о опінії, пануючій в околиці, і о кождім факті, котрий би міг грозити безпеченству особи і майна.

Дальше оповіщає «Рада нар[одова]», що д[ня] 14 цвітня оголошене зістало дозволения формувати по цілім краї гвардії народом і обіцює також в тім згляді місцевим комітетам свою поміч. Дальше завзиває до збирання складок «на покриття коштів кореспонденції і на удержання та запомогу для повертаючих з чужини емігрантів». Друга стаття завзиває властителів дібр до дарування підданим панщини найдальше до д[ня] 23 цвітня, т. є. до лат[инського] великодня, що, як знаємо, не сповнилось.

Слідує відозва до «Braci Rusinów», завзиваюча їх до згоди і єдності в імені «wspólnej ojczyzny». Дальше слідує прямо викликана цуцилівською справою петиція до губернатора, уложена радою народовою, котрою той комітет задумав нанести смілий а потрясаючий удар рядові: коли б точки, виражені в тій петиції, були сповнені, то центр тяжкості в цілій Галичині від ряду був би, безперечно, перейшов на раду народову. Яко цікавий і дуже характеристичний документ до історії тих часів ми наводимо її цілу в примітці.

Конечно, петиція та не могла принести таких плодів, яких її автори по ній сподівалися, вона тільки дала поняття губернаторові о тім розмаху і о тих намірах, якими двигався новий комітет; о остаточних цілях його агітації могло його лишній раз переконати і ч. 3 «Rady Narodowej», в котрім рада народова помістила відозву «до обивателів, візваних на сойм становий на д[ень] 26 цвітня». Шумними фразами виносить р[ада] нар[одова] в тій відозві «два наймогучніші документи» польської народності: адрес 18 марта і адрес сполученої львівсько-краківської депутації з д[ня] 6 цвітня (повторення першого, з краківськими доповненнями). «Ними-то, – говорить р[ада] нар[одова], – перший раз вирекли ми сміло те, що в глибині серць наших кількадесять літ було ув’язнене. А цісар слухав нас жичливо, а народ німецький відповів нам тисячними окриками: «Будете мати Польщу!» Стоячи на тих адресах і тих окриках, рада народова уважає давній сойм становий за неважний і розв’язаний і «не радить» бувшим його членам згромаджуватися на поклик губернатора.

Впрочім не тільки рада народова, але й вислана до Відня з адресом 18-го марта депутація починає і собі ж виступати як якась власть, диктувати крайові розкази і ставати в опозиції до ряду. Се посліднє й не диво, бо ряд справді водив депутацію за ніс. В справі агітації против зібрання сойму станового депутація пішла рука в руку з радою народовою, але здається, що в інших разах зачинала вже косо глядіти на той самозваний комітет, котрий без церемоній забирав в свої руки всю власть в краю, між тим, коли депутація все-таки виросла з першого, найгарячішого руху і могла б скорше до такої власті мати бодай позір права.

Здається, що й сама рада народова чула, що між нею та депутацією в Відні розгорається певне суперництво, хоч Добжанський, голова ради нар[одової], був заразом і членом депутації, але швидко вернув з Відня. Тож для позискання більшого терену і уникнення небезпечного суперництва рішила рада народова всіх членів депутації приняти в свої члени. Ті факти, а також деякі другі цікаві подробиці, розказує коротенько, сумарично Гіцкевич в своїм листі до Федоровича з д[ня] 21 цвітня, котрий тут яко сучасне свідоцтво наводимо:

«Політичне наше життя розвивається чимраз більше. Маємо вже комітет чи то раду народову з публічними нарадами в залі редутовій в будинку театральнім Скарбка, на котрої утворення Стадіон вкінці, по довгих наляганнях, зізволив. Обсяг її ділання вправді тільки моральний, т. є. давати напрям і зсередоточення опінії публічній і бути посередницею між рядом та народом; але з часом вона розширить свою власть, а і тепер уже стає часом в опозиції до ряду.

І так, наприклад, видала та рада, так само як і депутація наша в Відні, відозву, щоби розписаний і скликаний рядом на 26 с[ього] м[iсяця] сойм зовсім не згромаджувався, будучи вже через доконані події de facto розв’язаний. Не єсть се вправді наказ, але подана членам соймовим рада, але думаю, що швидше буде сповнена, ніж наказ рядовий.

Подібну відозву видала рада народова, щоби в кождім циркулі констатувалися філіальні ради обводові, щоби зносилися з радою народовою, а також з-поміж себе висилали по одному членові для засідання в раді народовій. Досі складається рада народова з двадцяти і кількох членів, але майже щодня побільшується новоприбуваючими членами, а нині ухвалено, щоби всіх членів депутації віденської, скоро повернуть, приняти до ради.

На подану тою депутацією петицію до цісаря нема ще відповіді, бо міністр внутрішніх справ зажадав насамперед від Стадіона вияснень, котрих той ще не надіслав. В тій цілі, щоб приспішити у Стадіона ті вияснення, приїхали нині три члени депутації з Відня, – прочі лишалися аж до видання резолюції. Та сама депутація вислала кількох членів до Пешта для зав’язання зносин з уграми, а також до Праги. Також задумують звідси з ради народової вислати депутацію з кількох членів до Франкфурта, щоби при соймі зв’язку німецького попирати справу привернення Польщі.

Видає також рада народова під редакцією Добжанського дневник, котрий містить відомості о діланню ради, а також інші вісті політичні. О дозволенні формування гвардій народових по містах, містечках і селах, а також о виданій в тій справі урядовій інструкції, певно, вже знаєш. Склад, приписаний окружником губерніальним, не вдоволив комісії організаційної, бо в організуванні гвардії лишає великий вплив урядникам циркулярним.

Рада народова домагалася у Стадіона зміни того окружника яко незгідного з виданою в тім згляді інструкцією міністеріальною, – досі не дав рішучої відповіді, але, запевно, призволить, бо остро до нього беруться і грозять заскарженням до Відня. Обіцяв також губернатор, що поусуває урядників, бунтуючих і баламутячих народ, скоро йому буде фактами доказано, що котрий так поступає. Всяка чинність урядова висланих на село урядників має діятися в присутності дідича або його заступника. Жандармів обіцяв також в якнайкоротшім часі знести. Еміграція з Франції прибуває тут товпами: є вже багато емігрантів у Львові, а ще більше сподіваних: робляться на них різні складки і оферти принимання до домів».

Ми навели в цілості сей обширний і дуже цікавий лист Гіцкевича, щоб схарактеризувати діяльність ради народової і її аспірації в перших днях її існування. Дуже жаль, що з днем 22 цвітня, в котрім Гіцкевич в повних обурення викриках доносить Івану Федоровичеві о цісарськім патенті, даруючім хлопам панщину, переривається ряд листів Гіцкевича аж до 4 червня! Лист, вище наведений, відкриває нам деякі факти, звідки-інде незнані, а мавші, запевно, значний вплив на дальший хід руху галицького, а особливо на заховання уряду супротив поляків.

Найважніші з тих фактів суть: порозуміння з уграми, котрі вже тогди під проводом Кошута приготовувалися до революції, дальше порозуміння з чехами, котрі під проводом Палацького, Рігера і Туна якраз тоді повзяли план – скликати великий, головно против німців, звернений Собор слов’янський до Праги, і в кінці намірена висилка депутації польської до сойму франкфуртського, котрий, як звісно, також дуже неприязно відносився до Австрії.

Всі ті заходи, котрі, розуміється, не були тайними для уряду, мусили викликати і зміцнити в урядових сферах переконання, що поляки зовсім не думають вдоволятися одержаними вільностями конституційними, але бажали би, з одного боку, самі ті вільності (гвардію народову), а відтак і зв’язок з сусідніми опозиційними та республікансько-революційними елементами використати на шкоду Австрії та на користь своїх сепаратичних, реставраційних мрій. Тлумний наїзд до Галичини емігрантів, між котрими були звісні з 1846 року Альціато, Гельтман, Зенкович і др., також не малою тривогою мусив наповнити Стадіона, коли він, переписуючись з міністром Піллерсдорфом о небезпеченстві, грозячім Галичині від ради народової, велику вагу кладе й на тих емігрантів.

Переглянемо тут ще за «урядовим дневником опінії публічної», [т. є. за «Radą Narodową» дальшу діяльність ради народової до 25 цвітня. Дня 22 цвітня видає та рада відозву до консисторій, звертаючи їх увагу на «дивне» успособлення простого народу взглядом змінених відносин політичних взглядом польських кокард («które są tylko slabem odbiciem naszych uczuć wewnętrznych: wolności, równości i pojednania»), і «передсвідчена о справедливості свого відозву», просить їх, щоб листами пастирськими веліли з казальниць оголосити і витолкувати народові, «що всі ми поміж собою єсьмо братами, рівними перед богом і правом, але і мешканцями землі польської, а затим помимо різниці віросповідань, обрядів і мови (не народності!) завсігди і все обивателями одної землі».

В тім самім (4) н-рі «Rady Narodowej» стрічаємо також подання «згромаджених обивателів львівських» до ради народової в справі знаного нам окружника губерніального о формуванні гвардій народових: обивателі висилають від себе депутацію до губернатора і просять раду народову, щоб і від себе прилучила до неї кількох членів; та депутація має жадати від губернатора, щоб окружник свій сейчас відкликав, бо в противнім разі його заскаржать до трону «за зламання наших прав конституційних».

Ми не знаємо, як губернатор приняв ту депутацію; те тільки певно, що рада народова, досі ще не признана легально, мусила чутися дуже стісненою в своїх движениях, а заразом мусила напевно підозрівати, що око губернаторське невпинно слідить за нею і рука його готова в кождій хвилі розв’язати її так само, як мартівський «комітет публічний». Ті причини спонукали раду народову вистилізувати датований д[ня] 23 цвітня адрес до міністра справ внутрішніх, в котрім, оскаржуючи галицьку бюрократію о «пам’ятні нам аж надто минувші (1846 р.!), а в великій часті ще й нині повторяючіся забурення (справа цуцилівська!), представляє міністрові, що обивательство тутешнє мало собі за обов’язок спільним порозумінням скликати і зложити раду народову, котра, тісно держачися в обрубі засад конституційних, своє покликання і ціль совісно (!) подала друком до відомості народу» (отже, не до відомості конституційної власті!).

Уважаючи себе «тілом уконституйованим і від народу признаним (?)», рада народова подає се до відомості міністра. Адрес сей напечатаний зістав в органі ради народової, ч. 5 з д[ня] 25 цвітня. Зараз за ним слідує ніби якийсь прихвостень, недатоване навіть «Подання народу (!?) до губернатора» в слідуючих словах:

«Ексцеленціє! З волі і вибору нашого зав’язалася рада народова. Потребу ради народової цілий народ признає, а теперішній склад її усвячує порівно столиця, як і округи, піддаючіся під її вплив моральний, відносячіся до неї во всім в тій гадці, щоб в браку іншого репрезентуючого весь народ збору ради народової представляла урядові всякі потреби краю.

Уряд конституційний повинен доходити волі народу. Нині рада народова може зібрати всі поодинокі погляди в один вираз волі народної. Отож, прийшли ми до тебе, губернаторе, щоби ти вислухав той нинішній орган волі народної, бо він тільки може вияснити наші потреби».

Кождому, хто тільки прочитає сю шумну та темну стилізацію, відразу ясно стане, що промовляє тут зовсім не жаден «народ», а тільки ті самі пани добжанські та дзержковські, котрі, вихопившися своїм крикацтвом на верх бурної хвилі, тепер силувалися захопити якнайширшу власть над цілим краєм.

Але в той сам день, коли ті відозви печатались в «урядовім органі опінії публічної», у Львові діялись дуже цікаві і для краю нашого важні речі. Дня 25 цвітня припадали уродини цісаря Фердінанда; на слідуючий день, як ми вже вище згадували, скликав був губернатор також галицький сойм становий. Рано затим відбулося в кафедральнім костьолі парадне богослужения при участі численно з краю на сойм згромадженої шляхти. Розуміється, що й рада народова, уважаючи себе за одиноку легальну репрезентацію краю і народу, зійшовшися насамперед в залі нарад в театрі Скарбка, відтам in corpore остентаційно рушила до кафедри і відповідно до своєї високої гідності заняла місця тут побіч губернатора, «ze skromnością istotnej powadze właściwą», як сама о собі (R. Nar. 7) виражається.

По набоженстві відбулася на ринку нарада гвардії народової, по чім рада народова з помпою вернула до своєї зали заниматися кермуванням опінією публічною. Рівночасно згромадилися також обивателі, покликані до сойму станового, в залі закладу ім. Оссолінських, щоб застановитися над тим питанням, чи справді устава конституційна ipso facto розв’язала сойм становий і чи належиться їм приступати до нарад після давніх норм, чи здержатися до нових, конституційних виборів.

Позаяк кілька день перед тим іменно рада народова рішуче висказала в тім згляді своє veto, то й між зібраними членами сойму станового появилися різні мніння. Ще днем перед тим, д[ня] 24 квітня, в помешканні гр. Казимира Стадницького зійшлись були приватно деякі депутати для наради над тим питанням, під проводом Тіта Дідушицького. Хоч і на тій приватній нараді деякі промовляли за тим, щоб сойму не зачинати, то все-таки переважила думка розважніших, щоб не покидатися й того, що є, але старатись, оскілько можна, взяти нового духа в стару форму. На пропозицію Тіта Дідушицького ухвалено приступити до нарад соймових, коли до нього допущені будуть бодай ще депутації з більших міст, університетів Львівського і Краківського і інституту Оссолінських.

На публічнім зібранні в великій залі закл[аду] Оссолінських д[ня] 26 цвітня ті вчорашні ухвали приватні мали бути передискутовані і приняті для предложения їх губернаторові. Що більшість зібраних обивателів зовсім не була противна такій мислі, сього найліпшим доказом єсть те, що й сим разом на провідника нарад вибрано Тіта Дідушицького, головного сторонника сойму. Але вийшло інакше. Почуваючи, що часи тепер змінилися і що й будущий сойм становий, коли тільки збереться, з конечності буде мусив бути зовсім не тим, що давніші сойми постулатові, і що затим відтепер треба йому стати на новій дорозі, зібрані депутати рішили зразу вислухати голосу опінії публічної, а властиво тої корпорації, котра хоч нелегально, але зате сміло і голосно об’явила себе органом опінії публічної краю.

Одним словом, ухвалено запросити раду народову до вияснення своїх поглядів. Вислухавши такої просьби від справді легальних представників краю, хоч і після давніх засад, рада народова гордо відповіла, що яко корпорація на збір шляхти удатися не може, «бо то було би свого роду признанням легальності соймової становому, між тим коли загальна (?) опінія як в столиці, так і в цілім краю, котрої-то опінії виразом єсть іменно рада народова, як найторжественніше против такого сойму освідчилася». Однако ж рада позволила поодиноким своїм членам приватно брати участь в нараді шляхти, – і сейчас побігла їх туди значна часть з Дзержковським на чолі.

В залі закладу ім. Оссолінських велися наради під проводом гр. Тіта Дідушицького. Говорили за чергою Казимир Красіцький, К. Кшечунович, Пшцінський, Пясецький і др. за соймом. Численніші голоси відзивалися против соймові, між котрими, звісно, найсильніший був голос Дзержковського, що, мабуть, належав до тих «niektórych» бесідників, котрі після справоздання «Dziennika Narodowego», ч. 29 «виражалися непарламентарно». На се натякає в своїм рукописнім оповіданні й Маврикій Країнський [Бібл[іотека] Оссолінських, рукопис, 2945, т. 1], за котрим розказуємо й кінець тої наради.

«Після справоздання Rady Narodowej по кількагодинних розправах показалося довідно в дорозі щирого і спокійного порозуміння, що відбування сойму станового було б пагубне для цілої будущини народу». Але після оповідання наочного свідка М. Країнського се «щире і спокійне порозуміння виглядало так, що молодіж і згромаджена на улиці товпа під проводом Добжанського з криком вірвалася до залі нарад і, вимахуючи палками понад головами парламентуючої шляхти, розігнала нараду, криками своїми заглушила всякі протести, голосячи, що сойму станового не хоче.

[Подаємо тут дослівний переклад оповідання М. Країнського, щоб нас не посуджено о яку-небудь сторонничість або пересаду: «Наради шляхти над тим, чи зачинати сойм чи ні, відбувалися первісно у Казимира Стадницького, а в передодень сойму в залі закладу Оссолінських. Найзавзятішим противником згромадження соймового був презес ради народової Дзержковський. Наради ті не довели ні до якого результату, особливо ж послідне зібрання в залі Оссолінських не могло ухвалити ніякого рішення, бо молодіж академічна і інша впала до зали і, грозячи палицями, окричала кождого зрадником, хто би поважився взяти уділ в соймі»].

Провідник збору, Тит Дідушицький, щоб зробити кінець тумультарній сцені, змушений був вложити капелюх на голову на знак закриття засідання, з гірким чуттям висказуючи, що навіть в Парижі в р. 1830 подібної сцени не бачив [Kronika domowa Dzieduszyckich, Lwów, 1865, стор. 448].

Примітки

Питія (піфія) – в Стародавній Греції жриця-провісниця при храмі Аполлона в Дельфах.