Перші виступи 13 – 20 березня 1848 р.

Іван Франко

Рік 1848 зачався для Івана Федоровича досить сумно. Кохана жінка його Кароліна від нового року занедужала і майже цілі два місяці перележала в ліжку. Дневник Івана Федоровича з того часу весь майже заповнений нотатками, сердечними викликами, тривогами і надіями по поводу тої слабості. Часом тільки вечорами він відривається від домових клопотів, заглибляється в свої любимі книжки, пускає поводи мислям, застановляючися над життям і долею чоловіка і народів. Листи знакомих в початку року також малочисленні, переважно говорять о приватних справах; життя в дворі грималівськім ішло своїм звичайним ладом, тихо, одностайно, потрохи навіть душно, аж поки не розбурхала його велика з заходу надтягаюча буря.

Дня 4 марта надійшов невеличкий лист зі Львова від Валентія Гіцкевича, в котрім поміж різними приватними відомостями стояли також слова: «В Парижі, як доносять, вибухла революція. Король зрікся престолу і схоронився до Англії. Гізо мав згинути. Оголошено республіку. Щоб тільки ті події не навели нових нещасть на нашу так уже многими нещастями побиту країну». Ті слова були першим відгомоном великих світових подій, що продерся в тихий грималівський закуток. Вони, впрочім, дуже добре характеризують загальний настрій в Галичині, коли рознеслися перші слухи о Лютовій революції в Парижі, давні галицькі революціонери і конспіратори в першій хвилі перелякалися; гіркий досвід попередніх літ здержував радість. Але се була тільки хвилева слабість, – швидко нові вісті почали робити зовсім інше враження.

Відтепер майже всі листи знакомих до Івана Федоровича говорять коли не виключно, то в значній часті о ділах публічних. Дня 8 марта пише з Кошиць полковник Желевський:

«В виду історичних і страшних подій, які відбулися в Парижі, подобає майже на зухвальство говорити особі і о своїх дрібних ділах… В горах (куди Женевський власне перед тим перейшов із своїм полком) така нужда, що навіть хліба не мож було дістати. Всюди стрічали ми якнайстрашнішу бідність, напівопустілі і повимерлі села, а ще й тепер підкошує тут і в околицях тифус многі-многі жертви. І для нас тепер надійдуть дуже важні події. Після моєї особистої гадки, царство пера натепер скінчилося, а починається апеляція до меча. Яко вояк бажаю я війни цілою душею. Тільки ж коли спотикатися, то вже з заграничним ворогом, але не приведи господи війни домашньої!»

Ті нові вісті зробили велике враження на живий і яснозорий ум Івана Федоровича. В дневнику своїм нотує він д[ня] 11 марта: «Паризькі події зразу оглушили мене. Але по зрілій розвазі бачу, що вони зовсім природні, і я успокоївся. Хто знає історію, той знає також, що путь її мусить довершитися. Але кілько-то жертв мусить упасти!»

Між тим буря, зачавшися на бульварах паризьких, потягла на всхід, загрохотала в Берліні, а далі і в Відні. Дня 13 марта вибухла там революція, котра одним смілим подувом розломила і опрокинула спорохнілу будову бюрократичного деспотизму. Ми не будем тут розказувати обширно віденських подій; самі по собі вони для нас не такі важні, як їх наслідки. В тиждень по тім, д[ня] 19 марта, В. Гіцкевич, позбувшись уже зловіщої боязні, тремтячою з зрушення рукою писав до свого друга в Грималові слідуючі слова:

«Події штурмом набігають одні за другими. Мусите вже знати о революції в Відні, о приреченій конституції, свободі печаті, уоруження міщан і студентів яко гвардії народової і розоруженні війська. Нині у нас, в редакції «Dziennika mód» у Кульчицького, всі без різниці станів, князі, графи, шляхта, міщани, академіки, жиди і що жиє, підписують адрес до уряду о заведення язика польського в школах і урядах, відрубну зовсім адміністрацію для Галичини, знесення панщини, котрої шляхта добровільно зрікається під тим условієм, щоби тягарі, випливаючі з відносин підданських, також були знесені, зрівняння всіх верств суспільності перед правом, явність судів і суди присяглих, репрезентацію всіх станів, ревізію конституції провінціальної і невідложне згромадження станів (сойму крайового), цілковиту амністію для в’язнів політичних; уоруження всіх міст для безпеченства краю.

Множество людей всякого роду облягає каменицю Кульчицького і тиснеться до підпису. Адрес читають голосно на улиці для товпи. О 6-тій годині занесе його депутація на чолі згромадженого народу до губернатора. Вечором буде місто ілюміноване, перший раз, може, з власної охоти. В тій хвилі довідуються, що амністія вже буде оголошена в’язням і що з Шпільбергу вже вертають. Вертаючи додому з обіду, бачу кількатисячний стиск народу перед каменицею Кульчицького. Ян Добжанський, редактор «Dziennika mód paryskich» відчитує з балкону на цілий голос адрес до правительства, об’яснює кождий уступ, за кождою точкою народ кричить «браво», агітація, рух безмірний, по улицях рої людей, поліція ані не показується, – нечувані досі речі.

Все досі спокійне, але за найменшим товчком буря може вибухнути. Боюся, щоби вечором при ілюмінації не прийшло до чого. До підписування адреса все раз у раз тиснеться. Білюсь Мальсбург [Вільгельм Мальсбург, син тої пані, у котрої Ів. Федорович був на квартирі під час своїх університетських студій; ще того самого 1848 року він разом з матір’ю спровадився до Грималова, щоби під час неприсутності Федоровича доглядати господарки] писав з Відня, що єсть уоружений і робить службу. Галичани мали найбільше причинитися до викликання революції (?) в Відні, – видко в тім палець божий. Меттерніх утік, віддалений від правительства, палата його має бути знищена, в бургу цісарськім всі вікна повибивані, Шенбрунн спалений, кілька галичан мали погинути. В Празі чеській також має бути взбурення, так само і в Кракові».

Для повного образу подій д[ня] 19 марта додамо ще пару слів з німецької сучасної брошури [Galizien in diesem Angenblicke. Ein dringendes Wort in dränden Zeit. Wien, 1848], містячої в собі також листи зі Львова, а виданої Костянтином Вурцбахом в Відні. Поперед всього опис пам’ятного дому кравця Кульчицького, де був уложений адрес:

«На пляцу Фердінанда, так названім на пам’ять давнішого губернатора (архікнязя Ферд. д’Есте) – тепер він буде називатись пляцом Конституції, а улиця Валова – улицею Стадіона, стоїть дім, з птичої перспективи подібний до стоячого стіжка; один фронт виходить до пляцу, а другий на улицю Валову; тут находиться контора редакції «Dziennika mód paryskich», котрого редактором підписується кравець Кульчицький, але дійсним редактором єсть Ян Добжанський. В тій конторі находилася петиція галицького народу, котру панове Добжанський і Дзержковський поперемінно на весь голос відчитували чимраз новим напливаючим товпам народу».

А ось оповідання про ілюмінацію того вечора:

«Все відбулося в найкращім порядку, без помочі поліції; тільки одному канонікові на Галицькій улиці, котрий задля скупості не казав був освітити свої вікна, побивано шиби. Те саме було би сталося і з вікнами державної бухгалтерії, що находиться в ратуші і яко незамешкана не була також освічена, коли б хтось не був ще в час вияснив сеї причини».

Як бачимо, той «найкращий» порядок виглядав досить тумультуарно, але се був тільки початок; слідуючих днів хвилі розворушення львів’ян збивалися чимраз вище догори. Даємо тут знов слово очевидцеві, В. Гіцкевичеві, котрий д[ня] 20 марта ось що пише до Івана Федоровича:

«La revolution fera la tour du monde», слово виречене котримось французом, починає справджуватись. Так і у нас перша хвиля революції перейшла вчора, слава богу, без кривавого хресту і досить спокійно. Адрес, про котрий я вчора писав, має вже кільканадцять тисяч (говорять, що 23 000) підписів людей різних верств, полів і віку, навіть женщини і діти підписували. Коло години 5-ої пополудні вибух пожар десь на Жовківськім, случайно чи навмисно підложений для зроблення диверсії і звернення уваги товпи, але се не о много зменшило зібрану масу, що чекала на похід депутації з адресом до губернатора.

Коло години 6-ої безмірна маса людей всякого роду і верств залягала поблизько шкарпи коло помешкання губернатора, чекаючи на депутацію. Депутація та з 20 чи 30 осіб з різних верств суспільних зложена, а іменно з шляхти, міщан, професорів університету і молодежі (між іншими: Сапєга, Василевський, Стронський, кравець Кульчицький і Громадзинський, літератори Добжанський і Дзержковський, адвокат Петро Романович, здається, і молодий Кароль Никорович і много других), деякі в чумарках, другі в фраках, а інші попросту в сурдутах, навіть один жид, ледве потрафила продертися крізь стиск згромадженого народу, вітаючого її окликами радості і обсипаючого цвітами.

В брамі губернаторського дому стало кілька гренадерів з карабінами і не хотіли пропустити депутації; було би, може, прийшло до якої авантюри, але сам Стадіон зійшов на долину, велів сторожі пропустити і ласкаво приняв депутацію. По хвилі кількох з депутації вийшло на балкон губернаторського помешкання, взиваючи народ, щоби держався тихо і спокійно, бо тепер будуть губернаторові читати адрес. По якімось часі виступив губернатор з цілою депутацією на балкон; по голоснім привітанні наступила тиша, по чім Стадіон сказав:

«Ich habe die mir durch die Deputation vorgetragenen Wünsche des Volkes angenommen und werde sie se. Majestät vorlegen. Was die politischen gefangenen anbelangt, wir werden sie baldigst gegen Bürgschaft von zwei Statsbürgern für einen jeden in Freiheit gesetzt. Was aber die Einführung der Nationalgarde anbelangt, so wird folglich eine Kommission eingesetzt, um die Art der Einführung derselben zu beraten».

[Я одержав представлені мені депутацією побажання народу i передав їх його величності. Щодо політичних ув’язнених, то ми якнайшвидше випустимо їх на волю з тим, щоб за кожного поручилися двоє громадян. Що ж до введення народної гвардії, то для цього згодом буде призначена комісія, щоб обговорити спосіб введення цієї гвардії (нім.). – Ред].

По тих словах розляглись радісні окрики цілої маси: «Най жиє! Віват Стадіон!» Затим промовляло ще кількох з депутації, напоминаючи до порядку і супокою, щоби спокійно розійтися, а в вечір під час ілюмінації ніяких ексцесів не робити. Смерком по всіх домах вікна освітлено, хоч на те не було ніякого розказу з поліції ані з магістрату. Жиди випереджували в тім християн, безмірно радуючись. Навіть будинки публічні, палата губернаторська, губернія, апеляція, форум і т. д., а навіть поліція і кримінал були освітлені.

Чи всім та радість із серця йшла, особливо урядникам von draussen, можна легко догадатися: в адресі була також точка, щоби тільки крайових людей до урядів припускати. Через якийсь час військо задля алярму, вдареного на пожар, стояло зібране на своїх становищах під оружжям, викочено гармати з запаленими люнетами, але ні з одного, ані з другого боку зачіпки ніякої, противно, перед ідучими гусарами і перед піхотою народ знімав шапки і вітав їх віватами, а вони за те взаємно салютували. Вечором постягано військо з становищ. Рої народу говірливого і веселого тягли улицями, придивляючись ілюмінації. Можна було часом бачити групи академіків з кількома молодими кадетами від війська, ведучихся запідбоки. Все відбулося спокійно, без ексцесу, хоч поліції ніде не було видно. Кілька лишень вікон неосвітлених, між іншими одному кафедральному каноникові, дітвора потовкла. Василевський поїхав зараз вечором до всіх в’язниць і обвістив в’язням, що завтра будуть вільні.

Нині (20 марта), рано комісія з депутації під проводом Сапєги, зложена в закладі Оссолінських, принімала поруки від зголошуючихся горожан і видавала їм сертифікати, з котрими ті удавались до в’язниць і забирали в’язнів з собою. Незліченні маси народу облягли в’язниці, радісними окриками вітаючи кождого виходячого в’язня, а декотрих аж на руках виносячи. Годі описати радісний запал між всіма верствами народу, а навіть між жидами. На балконах і вікнах сусідніх камениць женщини з білими хустками в руках і оплесками вітали кожного в’язня, дуже багато видно було плачучих з радісного розворушення, мені самому не раз сльози закрутилися в оці. В’язнів видирано собі майже, щоби їх взяти до свого дому. Відтак рої народу веселого, гомонячого, з погідними лицями снуються раз в раз по улицях і ринку.

Депутація згромадилася знов у губернатора, щоб нарадитися над уформуванням гвардії народової. Призволено на уоруження академіків під начальством Стронського. Шляхта має вписуватись до гвардії у Сапєги, укінчені юристи і адвокати – у Петра Романовича, але супротив того повстає опозиція, не хотять його провідництва, тож ураджено вписуватися у адвоката Сенковського, міщани у Кульчицького, урядники, здається, у Сахера. Академіки, як чути, мають бути насамперед уоружені. Так і я буду мусів ще «до гліду рукувати» з карабіном. Конституція надана для цілої монархії, але яка, сього не знати. Мальсбургова знов дістала від Білюся лист з Відня: там уже панує супокій, але академіки і міщани ще під оружжям і всі варти удержують. Акциза знесена. Тільки пролетарі поповнюють різні ексцеси і рабунки в околиці Відня, кілька фабрик спалено. Погибло тільки тридцять і кілька осіб з народу, а кількадесять ранених. З поляків ніхто не погиб».

Дописуватель до брошури Вурцбаха з неменшим ентузіазмом і зовсім згідно з повищим описує сей день. З опису його долучаємо тут ще деякі цікаві подробиці. Під час випускання в’язнів особливий ентузіазм розбудили дві випущені дами: Богушева (жінка замордованого 1846 р. мазурами дідича Богуша) і Дембицька. З балконів дами кидали кокарди між народ: навіть деякі «маршандемодки», котрі, звичайно, на таких хвилях патріотичного запалу роблять добрий інтерес, кидали задармо білі, шовкові, густовно зложені кокарди між народ. Тільки одна з них, котра від кількох літ багатій шляхті галицькій достарчувала паризького фурфантя, визначила за таку поєдинчу стяжку з білого шовку, котра не могла коштувати й срібного гроша, цілого срібного цванцігера, але мусила за те від одного «енергічного патріота» приняти заслужене упокорення. Як бачимо, патріотичний запал був обов’язковий; у кого він не являвся добровільно, того сейчас «енергічні патріоти» зуміли натовкнути на властиву дорогу властивими средствами.

Дальші події того дня – був се понеділок – описує Гіцкевич в листі до Івана Федоровича з д[ня] 22 марта в в слідуючий спосіб:

«Загальна, неописана радість тривала цілий день. Вечором знов в цілім Львові всі доми, навіть урядові, освітлені без жадного попереднього наказу. По всіх улицях видно було громади народу щасливого, розрадуваного».

«В театрі, – додає до того опису дописуватель до брошури Вурцбаха, – відспівано «Boże coś Polskę», але по улицях під вечір не було вже тої голосної, свобідної радості, що вчора. Противно, якась понура тиша залягла над містом, мов перед надходячою бурею. Академічна молодіж нетерпливилась, чому їй уже не дають оружжя; її відпоручники бігали від Понтія до Пілата; розгарячені молодці почали підозрівати Стадіона, що він їх обманює, що його поступування криє якийсь підступ, – розбурення і роздразнення збільшалося».

Але ніч перейшла спокійно і погідно засвітав новий день, в котрім гарячкове розбурення тих днів мало дійти до найвищої точки.

Примітки

Гізо Франсуа (1787 – 1874) – французький історик, один із засновників теорії класової боротьби. З 1830 р.- міністр, із 1847 р. голова уряду, поваленого революцією 1848 р. Історична концепція Гізо мала значний вплив на історичну науку в багатьох країнах.

Смолька Францішек (1810 – 1899) – польський ліберально-буржуазний політик, голова парламенту у Відні (1848 – 1849), голова віденського рейхсрату (1882 – 1893). Один з лідерів партії федералістів, домагався автономії для країв Австрійської імперії, зокрема для Галичини, виступав за рівноправність слов’янських народів.

Вурцбах Констант (1818 – 1893) – австрійський книговидавничий діяч, письменник і бібліограф буржуазно-ліберального напряму. Автор капітального 54-томного «Біографічного словника Австрійської імперії».

Стронський Францішек (1803 – 1865) – професор філософії, а згодом бібліотекар Львівського університету.

Заклад Оссолінських (Оссолінеум) – польська культурно-освітня установа у Львові. Заснована 1817 р. графом Юзефом Максиміліаном Оссолінським. У складі Оссолінеуму було два основні відділи – бібліотека і музей.