Організація національної гвардії

Іван Франко

Що такі несподівані та дивні вісті мусили розбудити цілий давній запал, давню енергію Федоровича, се річ певна. Правда, зразу вони немовби придавили його своєю нечуваною новиною; споминки про страшні події 1846 року були ще надто живі, він леда жадав якоїсь катастрофи, особливо коли з листів Гіцкевича міг довідно переконатися, що рух львівський досить далекий від принципіальної ясності, починає сходити на уличні тумульти і збіговища під проводом фанатичних крикачів. Дня 25 марта стрічаємо в його дневнику слідуючі, очевидно, під враженням Гіцкевичевих листів записані слова.

«Доба, в котрій ми живемо, – страшна: вічне хитання між буттям та знищенням, між освітою та вандалізмом. Може, природа допускає такий стан лиш на те, щоб душу людську і в такій пробі загартувати, щоби навчалися зносити тисячні тортури такого положення? Але хто все може стратити, той не може нічого любити!..»

Йому не сиділось дома в таку пору, його діяльна вдача рвала його на світ, і він виїхав до Львова. Тут застав все в руху. Антим Никорович вибраний був начальником одного відділу гвардії, відмолоднів серед молодих людей. Правда, будучи цілий час у Львові і придивляючися зблизька цілому рухові, він мав багато причин не вірити в його тривалість. «Граємо комедію до якогось часу, – говорив він Федоровичеві. – Я приступив до неї головно в тій цілі, щоби здержувати надмірний запал молодих людей, не дати їм надто далеко загнатися». А пані Федоровичева, побачивши ту цвітучу молодіж, ясніючу щастям і надіями, одіту в гарний гвардійський уніформ і установлену в ряди, заплакала мимоволі, – їй пригадався в тій хвилі Сахер, молоді і многонадійні товариші її мужа, Давид Тірман, Олексинський і другі, що в цвіті літ погибли по тюрмах. Були се віщі сльози, – до катастрофи, що мала постигнути сих людей, було всього лиш півроку.

Організація гвардії народової в початку цвітня – побіч справи знесення панщини – занимала всі уми в столиці дуже гаряче. Дня 8 цвітня зверхнє начальство над гвардією обняв генерал Іосиф Залуський; діло почало вестись по-польськи, т. є. не маючи ще армії, утворено вже штаб; шефом штабу іменував Залуський капітана військ польських Белінського, ад’ютантом штабу поета Вікентія Поля, шефом-інструктором піхоти майора Лося. Антим Никорович при тих широких розмахах держався збоку, хоч своєю щиростею і своїм поступуванням відразу зумів позискати собі серця всеї молодежі. До нього удавалася та молодіж яко до посередника між нею та «вищим начальством», предкладаючи свої жадання. Зараз д[ня] 9 цвітня новоіменованому зверхникові предложив Никорович в імені гвардії подання, в котрім гвардія домагається:

1) щоби в цілім краю без відволоки зорганізовані і уоружені були гвардії;

2) щоби на хоругвах гвардії приняті були «знаки народові»;

4) щоби до гвардії принято також всіх крайових челядників ремісницьких, за котрих моральність і добре заховання мають ручити їх майстри.

Конечно, домагання ті видатися мусять для нас дитинними, особливо в виду многих інших, безмірно важніших справ, котрі в тім самім часі рішалися, а на котрі не було кому звернути увагу. Для тодішніх людей, інощо вийшовших з-під тяжкого тиску абсолютної монархії, несвідущих про суть і цілі конституції, гвардія народова в своїх маленьких зав’язках видавалась бог зна якою порукою безпеченства, спокою і легальності. І хоч попри гвардію не переставало існувати й регулярне військо, супротив котрого гвардія в ніякім разі не могла би була устоятись, і хоч тодішні люди самі існуванню того війська не противились, то все-таки й на гвардію великі покладали надії.

Д[ня] 22 цвітня в 26 н-рі «Dziennika narodowego» польський економіст Супинський старається навіть уложити певного роду бюджет для всекрайової гвардії, котрий ми тут яко цікавий екземпляр економічних замків на леді наводимо в докладнім скороченні. Уоруження кождого гвардиста після п. Супинського мало коштувати: штани 20 кр., блуза 1 зр. 10 кр., ладівниця 1 зр. 10 кр., шапка польська з паперової тектури, обшита цератою, 16 кр., шліфи 24 кр., т. є. цілий мундир 3 зр. 40 кр.; карабін 6 зр. 20 кр., разом екіповання одного гвардиста – 10 зр. Тепер шукає п. Супинський фондів, з котрих би можна було черпати на те екіповання. Після його думки в краю находиться около 2 700 000 зр. публічного капіталу, а іменно міста мають 2 млн., а публічні інституції 700 000 зр. Зібрання народове могло би ухвалити на цілі гвардії: з міських капіталів 10 %, т. є. 200 000 зр., а з капіталів інституції половину, т. є. 350 000 зр. Дальше мусив би кождий селянин, котрий по увільненні від панщини робити буде за гроші, дати на гвардію річно по 20 кр., се після п. Супинського учинило би суму 300 000 зр. В кінці «з добровільних складок від тих осіб, у котрих на вазі обов’язків власний череп все в долину тягне», можна би зібрати 150 000 зр. Се вчинило би разом і мільйон річного приходу, т. є. суму, котра вистарчила би «на 100 000 вояків народу, одного з найхоробріших і найвитриваліших на світі. Крім того, міста поставили би гвардистів 30 000, а більші посідателі грунтів своїм коштом умундирують і уоружать своїх офіціалістів і урядників».

Але поза такими, більше або менше дивоглядними та фантастичними справами, котрими забавлявся народ столиці, точились також звільна, неповною ходою справи важніші, тикаючі самих принципів конституції. Одною з таких справ була реформа дотеперішньої системи репрезентаційної, а взглядно надання прав виборчих селянам і автономії сільським громадам. Д[ня] 28 марта видав цісар в тім предметі відозву до сойму станового долішньої Австрії. Сойм становий ухвалив, щоби тоту безмірно важну для будущини справу обговорити насамперед на виділі, котрий би мав бути зложений з делегатів усіх провінцій монархії. По довших дебатах з правительством стало на тім, що такий виділ з делегатів шляхти і міст буде дійсно якнайскорше скликаний до Відня і що він застановиться над двома основними точками: 1) розширення інституцій станових, 2) перетворення уряджень громадських.

В перших днях цвітня дістав і львівський губернатор завідомлення о тій ухвалі станів долішньої Австрії і сейчас сповістив о тім раду міста Львова, котра без проволоки вибрала від себе на делегатів купця Флоріана Зінгера і адвоката Чайковського. Рівночасно завізвав губернатор на день 5 цвітня о 10-тій годині рано членів сойму станового до себе на нараду в тім ділі. Зійшлось їх 94. Коли губернатор об’явив їм, що річ іде о вибір від станів галицьких двох делегатів до виділу, що має радити над новими уставами репрезентаційними, забрав голос насамперед гр. Александр Фредро, звісний комедіописатель, і запитав губернатора, чи вибір сей буде доконаний урядово, чи ні? Коли губернатор відповів, що не урядово, тоді Фредро замітив, що такий вибір на ніщо не здалий, нелегальний і неконституційний. Вніс за тим, «щоби зібрані тут члени сойму станового для улегалізування свого поступування рішуче поставились на основі адреса з д[ня] 18 марта і щоб делегати могли бути вибрані тільки з-поміж тих, що підписали той адрес.

Князь Людвіг Яблоновський категорично освідчив, що він не чується уповноваженим до ніякого вибору і завізвав також прочих, щоб ознаймити те саме. Тадей Василевський завізвав присутніх, щоби через повстання освідчили, що стоять на основі адреса з д[ня] 18 марта. Фредро оперся тому і зажадав голосування і спорядження протоколу з цілої наради. Тому противний був губернатор, а коли і більшість згромаджених не досить рішуче стояла по стороні опозиціоністів, то вони, числом 10 (між ними Фредро, Яблоновський, Ант. Никорович) вийшли з зали і віддалилися. Оставші 84 члени самі доконали вибору: вибрано до делегації Тіта Дідушицького, Льва Сапєгу і Маврикія Країнського.

Факт сей, досить звичайний в історії повстаючого конституціоналізму, наробив у Львові великого шуму. Ярі опозиціоністи, котрі адрес 18 марта порівно з гвардією вважали за найбільші святощі народні, трохи що не зрадниками і запроданцями окричали вибраних делегатів шляхетських. Дня 8 цвітня скликано навіть велике зібрання народне, (перед котрим Дідушицький в довгій мові мусив толкуватися з того, що приняв сей вибір), котре мало від вибраних делегатів жадати усправедливлення, яким правом вони могли приняти вибір. Здається, що ані Сапєга, ані Країнський на тім зібранні не були, тож інтерпеляції проводирів вічевих звернулися до одинокого присутнього делегата Тіта Дідушицького, хоч той ані на зібранні у губернатора не був, ані позаочного вибору не приняв.

Помимо того Тіт Дідушицький, видячи, що народ розбурений, виступив на зборі з обширною бесідою, в котрій з політичним спокоєм і стальною логікою старався представити зібраним, що властиво ані конституції, ані свободи ще нема, що треба доперва здобувати їх повільною і спокійною працею і що всякі розрухи і тумульти можуть тільки пошкодити ділу. Уже в тій бесіді, так як і в виданій при кінці політичній брошурці «О zgromadzić się mającym sejmie», Тіт Дідушицький остро виступив проти львівського крикацтва, против того, як він виражався, «сторонництва дражливого, нам’єтного і голосного, котре хоч, може, й щиро бажає добра краю, але не завсігди буває щасливе в виборі і дораджуванні средств, ведучих до тої цілі».

Яке враження зробила його бесіда (досить суха і теоретична) на зібраний народ, сього не знаємо напевно, здається, що не мусила всіх вдоволити, бо коли делегація від’їздила до Відня, часописи проводжали її саркастичними увагами, зовсім без того ентузіазму і тих золотих надій, з якими проводжувана була депутація, везуча до Відня адрес 18 марта. Ми вже в однім з попередніх розділів розказали за словами одного з членів тої депутації, М. Країнського, як ціла та депутація в Відні без ніяких нарад розійшлася з нічим.

Примітки

Поль Вікентій (Вінценти, 1807 – 1872) – польський письменник-романтик консервативного напряму, ідеалізував минуле польської шляхти й магнатської аристократії.

Фредро Александр (1793 – 1876) – польський драматург.