Боротьба губернатора проти ради

Іван Франко

Губернатор, бачиться, аж ввечір дізнався о тій афері. І коли рано ще в костьолі його урядницька гордість була подразнена ароганацією самозванської ради, то тепер він попросту мусив урадуватися, маючи в руках зачіпку, за котру, як йому здавалося, можна буде ненависну для нього корпорацію розв’язати і одним замахом убити розпочату нею агітацію. Не розваживши належито, що пора зовсім невідповідна до автократичного поступування, народ роздразнений, шляхта нерішуча, а до правительства з многих причин неохітна, губернатор видав розказ поліції, щоб на другий день ще перед світом сконфіскувати всі движимості і папери ради народової, опечатати і сторожею обставити локаль її нарад і плакатами оголосити раду народову розв’язаною, а початок нарад сойму станового замість 26 на день 27 цвітня. Все те поліція сповнила.

На другий день, д[ня] 26 цвітня, урадила була рада народова відправити на Гицлівській горі коло Львова, на місці страчення Теофіла Вишньовського і Осипа Капусцінського, жалібне богослужения, демонстраційно в день після радісного богослужения задля уродин цісарських. Правительство пізнало інтенцію ради народової і ранесенько вислало також туди військо, котре розібрало прилагоджений для богослужения вівтар і не допустило до відправи. Коли так одна часть членів ради народової серед сльоти і хляпавки з злобою і обуренням в душі вертала з Гицлівської гори, друга часть ще в більшім обуренні ждала вже на них перед театром Скарбка, найшовши двері до зали редутової запечатані і обставлені сторожею військовою.

Але губернатор, думаючи таким чином розбити раду народову, перечислився; противно, його власна повага понесла того дня рішучий удар. Скоро члени ради народової дізналися о тім справді неконституційнім замаху і о наказанім з губернії розв’язанні ради, повстали всі однодушно супротив такого поступування. Численно згромаджений на вулиці народ додавав їм смілості і заохочував до витривалості, і сам знов від них переймався обуренням. Тим часом дощ не унимався. «Будемо радити в приватнім домі, а коли нас і відтам губернатор прожене, будемо радити на улиці, на дощі!» – так говорили члени ради. Численні міщани почали запрошувати раду до своїх домів; особливо усильно просили її академіки, щоб ішла радити до авлі університетської. Рада народова відмовила тій просьбі, «не хотячи ослонюватися силою молодежі і визивати її до оборони нетикальності осіб, котрих достаточно ослонює святість справи народової і голос опінії цілого краю». Удалась затим до дому приватного.

Швидко прибув на її засідання начальник гвардії, ген. Залуський, «з своїм штабом», він уже вперед дізнався був о всім, що сталося, і поспішив сейчас до губернатора. Тепер, повертаючи від нього, ознайомив раді ті причини, задля яких її губернатор розв’язав, а іменно її арогантське заховання в костьолі, тумультуарний вплив на зібрання шляхти і взагалі її антисоціальні і революційні змагання.

«Упоминає дальше губернатор, – говорив Залуський, – щоб рада не важилась дальше збиратися під загрозою строгих кар не тільки на членів її, але і на тих, котрі відступлять покої для зборища. Вкінці ледве дався наклонити, що призволив, щоби рада вибрала з-поміж себе і прислала до нього 5 членів для вияснення справи».

«Хоч і як, – пишеться в справозданні ради народової о тих подіях, – прикра була місія до губернатора, в котрім всі бачили нехтовника свобід конституційних, наданих цісарем, а затим непослушного цісарській волі урядника, то рада народова, бажаючи спокою, вибрала і вислала з-поміж себе жадану депутацію».

Губернатор приняв її закидами, іронією і повторив остаточно свій приказ, щоб рада розв’язалася. Депутація, вийшовши від нього, представила віце-презесові губерніальному, що жадання губернатора неможливе і пагубне, бо народ ранішніми подіями дуже роздразнений, і готово прийти до якого вибуху, так що рада уважає своїм святим обов’язком для удержання спокою не розв’язуватись, але радити дальше. З тим делегація й пішла.

З радою приходилось круто. Подразнена гордість не дозволяла їй уступити, але грозьба губернатора також щось значила. В такій тісноті рада приступила до вибору заступників кождого радного, котрі зобов’язувалися, в разі поарештування сих радних, сейчас в іншім місці уконституюватися в нову раду і занести без проволоки протест до трону против потоптання свободи конституційної. Але се була одна тільки хвиля перелому.

В тій тяжкій хвилі, мов манна з неба, спала вість, що якраз з Перемишля прибув біскуп Вержхлейський з каноником Чайковським, спішачи на засідання скликаного губернатором сойму станового. А що якби так тих архіпастирів, несвідомих ще стану справи і не дуже далекоглядних в політиці, втягнути на раду? Уряд чень же не поважиться їх арештувати, – значиться, і проча рада за ними, мов за щитом, може уціліти? Така щаслива мисль блисла комусь в раді народовій; її підхоплено і зараз виконано, і вона вповні удалась. Не минуло й двох годин по приїзді тих духовних достойників до Львова; не давши їм докінчити снідання, члени ради народової ніби ласкою і ніби силою потягли їх на засідання. Аж коли вони засіли серед того нелегального зборища, члени його легше відітхнули.

Втягнення тих двох достойників до свого круга було великим coup d’etat ради народової; тим вона спасла себе і запевнила собі на довгий час верховодство на тим більшу шкоду нашого краю. Коли рознеслася вість, що біскуп і каноник перемишльський також засідають в раді народовій, все почало до неї горнутися. Появилося кілька депутацій з різних міст Галичини, сповіщаючи, що і в тих містах позав’язувалися окружні ради народові, котрі в львівській узнають свій центр.

Ще тремтячи перед губернаторською грозьбою, рада народова тямуючи, що в більшій компанії заєць відваги набирає, задержувала всі депутації in corpore при собі, щоб тільки мати якнайбільше людей при купі. Около 12 години прибула ще одна і то найважніша поміч – шляхта. Нинішній поступок губернатора з радою народовою обурив і шляхту, а приступлення достойників церковних дало послідній товчок: шляхта рішила відкинути жадання губернатора і не збиратися на сойм становий, а зате масою вступити в члени ради народової. Рада народова, безмірно втішена тим поворотом діла, зажадала, щоб шляхта сама з-поміж себе вибрала 20 людей, котрі би мали статися членами ради народової. Таким способом того дня уросло число членів ради до 80 членів дійсних і, друге, стільки заступників.

Сейчас же розпочалися дальші наради. Поперед всього шляхта внесла, щоб завідомити губернатора о рішенні членів сойму станового – не громадитися на той сойм і о постановленні їх – приступити до ради народової «яко одинокого органу», викликаного бажанням (chęciami) цілого народу і посідаючого загальне довір’я. Рада народова ухвалила, щоб шляхта сама від себе внесла те завідомлення. Воно, справді, зараз же зістало зредаговане і осмотрене 92 підписами, між котрими стрічаємо обох братів Веселовських, Віктора Розвадовського, Кшечуновича і др., але не стрічаємо ані Країнського, ані Василевського, ані Вержхлейського, котрий, здається, побачивши, як стоїть діло і чого його сюди втягнули, спасся бігством [Щоб, однако ж, не наражуватися на уличні інсультації і підозріння о зраду, решта членів сойму станового, іменно ті, що не згідні були з острою протестацією, уложеною під інспірацією ради народової, з свого боку подали до губернатора простий адрес, в котрім сповіщають, що сойм становий уважають неіснуючим і себе не вважають уповноваженими в нім засідати. Адрес той підписало 87 обивателів, по більшій часті тих самих, що підписали і протестацію, – тільки що тут знаходимо на самім чолі підпис Вержхлейського].

Дальше постановлено внесок – сейчас завідомити всі округи о побільшенні ради народової і о нелегальнім поступуванні уряду при її розв’язанні і рівночасно ще раз поручити дідичам, щоб, не дожидаючи д[ня] 15 мая, сейчас дарували своїм підданим панщину.

Рада народова побідила. Замах Стадіона замість обалити її, стався причиною її скріплення, і губернатор мусив мовчки признати її існування і видати арештовані папери. Побіда та ще більше вбила в гордість її провідників, тим більше що в той же час почали прибувати до Львова чимраз нові емігранти, конспіратори і революціонери з професії, як Гельтман, Альціато, Зенкович і др. [Громадний прилив емігрантів до Кракова стався головною причиною того, що іменно 26 цвітня власті краківські, трібуючи видалити тих непожаданих гостей, викликали формальний бунт з барикадами і неохибно за тим слідуюче бомбардування міста – перший дотикливий удар, який того року впав на революцію] Ті панове, очевидно, зараз почали «вносити революцію» в рух, викликаний радою народовою. Загорілі доктринери, вони думали, що досить буде наробити в краю якнайбільше заколоту, а вже ідеал їх – Польща в давніх границях – буде осягнений. Рада народова давала їм до того якнайкращий привід. Рішили затим:

1) раду народову, з природи чи походження революційну, бо повставшу серед революційного гамору на улиці, зробити огнищем руху, скріпити її людьми, даючими для революції найбільшу запоруку і представниками всіх елементів, як те: дідичів, інтелігенції, молодежі, духовенства обох віросповідань, жидів, міщан, а навіть, окілько дасться, і селян; такі самі огнища позакладати і по прочих окружних і інших містах.

2) Підпирати і заохочувати всі часткові стоваришення, в’яжучи з собою людей однакової суспільної верстви або зближаючи тих, котрі в однім дусі бажають працювати.

3) Для знейтралізування неохоти простого народу уживати всяких можливих средств, а іменно, надати властивий напрям питанню скасування панщини.

4) Роздвоєння, викликане питанням руським, звести на мирову дорогу при помочі запевнень, не нарушуючих єдності народової.

5) Оживлювати духу публічного і образувати його як найобширнішою письменною пропагандою і публічними обходами та нарадами в товариствах.

6) Доложити всяких старань, щоб гвардія народова могла в цілій провінції зорганізуватися, заосмотритись в оружжя і приспособитися до польової служби.

7) Слідити і відкривати надужиття ряду і всяких властей в цілі переконання опінії публічної о облуді правительства.

8) Зав’язати і піддержувати зносини як з іншими провінціями Польщі, так і з народами, особливо пограничними, і зв’язаними з польською справою спільностею мислі [Гл. Wiktor Heltman. Demokracya polska, стор. 290].

Як бачимо, рада народова брала на себе величезне завдання, котре далеко переходило її сили. Але не йшло тут о серйозну працю, до котрої польські емігранти всього менше були спосібні. «Раджено тільки, – говорить самовдоволено Гельтман, – раджено ненастанно і всюди». Рада народова поділилася на множество секцій. І так, в самім Львові були: рада центральна, виділ конференційний, виділ комісійний, виділ духовий і науковий, виділ кореспонденційний, виділ опіки, виділ фінансовий, виділ гвардії народової, виділ справ крайових і виділ управляючий. Очевидно, раді народовій здавалося, що вона вже становить суверенне правительство в Галичині, а виділи суть не більше й не менше як міністерства!

Гордість тоту піддержували ще й ради окружні, котрі відносячись з чим-небудь до ради народової, не залишали ніколи обов’язкового для неї кадила, вроді, наприклад, того, що «уважаємо вас одиноким органом, котрий щиро і правдиво може факти заносити до трону». Правду кажучи, ніякі знамена небесні ані земні ніколи не давали раді народовій монополю на щирість і правдивість ані на заношення фактів до трону. Та й факти ті були неабиякі характеристичні. З безкінечних криків о реакції та махінаціях бюрократичних вилущуються хіба ось які факти:

«В селі Ракові якийсь хлоп ходив по цілім селі і закликав людей, щоб оружились, бо поляки прийдуть і будуть хлопів різати. В селі Городищі жандарм Дундер в присутності цілого села причепив псу кокарду – і не зістав укараний! Передміщани самбірські, уоружившися в коси і сокири, відбували д[ня] 19 цвітня нічну варту. Бюрократія, хотячи мати хлопів на кождий поклик до різні, оголошує дарування панщини не через дідичів, але через уряд».

І в кінці найяркіший факт, котрий пізніше послом Дідушицьким з великими примітками міфології був піднесений аж в соймі віденськім, се «kocia muzyka» в Станіславові, котру камеральний радця Жулевський розігнав військом, причім убито студента гімназіального Стефана Гошовського. Того самого Жулевського обвиняли також, що «має на своїх розказах тисячі гуцулів з сіл камеральних, відданих його неограниченій власті, і що вже під час кривавих випадків 1846 року уоружив 250 хлопів і припровадив до Станіславова» [Гляди дневник: «Rada Narodowa», № 6 – 9]. Що властиво робила львівська рада народова тими фактами, сього не знаємо, бо протоколи її нарад досі не суть опубліковані, здається, однако ж, що до трону їх не носила, а хіба тільки до губернатора.

Але що ж робив губернатор, що робили цісарські власті супротив сього політично-просвітньо-фінансового народового трибуналу? Губернатор з звичайною всім бюрократам упертостею, може би, був склонився до насильних кроків і репресалій, котрі, певно, були би викликали тоді вже такі сцени, як в Кракові або як у Львові д[ня] 1 падолиста, – тільки що в цвітні, при свіжім ще конституційнім ентузіазмі, справа для уряду була би сталася далеко труднішою і прямо фатальною. Ми навели вже давніше уступ з переписки між Стадіоном та міністром Піллерсдорфом, де міністр радить Стадіонові і просить його, щоб

«зі взгляду на стан краю і монархії піддав своє переконання під волю міністерства. Що ж тикається небезпеченства зі сторони емігрантів, то поділяє Піллерсдорф цілковито думку Стадіона, що їх всіх нараз видалити не можна, але небезпечнішим поміж ними треба остро наказати, щоби добровільно з краю забиралися, і загрозити в разі опору примусовою висилкою до їх вітчини і видачею в руки компетентної власті» [Рукоп[ис] бібл[іотеки] Оссолінських, ч. 2945].

Та не тільки губернаторові, але й сільським обивателям галицьким починало бути замного духу революційного, пануючого в раді народовій і розливаного відти на цілий край.

«Розсудна, уміркована, патріотична часть аристократії галицької бажала знищити існуючі ради, – говорить іронічно Гельтман [W. Heltman. Demokracya polska, стор. 292]. Хотіла вона під назвою «комітету народового» утворити інституцію, котра б контролювала діяльність губернатора. Ніякі устави, розпорядження і інструкції для підрядних урядників не могли б бути оголошувані без порозуміння з тим комітетом, – всі мусили бути контрасигновані бодай одним з його членів».

Гадку ту предложено губернаторові, і він приняв її – але для визискання в власних цілях. Щоб супротив ради народової поставити якусь іншу, ніби конституційну і ніби національну інституцію, рішився він з покликаних через себе самого людей зложити – не комітет контролюючий – але обивательську прибічну раду з голосом дорадчим для надання санкції своїм постановам. До тої ради покликав він зараз таки з кінцем цвітня єп. Яхимовича, кн. Кароля Яблоновського, гр. Казимира Стадницького, гр. Олександра Красіцького, гр. Маврикія Дідушицького (котрий швидко виступив), гр. Агенора Голуховського, совітника губерніального Осипа Відмана, віце-прокуратора камери Адольфа Пфейфера, обивателів Гвальберта Павликовського, Петра Тшцінського, адвоката Рачинського, Зінгера, Скаржинського, ксьондза Баранецького, сов. консист. Михайла Малиновського, Михайла Куземського і Ант. Скибинського, вкінці рабинів Авр. Кона і Рахміля Мізеса.

Не приняли місця в тій раді між іншими: Тіт Дідушицький, Мечислав Даровський (член ради народової), Маврикій Країнський, гр. Казимир Красіцький, Смолька, Чайковський і Вільчинський. Розуміється, що при бюрократичних інтенціях Стадіона рада та згори засуджена була на те, щоб бути плодом мертвородженим, – жителі охрестили її зловіщою назвою «Байрату», Рада народова почала кидати на ню завзяті стріли, окричувати засідаючих в ній членів зрадниками краю, урядовими запроданцями і знарядами реакції бюрократичної, – що наведу тільки першу строфку пущеної тогди в курс парафрази першої псалми Давидової:

Błogosławiony, co na zgubę światu

Nie dał się nigdy wciągnąć do bajratu

Ani też kiedy ku ojczyzny zdradzie

Zasiadał krzesło w swiętojurskiej radzie.

Примітки

будинок театральний Скарбка – , сучасна адреса – вул. Лесі Українки, 1.

Скарбек Станіслав (1780 – 1848) – польський магнат, фінансував будівництво приміщення польського театру у Львові.

Палацький Франтішек (1798 – 1876) – чеський історик та політичний діяч. Під час революції 1848 р. обстоював австрославістську програму, сподіваючись, що Габсбурги нададуть слов’янським народам Австрійської імперії автономію, головував на Слов’янському з’їзді в Празі (1848). Виступав проти намагань консервативної польської шляхти заперечити право українського народу на окремий політичний та культурний розвиток.

Рігер Франтішек Ладислав (1818 – 1903) – чеський славіст, один із лідерів (з 1874 р.) партії старочехів, учасник чеського національного руху 1830 – 40-х років. Із Ф. Палацьким видав першу чеську енциклопедію (1858 – 1874).

Тун Леон (1811 – 1888) – австрійський державний діяч, в 1848 р. губернатор Чехії, в 1849 – 1860 рр. міністр освіти у Відні.

Фердінанд І (1793 – 1875) – австрійський імператор (1835 – 1848).

в залі закладу ім. Оссолінських – нині (вул. Стефаника, 2).

Яхимович Григорій (1792 – 1863) – уніатський церковний діяч, у 1860 – 1863 рр. митрополит львівський, професор Львівського університету.

Малиновський Михайло (1812 – 1894) – церковний діяч у Галичині, «народовець».