1. Нещастя Риму за Люція

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Люцій Тарквіній на престолі

Спротививсь зараз божій волі.

Бо свого тестя, збивши з трону,

Не признав тілу похорону.

Тож жінка Сервія, тітка його,

Дочка Тарквінія Старого,

Кілька приближених прибрала

І тіло ніччю поховала.

В невідомій спочив могилі

Той, що в великій ласці й силі

Сорок літ Римом мудро правив,

Душ много й свою власну збавив.

А що був муж той богу милий,

Усі пізніші говорили,

Бо безперечний доказ мали,

Який щоденно оглядали.

В храмі Фортуни, що создав він,

Свою статую теж поклав він;

Вона хоч з дерева точена,

Була вся зверху золочена.

А коли галли Рим спалили,

Храмів багато розорили, –

Той також храм пожежа з’їла,

Лиш та статуя не згоріла.

Серед нових в новій святині

Стоїть старенька і донині,

Хоч їй за старість ніби стидно, –

Сліду ж огню на ній не видно.

І його жінка, поховавши,

З світом розсталася назавше, –

Чи від самого жалю вмерла?

Чи зятя й доні злість пожерла?

Вони тепер обоє в парі –

Огняні змії в чорній хмарі

Жерли й псували все без труду,

Що вчинив тесть для блага люду.

Люцій Тарквіній Гордовитий

В погорді люд мав посполитий

Та й патриціїв покоління,

Що ввели його до правління.

Сам без моральної підстави

Не бажав честі ані слави,

Лиш своїх ворогів пожерти,

Якнайбільш кривди, мук і смерти!

Чуючись повним ворожнечі

До всіх – до речі й не до речі,

Він підібрав собі сторожу,

Немов кільчасту огорожу.

Свої тут в суміш з чужинцями,

Самі з жорстокими серцями,

Його дні й ночі окружали,

Хоч певно, що не обожали.

З списами довгими й мечами

Всі входи берегли та брами;

Як король з замку віддалявся,

Ніде без них він не являвся.

Мав звичай, злодіям покревний.

Не виходив він у час певний,

Любив являться скрізь неждано,

Запізно чи занадто рано.

Громадські та державні справи

Не клав на судовії лави,

Не ставив на столи сенату,

А загрібав у свою хату.

Тут з вірними своїй особі

Рішав їх круто, по вподобі,

Без мотивовання та труду, –

Мало здавав на розсуд люду.

В дім його входу ніхто не мав,

Доки сам його не завізвав;

Візваний же не міг збагнути,

Чи пощастить йому вернути.

З людьми не говорив ласкаво,

Приязно, весело та жваво,

А, як в тиранів, знай, ведеться,

Цідив слова з твердого серця.

Все, мов не рад чи нездоровий,

Бурчав понуро, морщив брови,

Кого ж знав ворогом крийомим,

Міг страшить голосом, як громом.

В ділах родинних чи державних

Ні законів, ні форм правних,

Лиш, поглядівши по особі,

Судив по власній уподобі.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 59–61 .