5. Лиховісна боротьба птахів

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Постарів король, як дуб високий;

Уже мав він сімдесят три роки,

Та не мав він радості на світі,

Жив понуро як взимі, так вліті.

Лиш війна його ще забавляла,

Що за весь час не переставала;

Хтівши-бо раз в раз край розширяти,

Мусив все незгідних усмиряти.

Дома ж мав король одну забаву,

Одиноку пальму величаву;

Десь її тірренці придибали,

Тарквінію в дарунок придбали.

Мов високий стовп на простогоні,

В листя величезного короні,

Стоїть пальма на гарнім газоні

Під вікнами короля самого.

Як в душі не раз погано стане,

Він на пальму ту з вікна погляне,

І щезає почуття погане, –

Тільки й всеї радості у нього.

Аж ось раз, ще ранньою весною,

Парою жорстоко навісною

Два орли на пальмі посідали,

Кевкали, мов спільне щось гадали.

Був орел се та його орлиця,

Здумали на пальмі загніздиться,

А король, все пальмою занятий,

Заказав стріляти та зганяти.

Загніздились, два яйця поклали,

Висиділи, птенців годували;

Де не взялись два яструби рижі,

Два розбійники меткі та хижі.

На гніздо те кинулися живо,

Зжерли птенців, мов їм і не диво,

Та й давай гніздо те розбивати,

Сухі гилі з пальми вниз кидати.

Прилетіли орел і орлиця,

Коли бачать – ніде прихилиться,

Молодих ані сліду немає,

Пара птахів гніздо розкидає.

Кинулись на птахів тих завзято,

Та тут мовби всю в них силу взято, –

Ні вкусить, ні кігтями ошпарить,

Ні крильми не можуть сильно вдарить.

Яструби ж б’ють із усеї мочі,

Скубуть пір’я, вибивають очі,

Аж з обоїх кровця стала литься, –

Відлетіли орел і орлиця.

А Тарквіній всьому придивлявся,

Глухий біль у ньому проявлявся,

Починало дергать щось і смикать, –

І велів він віщуна покликать.

«Се по моїй старості, небоже,

В боці тут і тут мені негоже, –

А іще ось трафилась проява, –

Буде ся якась нечиста справа».

І король говорить віщунові

Все, що сказано тут до основи,

А віщун стоїть і не сідає,

Королеві так відповідає:

«Доля все на тебе ще ласкава;

Хоч нечиста, не твоя то справа,

І хоч впаде на когось неслава,

То на тім не потерпить держава.

Будеш нехотя ти мандрувати,

Без потреби будеш воювати,

Що не стратив, за тим тоскувати,

Королем себе до смерті звати».

Король мовить, лежачи на ложу:

«Якось, синку, зрозуміть не можу.

Нібито віщуєш ласку божу,

Та я скриту чую мисль ворожу».

Віщун мовить: «Мислі я не чую,

Як складається, так я віщую,

Свойого ні слова не доложу

І лишаю вас на волю божу».

Король сплеснув, вбіг слуга до хати.

«Зараз сього віщуна зв’язати!»

Слуга слуха, віри не діймає:

«Жадного тут віщуна немає».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с.68 – 70.