10. Поворот додому. Спалення книжок
Іван Франко
«Ой нема, нема ні вітру,
Ой нема, нема ні хвилі,
Ані вістки, ані чутки,
Де наш добрий пан подівсь». –
Так зітхала економка,
Бідкалась її сестрінка,
Сумував поважний, гідний
У селі тім панотець.
Панотець (звавсь Педро Перец)
Ще й голяр сільський Микола
В Дон Кіхотів дім прибули,
Потішали дам сумних.
Аж ось глянь – мужик-сусіда
Тягне в браму Росінанта,
Тягне і осла, на ньому ж
Славний Дон-Кіхот лежить.
«Пан наш! Пан наш! Слава богу!» –
Всі скричали, на подвір’я
Вибігли, щоб Дон-Кіхота
Щирим серцем привітать.
Але він мов і не бачить,
Але він мов і не чує,
Держачись осла за шию,
Все знай вірші декламує:
«То не буря в чисте поле
Стадо соколів загнала,
То славетний дон Родріго
Гнав побитих ворогів.
Граф із Мантуї Алонсо,
Сеньйор Нарваєц могучий,
Ще й Бен Дараєц арабський
Б’ють на нього з всіх боків».
Річ йому тут перервали.
«Вуйку! Пане! Дон Алонсо!
Що се з вами? Схаменіться!
Де були ви тілький час?»
Лицар наш хотів устати,
Та не міг. «Я бився, бився!
Десять велетнів на мене! –
Простогнав він на ослі. –
Га, візьміть мене на щит мій,
Занесіть мене у замок,
Кличте мудрую Урганду
Мої рани зав’язать?»
Кинулись жінки: «В вас рани?
Ми самі вам без Урганди
Їх зав’яжем! Ах, панове,
Поможіть нам занести!»
Положили Дон-Кіхота
У покою на постелі,
Кинулися ран шукати –
Ран немає, лиш синці.
«Се мій коник тому винен, –
Так буркоче славний лицар, –
В саму найгарячшу хвилю
Спотикнувсь – і я гегеп!»
Нанесла тут економка
Камфори і оковити,
Геть натерли Дон-Кіхота,
Вкрили добре – він заснув.
«Зле з ним, – панотець озвався. –
Се така шальга на нього
Книжкова найшла, з книжок се
Все безглуздя почалось».
«Ой панотченьку, книжок тих
В нього повно в кабінеті –
Та такі вам здоровенні,
Що й вола б убити мож!»
Так сказала економка,
І покивав головою
Панотець: «Книжки безбожні.
Бачте, до чого ведуть!
Зараз ви повикидайте
Всі ті книги на подвір’я,
Накладіть огонь терновий
І спаліть до крихти всі!»
«Ось, їй-богу, мудре слово!» –
Закричала економка
І два рази того слова
Не дала собі казать.
А коли книжки згоріли,
Панотець казав і двері
В кабінет замурувати,
Щоб і слід їх не лишився.
А як Дон-Кіхот пізніше
Своїх книг почав шукати
І дверей від кабінету
Ані руш не міг найти,
То проворная сестрінка
З видом лютої тривоги
Почала страшную повість
Лицарю розповідать:
Як він виїхав із дому,
В той же вечір появився
Серед бурі, граду й грому
Чародій якийсь страшний.
Він влетів до кабінету;
Що робив там – бог се знає,
Та так, може, за годину
Дім весь димом закурився.
Чародій із того диму
Вилетів, летячи крикнув:
«Я Фрестон! А Дон-Кіхоту
Пам’яточку я лишив!»
Так балакала сестрінка.
Страшно лютився наш лицар,
Закричав, ногою тупав,
Кулаками вітер сік!
«Фрестон! Підлий чародію!
Знаю я тебе! Чекай лиш!
Я тобі і твоїм друга м
Ще доїду всім кінця!»
Знов ось у важкій задумі
Лицар наш ходив по хаті,
А ще більш лежав у ліжку.
Бо боліли всі кістки.
Примітки
Граф із Мантуї Алонсо… – нам не вдалося встановити, звідки взяті ці імена.
Урганда – чарівниця з роману Васко де Лобейри «Амадіс Гальський» (14 ст.).
Фрестон – нам не вдалося встановити, звідки узято це ім’я.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 202 – 206.