24. Сповідь і смерть дона Кіхота

Іван Франко

Враз ні сіло, ані впало,

З брязком відчинились двері,

І невидана, страшлива

Впала до шинку юрба.

Десять велетнів грубезних,

З головами, мов колоди,

Чорних, мов із сажі родом,

Втепенилось до шинку,

Язики у всіх довжезні,

А червоні, аж кроваві.

Ще й заложені за пояс –

Аж огидливо глядіть

Не говорячи ні слова,

Кинулись на Дон-Кіхота

І скрутили руки й ноги

Лицарю в один момент.

Не говорячи ні слова,

Лицаря, мов сніп бобовий,

Взяв із них один на плечі

І з шинку надвір поніс.

Там стояла на колесах

Збита з лат велика клітка,

В клітку лицаря всадили,

Розв’язавши з мотузків.

Не злякався храбрий лицар,

Тільки дуже дивувався,

Жалував лишень одного,

Що не був при зброї він.

«Санчо! – крикнув. – Де ти, Санчо?»

«Ось я, пане! – обізвався

Санчо Панса. – Ось я близько,

Та не можу помогти вам!»

«Що ж тобі, небоже Санчо?» –

«Ой, якісь страшні поганці

Вхопили мене й за ноги

Прив’язали до осла.

На ослі сиджу, нещасний,

Та не можу з нього злізти!» –

«Тихо, Санчо, – мовив лицар, –

Видно, чари се якісь.

Жаль лиш, що при мні немає

Ані зброї, брате Санчо,

Ані мого Росінанта». –

«Росінант ось тут при мні!

І на ньому ваша зброя

Вся прив’язана, мій пане!» –

Мовив Санчо. «Слава богу! –

Мовив славний Дон-Кіхот. –

Але де ми, брате Санчо?

Бо мені здалось, що кляті

Ті поганці миль за сотню

Занесли мене в руках».

«Ні, мабуть, ми на подвір’ї

Тої клятої коршемки,

Де сю ніч ми ночували.

Тільки що тепер тиша,

Наче вимерли усі в ній,

І нема й живого духа.

Але гляньте, пане любий,

Ось ізнов ідуть вони!»

Справді, велетні погані

Знов явились і пригнали

Пару воликів, до воза

З кліткою їх припрягли.

Скочив лицар наш у клітці,

Вздрівши своїх супостатів.

«Стійте, кляті! Що ви з нами

Робите, скажіть мені!»

Але велетні ні слова,

Начеб їм позакладало.

Замахнули батогами –

Звільна рушили воли.

Заскрипів старий возище,

Рушили за ним прип’яті

Санчо Панса на ослі,

За ослом же Росінанте.

Та як в браму виїздили,

Залунав страшливий голос

(Се голяр ревів, укритий

В голуб’ятнику край брами):

«Слухай, славний Дон-Кіхоте!

Не журися, не смутися!

Ся хвилевая неволя

До добра тебе веде!

Я тут Каракуліамбро,

Чародій з Мікомікону –

Вдячний я тобі до гробу,

Що ти велетня убив.

Се мої могутні чари

Від погибелі страшної

Ось тепер тебе рятують –

Здайсь на мене й будь спокійний.

Я веду тебе незримо.

Де тобі велю спиниться,

Там пробудь, аж знов до слави

Зорі призовуть тебе!»

Вчувши голос той, наш лицар

Заспокоївся, і звільна

Покотилася ландара

З Дон-Кіхотом в дім його.

Ніч була. Заснув у клітці

Лицар, а як пробудився

Рано – бачить, що він дома,

Економка ось при нім.

«Що зо мною?» – мовив лицар.

«Пане любий, престрашенні

Велетні учора ніччю

Вас додому привезли.

А найстарший з них вам остро

Наказав ось тут чекати,

Поки сам він не покличе

Знов вас слави добувать».

«Добре, добре!» – мовив лицар,

Але в серці щось так сумно,

Важко так йому зробилось,

Мовби все ще в клітці був.

Чув себе таким безсильним,

Збитим, змученим, нещасним

І позбавленим надії,

Що весь день той не вставав.

К вечеру прийшов до нього

Панотець, прийшов голяр

Привітать його з дороги

І розмовою розважить.

Та нерадо розмовляв

Дон-Кіхот, а все в задумі

Слухав, слухав їх розмови,

Поки не пішли вони.

Другий день було не ліпше.

Дон-Кіхот лежав недужий,

Ані їсти, ані пити,

Ні балакати не міг.

Не минули дві неділі,

Як до смертної постелі

Дон-Кіхота всі зібрались,

Хто лиш знав його в селі.

«Слухайте, брати кохані, –

Слухайте і ви, панотче, –

Ледве дихаючи, мовив

Славний лицар Дон-Кіхот. –

Лежачи отсе недужий,

Ладячись у путь далекий,

Я докладно передумав

Все, чим гризся за життя.

Проминув вже час лицарства,

І дурний був весь мій почин

Відновить його; на інший

Шлях тепер весь світ пішов.

Та не жалую я того,

Що робив, хоч не одному

З вас дурними видаються

Щирі змагання мої.

І не жалую й крихітки

Відходити з сього світу,

Що дурними міг вважати

Щирі змагання мої».

Се було остатнє слово

Дон-Кіхота. Він зітхнув,

Обернувся, простягнувся

І на вічний сон заснув.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 270 – 274.