24. Сповідь і смерть дона Кіхота
Іван Франко
Враз ні сіло, ані впало,
З брязком відчинились двері,
І невидана, страшлива
Впала до шинку юрба.
Десять велетнів грубезних,
З головами, мов колоди,
Чорних, мов із сажі родом,
Втепенилось до шинку,
Язики у всіх довжезні,
А червоні, аж кроваві.
Ще й заложені за пояс –
Аж огидливо глядіть
Не говорячи ні слова,
Кинулись на Дон-Кіхота
І скрутили руки й ноги
Лицарю в один момент.
Не говорячи ні слова,
Лицаря, мов сніп бобовий,
Взяв із них один на плечі
І з шинку надвір поніс.
Там стояла на колесах
Збита з лат велика клітка,
В клітку лицаря всадили,
Розв’язавши з мотузків.
Не злякався храбрий лицар,
Тільки дуже дивувався,
Жалував лишень одного,
Що не був при зброї він.
«Санчо! – крикнув. – Де ти, Санчо?»
«Ось я, пане! – обізвався
Санчо Панса. – Ось я близько,
Та не можу помогти вам!»
«Що ж тобі, небоже Санчо?» –
«Ой, якісь страшні поганці
Вхопили мене й за ноги
Прив’язали до осла.
На ослі сиджу, нещасний,
Та не можу з нього злізти!» –
«Тихо, Санчо, – мовив лицар, –
Видно, чари се якісь.
Жаль лиш, що при мні немає
Ані зброї, брате Санчо,
Ані мого Росінанта». –
«Росінант ось тут при мні!
І на ньому ваша зброя
Вся прив’язана, мій пане!» –
Мовив Санчо. «Слава богу! –
Мовив славний Дон-Кіхот. –
Але де ми, брате Санчо?
Бо мені здалось, що кляті
Ті поганці миль за сотню
Занесли мене в руках».
«Ні, мабуть, ми на подвір’ї
Тої клятої коршемки,
Де сю ніч ми ночували.
Тільки що тепер тиша,
Наче вимерли усі в ній,
І нема й живого духа.
Але гляньте, пане любий,
Ось ізнов ідуть вони!»
Справді, велетні погані
Знов явились і пригнали
Пару воликів, до воза
З кліткою їх припрягли.
Скочив лицар наш у клітці,
Вздрівши своїх супостатів.
«Стійте, кляті! Що ви з нами
Робите, скажіть мені!»
Але велетні ні слова,
Начеб їм позакладало.
Замахнули батогами –
Звільна рушили воли.
Заскрипів старий возище,
Рушили за ним прип’яті
Санчо Панса на ослі,
За ослом же Росінанте.
Та як в браму виїздили,
Залунав страшливий голос
(Се голяр ревів, укритий
В голуб’ятнику край брами):
«Слухай, славний Дон-Кіхоте!
Не журися, не смутися!
Ся хвилевая неволя
До добра тебе веде!
Я тут Каракуліамбро,
Чародій з Мікомікону –
Вдячний я тобі до гробу,
Що ти велетня убив.
Се мої могутні чари
Від погибелі страшної
Ось тепер тебе рятують –
Здайсь на мене й будь спокійний.
Я веду тебе незримо.
Де тобі велю спиниться,
Там пробудь, аж знов до слави
Зорі призовуть тебе!»
Вчувши голос той, наш лицар
Заспокоївся, і звільна
Покотилася ландара
З Дон-Кіхотом в дім його.
Ніч була. Заснув у клітці
Лицар, а як пробудився
Рано – бачить, що він дома,
Економка ось при нім.
«Що зо мною?» – мовив лицар.
«Пане любий, престрашенні
Велетні учора ніччю
Вас додому привезли.
А найстарший з них вам остро
Наказав ось тут чекати,
Поки сам він не покличе
Знов вас слави добувать».
«Добре, добре!» – мовив лицар,
Але в серці щось так сумно,
Важко так йому зробилось,
Мовби все ще в клітці був.
Чув себе таким безсильним,
Збитим, змученим, нещасним
І позбавленим надії,
Що весь день той не вставав.
К вечеру прийшов до нього
Панотець, прийшов голяр
Привітать його з дороги
І розмовою розважить.
Та нерадо розмовляв
Дон-Кіхот, а все в задумі
Слухав, слухав їх розмови,
Поки не пішли вони.
Другий день було не ліпше.
Дон-Кіхот лежав недужий,
Ані їсти, ані пити,
Ні балакати не міг.
Не минули дві неділі,
Як до смертної постелі
Дон-Кіхота всі зібрались,
Хто лиш знав його в селі.
«Слухайте, брати кохані, –
Слухайте і ви, панотче, –
Ледве дихаючи, мовив
Славний лицар Дон-Кіхот. –
Лежачи отсе недужий,
Ладячись у путь далекий,
Я докладно передумав
Все, чим гризся за життя.
Проминув вже час лицарства,
І дурний був весь мій почин
Відновить його; на інший
Шлях тепер весь світ пішов.
Та не жалую я того,
Що робив, хоч не одному
З вас дурними видаються
Щирі змагання мої.
І не жалую й крихітки
Відходити з сього світу,
Що дурними міг вважати
Щирі змагання мої».
Се було остатнє слово
Дон-Кіхота. Він зітхнув,
Обернувся, простягнувся
І на вічний сон заснув.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 270 – 274.