9. Битва з купцями

Іван Франко

«Понад всі дівчата в світі

Ти тепер найщасливіша,

О прекрасна Дульчінеє! –

Бубонів собі під ніс. –

Бо ж тобі судила доля

Власть над першим з-між лицарства,

Над преславним Дон-Кіхотом,

Що поборює все зло!» –

Так бурчав собі наш лицар,

Плетучись безлюдним шляхом,

Аж нараз напроти нього

Іде купочка людей.

Се купці були з Толедо;

Мавританські парасолі

Над собою розіп’яли,

З ними з десять слуг було

Слуги пішки йшли з бичами,

А купці тряслись на мулах.

Звільна, тихо йшла ватага

Десь на ярмарок, мабуть.

Але лицар наш подумав,

Що й вони пригод шукають;

Ось він став серед дороги

І «до штурму» знизив спис.

«Стійте! – крикнув він щосили, –

Світ увесь най зупиниться!

Кроку я не дам зробити

Жадному, хто зараз тут

Не признасть і не присягне,

Що нема в цілому світі

Кращої цариці й дами,

Як з Тобозо Дульчінея!»

Зупинились подорожні,

Бачать: лицар у залізі,

З мови видно, що безумний…

Ось один і запитав:

«Пане лицарю, не маєм

Честі знати вашу даму.

Покажіть нам сю красуню.

Покажіть її з лиця.

А коли вона так гарна,

Як ви мовите, то радо

Ми признаєм і присягнем,

Як се вам на щось потрібно».

«Маловіри! – крикнув лицар. –

Що ж була б вам за заслуга

Красоту її признати,

Бачивши її лице?

Ні, не бачивши признайте.

Присягніть і бороніте!

А як ні, то з сього місця

Рушитися вам не дам!»

«Пане лицарю, – озвався

Знов купець, – та майте ж ласку

Покажіть нам хоч малюнок,

Дами вашої портрет!

Най він буде й так маленький,

Щоб на ньому ваша дама

Виглядала, як бабруна, –

Ми признаємо вам все.

Най на тім портреті навіть

Праве око зизом бачить,

Ліве сіркою й цинобром

Капає – признаєм все».

«Чорт з вас капає, поганці! –

Крикнув люто славний лицар. –

Бороніться, за сей насміх

Ви кістьми заплатите!»

І, «до штурму» спис пустивши.

Штуркнув лицар Росінанта

В бік острогами так люто,

Що сей мало не сказивсь.

Грізно шарпнулась коняка,

Грізно рушила з копита, –

Гірко би прийшлось купчині,

Коб не спас його випадок.

Наче вихор, гнав наш лицар,

Втім тарах! насеред шляху

Спотикнувся Росінанте

Та й гегеп! об землю впав.

Брязнув твердо славний лицар

О каміння головою;

Повернувся, щоб устати,

Та за зброєю не міг.

Крушняючись серед шляху,

Він кричав: «Не руште з місця!

Стійте, труси! Я ж не винен,

Що мій комонь спотикнувся!»

Та купці лише сміялись,

А один погонич скочив,

Сміло вхопив спис лицарський

Та й до лицаря підбіг.

Як не лусне раз і другий

Списом лицаря по ребрах.

Аж зломилося ратище.

Вхопив кусні ті мужик,

Як почне валити ними

Лицаря, куди попало!

Дон-Кіхот клене, злословить,

А погонич б’є та й б’є.

Аж як дуже утомився,

На скіпки розбив ратище,

Кинув лицаря на шляху,

За купцями сам пішов.

Знов трібує лицар встати –

Та куди тобі! Побитий

Так, що ледве дух у тілі,

Ледве повернутись міг!

І, немов на бойовищу

Лежачи, почав наш лицар

Дульчінею споминати,

Глупі вірші городить.

Так найшов його на шляху

Із його села господар,

Що возив у млин пшеницю

І додому повертав.

Бачачи, що він в гарячці,

Добрий хлоп із нього зброю

Зняв, поклав на Росінанта,

А самого на осла

І потяг обох додому.

Так-то звеличив наш лицар

Дульчінею! Так скінчилась

Перша поїздка його.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 199 – 202.