21. Битва через осла

Іван Франко

«Слухай, Санчо, – мовив лицар,

Коли щезли злодіяки, –

Бачиш, як то зле невдячним

Ізробить якесь добро».

«Я чи бачу! – скрикнув Санчо. –

Ви сього, ласкавий пане,

І не бачили й не хтіли

Бачить, хоч я мовив вам».

«Га, тепер, небоже Санчо,

Буду вже обережнішим». –

«Ви обережнішим, пане?

Скорше в зайця буде хвіст.

Скорше рак на дубі свисне!

Та подумайте лиш теє,

Що тепер велике лихо

Грозить нам, тяжка біда».

«Що нам грозить, брате Санчо?»

«Адже ж, пане, арештантів

Ви пустили, а комісар

Чи не зранений від вас?

Се ж значить, тепер жандарми.

Поліцаї, ревізори

Кинуться, як пси, за нами.

Пане, лихо буде нам!

Я би радив якнайшвидше

Забиратися в ті гори,

Влізти де в хащі, у дебрі,

Переждати пару днів».

Трохи думав славний лицар,

Далі мовить: «Слухай, Санчо, –

Не з страху перед ким-небудь,

А для тебе се зроблю».

І стежками, манівцями

Поплелися, Санчо Панса

Передом, а славний лицар,

Наче журавель, за ним.

Ідуть, їдуть, серед поля

Купку парубків догнали,

Що з ціпками, і дрючками,

І з вилами йшли кудись.

Зразу Панса їх боявся,

Та зрівнявся з ними лицар,

Людяно почав питати,

Хто вони, куди спішать?

«Пане, – з них один озвався, –

На війну йдемо». – «Що мовиш?

На війну? Куди? І за що,

З ким ідете воювать?»

«Се історія не проста!

Та що нам одна дорога,

А ще й ви, здається, вояк,

То я все вам розповім.

Буде тому вже півроку,

Як у нас із пасовиська

Втік, мабуть, через недогляд,

Війта нашого осел.

Що питали, що шукали,

Все надармо. Десь за тиждень

На торзі наш війт здибає

Війта з другого села.

«Куме, – каже чужосільний, –

Що мені дасте, я знаю,

Де осел ваш». – «Ой кумунцю,

Буде добрий могорич!»

«Вчора бачив я у лісі

Вашого осла, та дуже

Він здичів, то я зловити

Ані руш його не міг.

От ходіть зо мною разом,

Я покажу вам те місце!»

Війт наш дякує і втішно

Із сусідом в ліс іде.

Надійшли – осла не видно.

Що шукають, заглядають

У зруби, в хащі густії,

Ані руш осла знайти.

«Куме, – мовить чужосільний, –

Ще один я маю спосіб:

Мусимо його надибать,

Хоч би під землею скривсь.

Я умію пречудово

По-ослячому іякать, –

Як ви троха сеї штуки

Свідомі, то буде лад».

«Троха? – наш війт образився. –

В нашому селі цілому

Не було осла, котрому б

Крик я не закасував».

«Ну, як так, то дуже добре.

Йдіть же ви одним окопом,

Я піду противним боком,

І іякаймо раз в раз.

То хіба би ваш осел

Не осел був або здох,

Щоб, почувши наші крики,

Та не обізвався нам».

«Дуже добра ваша думка», –

Мовив наш війт. І швиденько

Розійшлися в різні боки,

Все іякаючи, йшли.

Та тут, пане, сталось диво.

Що один іякне, другий

Думає, що се осел,

І біжить в той бік на голос.

Стихне крик, він сам іякне;

Перший знов, почувши крик,

Думає: осел іякнув,

І собі біжить в той бік.

А що в лісі крик лунає,

Відбивається по дебрях,

Раз він відси йде, раз відти,

То зблудили гнеть оба.

Довго лазили, кричали,

Далі якось-то зійшлися.

«Ви се, куме?» – «Ви то, куме?

Я б присяг був, що осел».

«Ну, та й вмієте іякать, –

Каже наш війт до чужого, –

Я ніколи б не подумав,

Аби так міг христянин».

«Але й ви, мій кумцю любий, –

Каже війт чужий, – теж майстер,

Що й мене ви ошукали

Тим іяканням своїм».

«Як то, боже, – наш війт каже, –

Чоловік живе й не знає,

В чім він майстер. Я й не думав,

Щоб я майстер був такий».

«Так-то, кумцю, – відмовляє

Чужосільний, – дуже часто

В невідомості живе

І вмира талант великий».

Так собі поміркувавши,

Знов війтове розійшлися

Та, як почали іякать,

Знову збились із стежок.

Врешті вмовились іякать

Кождим разом по два рази.

Щоб пізнати, що іяка

Се пан війт, а не осел.

Так зійшли вони весь ліс,

Та осел не відкликався;

Проста річ, бо тої ночі

Бідолаху вовк роздер.

У однім ярку війти

З нього здибали кістки

І, задихані, похриплі,

Повернули до села.

Сей і той свою пригоду

Повідав своїм сусідам,

Сей і той хвалив, як славно

Зна іякати сусід.

Рознеслася тая чутка

По всіх селах, і неначе

Чорт підбунтував народ весь,

Почали сміяться з нас.

Де лише хто з нас явиться,

Всюди нам «ія» гукають,

А як хочеш що сказати,

То ревуть: «ія-ія!»

На торзі, на пасовиську,

В коршмі, в лісі чи де-небудь

Іншого нема привіту

Нам, як лиш: «ія-ія!»

Вже ми по-добру просили,

Вже сварились і з усіми

Перегнівались, все дарма,

Все кричать: «ія-ія!»

От ми й здумали за зброю

Взяться, кров’ю сміхованців

Змити лютую образу,

Списом їм роти заткать.

Тут край поля на долині

Битва має бути нині,

Оттуди спішать стежками

Наші люди і чужі».

Дон-Кіхот на Росінанті

Аж підскакував, а Санчо

Реготався до розпуку,

Чувши дивну повість сю.

«Ах ви, люди! Що за люди! –

Мовив Дон-Кіхот понуро. –

За ослячий крик готові

Голови собі розбить!»

«Славні хлопці! – мовив Санчо. –

Так і треба! Не піддайтесь!

Вибийте їм кимаками

Сміх із черепів пустих!

Хто сміяться з мене сміє,

Той мов батька мого забив.

Забив ти мойого батька,

Заб’ю я твою свиню!»

Так говорячи, прибули

На долину, де вже купи

Уоружених стояли, –

Розділяла їх ріка.

З сього боку чути крики:

«Га, погані сміхованці!

Нині ми дамо вам знати,

Як то брати нас на кпи!»

А по другім боці річки

Тільки й чути сміх та регіт,

Та різкеє, ненастанне

Те ослячеє «ія!»

Та на хвилю всі замовкли,

Бачачи в залізній зброї

Дон-Кіхота. Він поважно

В’їхав поміж них на міст.

«Люди добрі, – мовив лицар, –

Поки рушите до бою,

Я просив би вас подумать:

За що, пощо биться вам?

Ви, направо, чи ж то слід вам

Ображаться тим, у чім є

Славним майстром ваш пан війт?

Ви, наліво, чи ж то слід вам

Голос божого створіння

Повертати на образу

І на насміх ваших ближніх?»

Тут закашлявся наш лицар.

Замість нього Санчо Панса

Весело собі ж підхопив:

«Хлопці, геть образи всі!

Погодіться по-братерськи!

Адже й ви і ви відмалку

Все іякали і ваші

Прадіди, діди й батьки!

Чим же тут вам ображаться?

Ну-ко, спільно, всі до гурту

Станьте враз і дружнім хором

Втішно крикнімо: «ія!»

Тут промову Санчо Панси

Заглушив великий репет

По обох боках ріки.

Сі гадали, що він лає

Їх за насміхи, а другі,

Вчувши крик його, озлились,

Буцімто він з них сміється.

Гей, як хоплять за каміння!

Відси й відти полетіли

І на лицаря й на чуру

Здоровенні камінці.

«Бийте, бийте тих приблудів!» –

Так іякавці кричали,

І кричали згідно з ними

Антиякавці собі ж.

Не минули дві хвилини,

А вже Дон-Кіхот і Панса,

Мов снопи, насеред моста

Повалились із сідел.

Аж тепер опам’ятались

Роздратовані селяни

І, подумавши, що вбили

Чужинців, – урозтіч всі!

Та, на щастя, Дон-Кіхот

Камінцем лиш в бік дістав,

Санчо Панса – не діставши,

Для безпеки сам упав.

А побачивши, що поле

Чисте, живо повставали

І на сідла посідали,

Далі в гори потягли.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 252 – 260.