7. Посвята у лицарі

Іван Франко

Ніч. Неначе вовчі очі,

Виіскрилось темне небо,

Холод тисне аж до кості,

Місяць зирка з-над хліва.

Дон-Кіхот в одній сорочці,

Мов мара висока, ходить

По подвір’ї, лічить зорі

І вартує власну зброю.

Зброю ту поклав на купку

На кориті водопою,

Тільки спис узяв у руки.

Ходить, стане, знов верта.

Холод тисне аж до кості,

Цокотить герой зубами,

Споминає Дульчінею,

Шепче вірші, та дарма!

А з вікна коршмар-собака

І дівчата заглядають

Та сміються з Дон-Кіхота,

Аж дзеленькають шибки!

Втім, один погонич мулів

Заспаний устав з запічка

Та й поплівся на подвір’я

Своїх мулів напоїть.

Ледве вздрів його наш лицар,

Зверещав до нього грізно:

«Стій, безумче, мої зброї

Навіть пальцем не діткни!»

Та погонич тільки буркнув:

«Чорт не вхопить гарматури!»

Вхопив зброю за реміння

Та й шпурнув її набік.

Наш відважний лицар, вздрівши

Сю нечувану зневагу,

Завернув до неба очі,

Дульчінею спогадав.

Потім вхопив спис обіруч,

Як погонича не трахне

Зверху в голову! Мов громом

Поражений, той упав.

Зараз кров його облила,

Пам’ять вся його лишила –

Якби ще раз так дістав,

Був би, певно, вже не встав,

А наш лицар преспокійно

Взяв свою лицарську зброю,

Знов поклав на тім кориті,

Знов принявся вартувать.

За маленькую хвилину

Зліз погонич другий з печі

І поплівся на подвір’я

Своїх мулів напоїть.

Він не знав, що з першим сталось,

І спокійно наближався, –

Аж ось Дон-Кіхот муркоче:

«Дульчінеє, поможи!»

Знов ухопив спис обіруч.

Як погонича не трахне

Зверху в голову! Та сей мав

Твердший череп і не впав.

Крик зробився на подвір’ї,

З коршми всі повибігали

В сорочках та пестрих коцах.

Мов страховища які.

Дон-Кіхот як стій подумав.

Що ворожі чародії

Вислали нечисту силу,

Щоб знущалася над ним.

І він крикнув: «Га, прокляті

Виходіть! Валіть юрбами!

Скорше в штуки дам порватись,

Ніж на крок уступлю вам!»

Бачить наш коршмар, що лихо,

Що не знає жартів лицар,

Що безкарний божевільний,

Хоч би їх і всіх посік.

То втишив юрбу швиденько;

Геть забрать велів ранених,

Сам до лицаря зблизився

І такі слова сказав:

«Славний лицарю, даруйте

Мужикам сим їх провину,

За котру вони аж надто

Остру кару приняли!

Ваша проба вже скінчилась

Ви дали непоборимий

Доказ вашої відваги,

Час вам лицарем зістать».

Дон-Кіхот був рад тій мові,

Зараз же прикляк покірно

У болото край корита,

Щоб принять удар лицарський.

А коршмар дівок покликав,

Ще й приніс якесь книжище –

Давнії якісь рахунки –

Взяв лицарський меч до рук.

Ось почав він щось мурчати,

Мов молебень то читає,

Потім викрикнув виразно:

«Гарам баран гукір геп!»

При остатнім слові міцно

Затиснув кулак – як гепне

Дон-Кіхота в карк, аж сльози

Бризнули йому з очей.

«Сей удар, – коршмар промовив, –

Щоб остатній був! Най згине.

Хто би ще посмів рукою

Вашого карку діткнуть!»

Потім меч узяв у руку,

Як не лусне Дон-Кіхота

Плазом через плечі – бідний

Дон-Кіхот аж застогнав.

«Се плазовання, – коршмар так, –

Най для вас остатнє буде!

Відтепер вам тільки вістрям

Вільно уживать меча!»

Церемонія скінчилась;

Встав наш лицар, а коршмар

Приказав дівчатам зброю

Наложить на Дон-Кіхота.

Ось одна вложила панцир,

Друга меч приперезала,

Лицар шолом свій насунув,

Став готов, мов страхопуд.

Шумно-гучними словами

Дякував він коршмареві,

Дякував обом дівчатам

За лицарськую послугу.

Потім, врадуваний дуже,

Сів на свого Росінанта

І, хоть ще ні світ ні зоря, –

Він попер у дальшу путь.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 192 – 195.