18. Битва з баранами

Іван Франко

Пражить сонце, як наняте.

Утруджені і нещасні

По безлюднім шляху їдуть

Санчо Панса й Дон-Кіхот.

Аж нараз знялась на шляху

Перед ними величезна

Курява, мов сіра хмара,

Валом по степу лягла.

«Санчо, друже! – скрикнув лицар –

Ось талан наш, наше щастя!

Бачиш, військо величезне

Виступає против нас!»

«Пане, гляньте – мовив Санчо. –

Онде йде, мабуть, і друге!»

І вказав на другу хмару,

Що наближувалась збоку.

«Так і є! –промовив лицар. –

Се два війська, два ворожі,

Тут на битву виступають.

О, я знаю, знаю їх!

Глянь, ось проти нас надходить

Аліфанфарон-поганець,

Цар острова Тапробани,

І з ним тридцять шість язик.

А се з боку йде з ним биться

Цар Пентаполін, володар

Гарамантів – християнську

Він релігію держить.

А дочка у нього гарна.

Аліфанфарон доконче

Хтів її за жінку взяти,

Та Пентаполін не дав.

«Відречися Магомета,

Попали Коран фальшивий,

То тоді дочку дістанеш», –

Так казав Пентаполін».

«Добре мав! – озвався Санчо. –

Оттакому пану, певно

І допомогти не жаль!» –

«Так і зробимо! – рік лицар. –

Та ми їдьмо на сей горбик,

Щоб докладно озирнути

Армії обі й лицарство,

Що надходить в їх рядах».

Стали. Курява страшенна

Все змагалась, наближалась;

Нічогісінько крізь неї

Видіти не мож було.

Та в уяві Дон-Кіхота

Все снувався безконечний

Ряд героїв – в тім тумані

Він побачив їх усіх.

«Глянь, о Санчо, онде лицар

В жовтій зброї, се Лоркалько, –

А тамтой в плащі зеленім –

Міколембо се страшний.

Онде велетень могучий

Брандабарабан з Боліша,

А гетьман отсеї купи –

Тімонель із Каркахони».

І пішов наш лицар купу

Імен, гербів і країв

Вичисляти; Панса слухав,

Обзирався – і не бачив.

«Пане! – скрикнув він нарешті, –

Де у біса ті герої,

Велетні, і зброї, й герби?

Я не бачу нічогісько!»

«Як то? – мовив Дон-Кіхот, –

Чи ж не чуєш: сурми грають,

Коні ржуть, кітли гукають,

Барабани торохтять?»

«Я лиш чую, – мовив Санчо, –

Як блеють ягнята й вівці,

Дзвонять дзвоники на шиях,

Туцкаються барани».

Так воно й було направду.

Ті два війська – то були

Дві овечі турми – Санчо

Аж тепер се розглядів.

«Боягуз ти, любий Санчо, –

Мовив лицар, – се лиш страх

Перед битвою два війська

В барани тобі змінив.

Та сиди ось тут! Я сам

Кинуся в ту битву люту.

Меч мій вистарчить, щоб славу

На наш бік перехилить…»

Шпигонувши Росінанта,

Дон-Кіхот пустився дочвал

Просто між овече стадо

Та й давай рубать, колоть!

«Гей, за мною, ви, герої,

Пентаполіна дружино!

Биймо Аліфанфарона

І його полки погані!»

Бачачи такеє диво,

Вівчарі зжахнулись зразу, –

Далі видять, що наш лицар

Коле, топче баранів.

«Гей, ти, мой! – вони скричали. –

Чи сказився? Що ти робиш?

Дай спокій! Се наші вівці!»

Але лицар мов не чув.

«Де ти, Аліфанфароне?

Покажися, стань до бою!

Дон-Кіхот тебе ось кличе! –

Трусе підлий, гинь, пропадь!»

І він сік, колов, товкмачив

Баранів, немов се кровні

Вороги його, аж лютість

Верх взяла у вівчарів.

Гей же вхопили за пращі

Та й давай бомбардувати

Дон-Кіхота камінцями

Завбільшки, як п’ястуки.

Вмить один у бік таракнув

Так, що аж в нім дух заперло;

Лицар думав, що смертельну

Рану хтось йому завдав.

Хопив фляшечку з бальзамом, –

Тільки що почав був пити,

Як не лусне другий камінь –

Вибив фляшку з рук йому.

Та не лиш самую фляшку –

Вибив з п’ять зубів із рота,

Так що лицар, наче горстка,

З Росінанта вниз упав.

Вівчарі перелякались,

Думали, що лицар вбитий, –

Похапавши баранів

Поранених, гей навтеки!

У страху надбіг і Санчо

Він на горбику аж тріскав,

Так кричав на свого пана,

Щоб дав спокій баранам.

«Ви живі ще, пане! пане!

Чи ж я не остерігав вас.

Що се барани? Ой боже,

Що ж ви наробили, га?»

«Тихо, Санчо, – мовив лицар,--

Се той чарівник проклятий

Знов зробив нам сього збитку,

Військо в барани змінив.

Та я ще йому досолю!

А тепер коли б води де!

Бач, у мене кров із рота

Як дзюрчить – зубів нема!»

І, на Росінанта сівши,

Держачися за болючі

Вилиці, поплівся лицар

Вслід за Санчовим ослом.

Примітки

Аліфанфарон – що це за персонаж, лишається невідомим; можливо, вигадка Сервантеса.

острів Тапробана – назва острова Цейлон, вживана у античних географів.

Цар Пентаполін, володар Гарамантів – це вигадка самого Сервантеса. Імена героїв, яких далі перелічує дон Кіхот – також вигадані Сервантесом.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 234 – 239.