18. Битва з баранами
Іван Франко
Пражить сонце, як наняте.
Утруджені і нещасні
По безлюднім шляху їдуть
Санчо Панса й Дон-Кіхот.
Аж нараз знялась на шляху
Перед ними величезна
Курява, мов сіра хмара,
Валом по степу лягла.
«Санчо, друже! – скрикнув лицар –
Ось талан наш, наше щастя!
Бачиш, військо величезне
Виступає против нас!»
«Пане, гляньте – мовив Санчо. –
Онде йде, мабуть, і друге!»
І вказав на другу хмару,
Що наближувалась збоку.
«Так і є! –промовив лицар. –
Се два війська, два ворожі,
Тут на битву виступають.
О, я знаю, знаю їх!
Глянь, ось проти нас надходить
Аліфанфарон-поганець,
Цар острова Тапробани,
І з ним тридцять шість язик.
А се з боку йде з ним биться
Цар Пентаполін, володар
Гарамантів – християнську
Він релігію держить.
А дочка у нього гарна.
Аліфанфарон доконче
Хтів її за жінку взяти,
Та Пентаполін не дав.
«Відречися Магомета,
Попали Коран фальшивий,
То тоді дочку дістанеш», –
Так казав Пентаполін».
«Добре мав! – озвався Санчо. –
Оттакому пану, певно
І допомогти не жаль!» –
«Так і зробимо! – рік лицар. –
Та ми їдьмо на сей горбик,
Щоб докладно озирнути
Армії обі й лицарство,
Що надходить в їх рядах».
Стали. Курява страшенна
Все змагалась, наближалась;
Нічогісінько крізь неї
Видіти не мож було.
Та в уяві Дон-Кіхота
Все снувався безконечний
Ряд героїв – в тім тумані
Він побачив їх усіх.
«Глянь, о Санчо, онде лицар
В жовтій зброї, се Лоркалько, –
А тамтой в плащі зеленім –
Міколембо се страшний.
Онде велетень могучий
Брандабарабан з Боліша,
А гетьман отсеї купи –
Тімонель із Каркахони».
І пішов наш лицар купу
Імен, гербів і країв
Вичисляти; Панса слухав,
Обзирався – і не бачив.
«Пане! – скрикнув він нарешті, –
Де у біса ті герої,
Велетні, і зброї, й герби?
Я не бачу нічогісько!»
«Як то? – мовив Дон-Кіхот, –
Чи ж не чуєш: сурми грають,
Коні ржуть, кітли гукають,
Барабани торохтять?»
«Я лиш чую, – мовив Санчо, –
Як блеють ягнята й вівці,
Дзвонять дзвоники на шиях,
Туцкаються барани».
Так воно й було направду.
Ті два війська – то були
Дві овечі турми – Санчо
Аж тепер се розглядів.
«Боягуз ти, любий Санчо, –
Мовив лицар, – се лиш страх
Перед битвою два війська
В барани тобі змінив.
Та сиди ось тут! Я сам
Кинуся в ту битву люту.
Меч мій вистарчить, щоб славу
На наш бік перехилить…»
Шпигонувши Росінанта,
Дон-Кіхот пустився дочвал
Просто між овече стадо
Та й давай рубать, колоть!
«Гей, за мною, ви, герої,
Пентаполіна дружино!
Биймо Аліфанфарона
І його полки погані!»
Бачачи такеє диво,
Вівчарі зжахнулись зразу, –
Далі видять, що наш лицар
Коле, топче баранів.
«Гей, ти, мой! – вони скричали. –
Чи сказився? Що ти робиш?
Дай спокій! Се наші вівці!»
Але лицар мов не чув.
«Де ти, Аліфанфароне?
Покажися, стань до бою!
Дон-Кіхот тебе ось кличе! –
Трусе підлий, гинь, пропадь!»
І він сік, колов, товкмачив
Баранів, немов се кровні
Вороги його, аж лютість
Верх взяла у вівчарів.
Гей же вхопили за пращі
Та й давай бомбардувати
Дон-Кіхота камінцями
Завбільшки, як п’ястуки.
Вмить один у бік таракнув
Так, що аж в нім дух заперло;
Лицар думав, що смертельну
Рану хтось йому завдав.
Хопив фляшечку з бальзамом, –
Тільки що почав був пити,
Як не лусне другий камінь –
Вибив фляшку з рук йому.
Та не лиш самую фляшку –
Вибив з п’ять зубів із рота,
Так що лицар, наче горстка,
З Росінанта вниз упав.
Вівчарі перелякались,
Думали, що лицар вбитий, –
Похапавши баранів
Поранених, гей навтеки!
У страху надбіг і Санчо
Він на горбику аж тріскав,
Так кричав на свого пана,
Щоб дав спокій баранам.
«Ви живі ще, пане! пане!
Чи ж я не остерігав вас.
Що се барани? Ой боже,
Що ж ви наробили, га?»
«Тихо, Санчо, – мовив лицар,--
Се той чарівник проклятий
Знов зробив нам сього збитку,
Військо в барани змінив.
Та я ще йому досолю!
А тепер коли б води де!
Бач, у мене кров із рота
Як дзюрчить – зубів нема!»
І, на Росінанта сівши,
Держачися за болючі
Вилиці, поплівся лицар
Вслід за Санчовим ослом.
Примітки
Аліфанфарон – що це за персонаж, лишається невідомим; можливо, вигадка Сервантеса.
острів Тапробана – назва острова Цейлон, вживана у античних географів.
Цар Пентаполін, володар Гарамантів – це вигадка самого Сервантеса. Імена героїв, яких далі перелічує дон Кіхот – також вигадані Сервантесом.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 234 – 239.