15. Промова дона Кіхота до пастухів

Іван Франко

Не проїхав десять кроків

Дон-Кіхот до того місця,

Де лишив був Санчо Пансу,

Коли сей на землю – тиць!

«Пане, – каже, – от тепер ви.

Певно, царство вже здобули,

То зволіть мені в владання

Дать обіцяний остров!»

«Сину мій, – відмовив лицар, –

Не здобув я ще острова,

Тільки стратив ось півуха, –

Та бог ласкав ще на нас!

Та й болить же кляте вухо!

От би так при собі мати

Фляшку дивного бальзаму –

Мов рукою б, відняло!»

«Що се за бальзам? – спитав

Санчо, видобувши вати

Ухо пану зав’язати.

«Фераграса то бальзам! –

Мовив лицар. – Всякі рани,

Всякі болі в одній хвилі

Гоїть. У лицарських книгах

Много писано про нього.

Щоб нам тілько до господи,

Я зварить його зумію,

А тоді всі битви, рани,

Навіть смерть нам не страшна».

Але тут побачив лицар,

Що шолом його ще гірше

Пофалатаний, ніж вухо, –

І розлютивсь так що страх:

«Бий мене господня сила,

Коли буду хліба їсти,

Воду пити, в хаті спати,

Поки не помщусь за се!»

«Пане, – мовив Санчо Панса, –

Не кленіться так страшенно,

Бо прийдеться довго ждати,

А той лицар вже геть-геть».

«Ну, то поки не здобуду

В бою свіжого шолома!» –

Так поправився наш лицар,

І поїхали оба.

Їдуть, їдуть, їдуть шляхом –

Не стрічаєсь жаден лицар.

Щастя ще, що проти ночі

Пострічались пастухи.

Стадо кіз вони там пасли.

Кози спали вже в кошарі,

Пастухи пекли козятко

На вечерю. В самий час

Лицар наш і його чура

В їх компанію прибули.

До своєї їх вечері

Запросили козярі.

Правда, дивною здалася

Їм чудна лицарська зброя

І балакання чудацьке,

Але в своїй простоті

Думали: «Мабуть, в столиці

На панів така вже мода

Надійшла, то й бог із ними!

Але лепський пан якийсь!»

Як козлятину поїли

І вином її запили,

На закуску перед гостей

Дали жолудь пастухи,

[В Іспанії єсть така жолудь, котру можна їсти людям. – Прим. І. Ф.]

Взявши в руку жолудину,

Лицар наш подумав хвильку,

А відтак, «уста отверзши»,

Ось яку промову втяв:

«О щасливі ті століття

Предковічні, що їх нині

Золотим віком зовемо –

Не для того золотим,

Що в них золото, як нині,

Над усе було в ціні –

А щасливі за про теє,

Що незвісні в них були

Ті слівця: «моє», «твоє»!

Все тоді було ще спільне.

Всякому земля прещедра

День у день давала страву.

Жолудь ось така смачная,

Мід, що в дупла пчоли зносять, –

Се була єдина страва

Преблаженних тих людей.

Кришталевая водиця –

Се був їх напій здоровий,

А кора з дерев високих –

Одіж і хатчина враз.

Та зате була в них згода,

Єдність, супокій, братерство!

Не пороли маму-землю

Острим плугом ще тоді.

Ненарушуване поле

Добровільно їм давало

Все, чого було їм треба –

Не було багатих, бідних.

Без прикраси і без строїв

Непорочнії дівчата

Весело тоді гуляли

І безпечно по лісах.

Простим, щирим, ясним словом,

Не сонетами крутими,

З серця к серцю промовляла

Молодечая любов.

І жила святая правда,

Непохитна справедливість

Між людьми: розбої, війни

Ще й не снились їм тоді.

Не було царів, ні дуків,

Ні судів, ні криміналів,

Ні катів, ані злочинців –

Всі були брати, всі люди.

Так було колись! А нині?» –

І зітхнув наш лицар важко,

І повів довкола оком,

Та який побачив вид?

Пастухи і Санчо Панса,

Що ні в зуб не розуміли,

Що й до чого він говорить,

Всі поснули край огню.

«Он як – мовив славний лицар,

Похитавши головою, –

Він махнув лишень рукою,

Ліг і також вмить заснув.

Примітки

Фераграса то бальзам – мабуть Ферабраса, героя одноіменної французької лицарської поеми 12 ст.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 219 – 223.