3. Дон Кіхот збирається у мандри

Іван Франко

Славний лицар дон Кесада

Думає глибоку думу!

То сідає, то зірветься,

Мов до лету воробець.

То він ходить по покою,

То неначе стовпом стане,

Щось воркоче та муркоче,

Далі так став говорить:

«Світ страшенно попсувався,

Мов та бочка розісхлася

Та тече в усіх уторах –

Конче тра набить обруч.

Зледащіло все лицарство,

Животи пасе, розводить

Все любовні теревені,

А пригод не йде шукать.

А неправда скрізь панує

І гнете невинність люто,

Землю божую плюгавить

І поганить красоту.

Велетні жорстокі ходять,

Діток без страху з’їдають,

Мучать в погребах красавиць

Оборони їм нема.

Гей, Алонсо, схаменися!

Весь свій вік прожив ти чесно,

Злу не потурав ніколи,

То й тепер не потурай!

Хоч всі правду відступили,

Наплювали на невинність,

Красоту відбігли в горі, –

Ти її не відбіжи!

Світ страшенно попсувався

І не може він стояти, –

Без блукаючих героїв

За псю душу пропаде!

Гей, Алонсо, схаменися!

Будь ти світу порятівник,

Будь ти злому лютий месник,

Оборона правді будь!

Годі тутка дома киснуть,

Мов в кропиві печериця,

Коли тамка світ весь гине!

Гей, спасати світ ходім!

Діло славне і велике

Зве тебе: часи лицарства

Відновити! Ну ж до діла!» –

Так наш лицар говорив.

Блудним лицарем зробиться,

На геройськії пригоди

Рушить з дому в світ широкий –

Ось що враз задумав він.

І почав усе ладнати,

Що до сього діла треба

І про що читав у книгах –

Много там не тра було.

Поперед усього – зброї.

Ся найшлася по шматочку:

Що на стриху, що у кухні,

Що в овечому хліві.

Взяв наш лицар шмату й цеглу

Та й ну терти, дряпать, шкрябать,

Поки зброя прадідівська

Стала на людей похожа.

Все мов і до ладу вийшло,

Тільки з шоломом був клопіт,

Бо візира не ставало –

Ну, біда! Хоч сядь та й плач!

Взяв наш лицар шмат тектури,

Викроїв візир із неї,

Срібним обліпив папером,

До шолома прикрутив.

Бачилось – чого б ще треба!

Та підвів лихий Алонса

Взять меча і стрібувати,

Чи тривкий його візир.

Рубонув він раз і другий,

Розлетівсь візир на кусні,

І пропала вся робота,

І прийшлось новий ліпить.

Та тепер на розум взявся

Славний лицар дон Кесада

І візир свій тектуровий

Бляхою підшив зі споду.

Лицарю коня потрібно.

Славний лицар дон Кесада

Мав коня – таку драндигу,

Що лиш шкіра й кість була.

Та не дбав про се наш лицар,

Твердо вірив, що небаром

Кінь його славніший стане,

Ніж той Сідів Бабієка.

[Сід, властиво Руї Діаз, національний герой іспанський, особа історична, жив у XI віці. – Прим. І.Ф.]

По лицарському звичаю,

Про який читав у книгах,

Він прозвав свою драндигу

Шумно-дзвінко Росінанте.

[Від rocin – коняка і ante – давніше; значить: давніше був поганою конякою, а тепер, мовбито, ось чим став. – Прим. І.Ф.]

По лицарському звичаю,

Про який читав у книгах,

Мусив і собі наш лицар

Винайти нове ім’я.

А ім’я те, що небаром

Малось стати голоснеє

На весь світ, затьмити назви

Амадіса, Галоара,

Беліана, Передура,

Платіра, Еспландіана, –

[Назви героїв тих лицарських повістей, котрими до одуру зачитувався наш лицар. – Прим. І.Ф.]

Се ім’я повинно бути

І значуче, і дзвінке.

Вісім день ходив наш лицар

У задумі стофунтовій,

Поки назву ту придумав:

Із Ламанчі Дон-Кіхот

[Quijote – по-іспанськи значить наголінник; quijada – вилиця, quesada – плесканка сиру. – Прим. І.Ф.]

Та, крім того, ще одного

Потребує всякий лицар

По лицарському звичаю,

Про який у книгах пишуть, –

Потребує лицар дами,

У котрій би закохався,

Щоб в ім’я її бороться,

Їй здобути славу й честь.

Він без дами – борщ без сала,

Хліб без солі, гла без уха,

Бо лицарство без любові –

То немов горіх-свистун.

Десять день ходив наш лицар,

І шукав такої дами,

І зітхав, і так балакав:

«Боже, як то буде гарно,

Як прийде до мої дами –

Велетень Каракуламбро,

Цар острова Маліндрани,

[Назви взяті з тих же лицарських повістей, зовсім фантастичні. – Прим. І.Ф.]

І такі слова рече:

«Препрославлена госпоже!

Вірний ваш великославний

Лицар Дон-Кіхот у бою

Збив мене й сюди прислав».

Лиш кого б то в біса вибрать

Дамою свойого серця?»

Довго мучився наш лицар,

Поки врешті не знайшов.

В близькому селі Тобозо

Дівчина була, мужичка,

Звалась Домка Лоренцівна,

Дівка гарна, що й казать.

Славний лицар наш до неї

Здалека зітхав часами,

Та вона про те й не знала, –

От її він обібрав.

Видумав для неї назву:

Дульчінея із Тобозо,

Закохався в ній – та, звісно,

Все по-книжному, як слід.

Так готовився наш лицар

На своє велике діло,

Поки вирушив із дому

Світ від згуби рятувать.

Примітки

Амадіс – герой роману «Амадіс Гальський», написаного іспанським письменником Гарсі Ордоньєсом де Монтальво (надрукований в 1508 р.).

Галоар – що це за персонаж, лишається невідомим.

Беліан – головний персонаж іспанського лицарського роману «Belianís de Grecia», написаного Ієронімом Фернандесом і вперше опублікованого у Севільї у 1545 р.

Передур – мабуть, Peredur son of Efrawg – персонаж валійських легенд Артурового циклу, відомий з одноіменного роману (12 ст.).

Платір – головний персонаж іспанського лицарського роману «Crónica del muy valiente y esforzado caballero Platir», надрукованого у Вальядоліді в 1533 р.

Еспландіан – головний персонаж іспанського лицарського роману «Las sergas de Esplandián» (Пригоди Еспландіана), написаного Гарсі Родріго де Монтальво і вперше надрукованого у Севільї в 1510 р.

Каракуламбро, Маліндрана – з якого саме роману походять ці назви, не з’ясовано.

Тобозо – містечко в провінції Толедо, в центрі Іспанії.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 178 – 183.