16. Янгези побили дона Кіхота

Іван Франко

Мов залізний вовк, на небо

Вилізло горюче сонце,

Розбудило Дон-Кіхота,

Розбудило пастухів.

Поснідавши, що там бог дав,

Дон-Кіхот і славний чура

Поплелися далі шляхом,

Щоб біди собі шукать.

На полудне потомлені

В’їхали в лісок, пустили

Росінанта на полянку,

А самі лягли спочить.

Та лихе якесь хотіло,

Що на тій самій полянці

Спочивать лягли янгези,

Славні в краю конюхи.

Коні їх також там паслись.

Що там з ними Росінанте

Мав за діло – бог се знає,

Та дійшло до п’ястуків –

Чи то до копит. Ударив

Росінант одну коняку

Так, що та перевернулась, –

Розізлились конюхи.

Збіглись та й давай палками

Молотити Росінанта

Так, що той, приголомшений,

Мов небіжчик, ниць упав.

Се побачив славний лицар,

Схопився і виняв шаблю.

«Санчо, – крикнув, – сю зневагу

Мусимо на них помстить».

«Що там, пане, за зневага, –

Мовив Санчо, – ви дивіться:

Нас тут два, а їх зо двадцять,

Ми їм ради не дамо!»

«Що там двадцять! – крикнув лицар. –

Я один за сто їх стану!»

І, не гаючися довше,

На янгезів налетів.

Гей, як першого тарахнув!

Йор вписав йому на лікті,

Кровця бризнула довкола.

Крикнув з болю той конюх.

А тут ззаду й Санчо Панса,

Теж здобувшись на відвагу.

Як не лусне по маківці

Ще одного конюха!

Спудились мої янгези,

Але бачачи, що тільки

Два якісь на них напали,

Зараз кинулись до них.

Обступили їх довкола

Та й луп-цуп, ізмолотили

Чисто на квасну квасницю

Палицями їх обох.

А побачивши, що лицар

І слуга лежать, мов трупи,

Швидко з кіньми спакувались,

Та й дали копитам знать.

Довго, довго ще лежали

Мовчки лицар наш і Санчо

І не рушались, неначе

Пильно слухали чмелів.

Далі обізвався Санчо:

«Пане, пане, Дон-Кіхоте!» –

«Га?» – озвався Дон-Кіхот.

Санчо

Оттепер би то нам, пане,

Дуже здався той чудовий

Харабарсовий бальзам!

Дон-Кіхот

Е, чого б тоді нам треба!

Та кленусь тобі, мій друже,

Не мине два дні, а певно

Будем мати той бальзам!

Санчо

Не мине два дні? А як ви

Думаєте, пане любий,

Кілько днів мине, заким ми

Зможемо на ноги встать?

Дон-Кіхот

Щодо себе, справді, друже,

Я сказать сього не можу.

Ну, та сам я тому винен!

Се ж не лицарі були.

Тілько з лицарями биться

Річ моя, а прочу зграю

Ти, мій друже, сам повинен,

Мов Самсон той, побивать.

Санчо

Пане, чоловік я тихий!

Побивать нікого в світі

Не бажаю і не буду.

Бог із ними з усіма!

Дон-Кіхот

Санчо, ось ти як говориш!

А остров би хтів дістати?

Але ж там прийдесь, небоже,

Часто бунти усмирять.

Санчо

Ей, господь там з тим островом!

Радше силуймося встати,

Та підняти Росінанта,

Та шукати нічлігу.

Дон-Кіхот

Ох-ох-ох! Болять же крижі!

Всі кістки мов перебиті…

Ні, небоже, я не встану,

Хоч би тут і пропадать.

Санчо

Ну, скажіте, любий пане,

Чи то все в лицарськім стані

Отакі гради та тучі

Лицарям на плечі йдуть?

Дон-Кіхот

Санчо, Санчо! Сто раз гірші

Муки, болі і пригоди

Мусили не раз терпіти

Попередники мої!

Лицар Амадіс, попавшись

В руки ворога, до стовпа

Був прив’язаний і битий

Кінською уздою добу.

Лицар Феб попався в руки

Ворога, і той дав наказ

Із піску, креміня й леду

Впакувать йому обід».

Так балакали нещасні,

Поки врешті Санчо Панса

Змігся, йойкаючи, встати

Й лицаря підрятувать.

Підняли оба коняку.

Та що з того: ані лицар

Сил не мав на нім сидіти,

Ані кінь – його нести.

От тоді-то Санчо Панса,

На осла, мов міх полови,

Натерхавши свого пана,

До осла коня прип’яв.

Сам же взяв осла за повід

І помаленьку, щохвилі

Проклинаючи лицарство

І янгезів, далі в путь!

Щастя бідним посприяло.

Не проїхали і мильку,

Як натрафили гостинець

І шинок на роздоріжжі.

Аж перехрестився Санчо.

Але Дон-Кіхот як тільки

Вздрів шинок, так зараз з нього

Пишний замок ізробив.

Чура, кінь, осел і лицар,

Наче півтора нещастя,

В’їхали у двір шинковий –

Що то там спіткає їх?..

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 223 – 227.