12. Битва з вітряками

Іван Франко

А тепер, матусю Музо,

Рукави тра засукати,

Та кріпкенько дух заперти,

Та порядно кашлянуть.

Неабиякої сили,

Неабиякого хисту

Тра нам, Музо-паніматко.

Щоб то виславить як слід

Сю нечувану, преславну

І щасливую пригоду,

Що мав лицар наш на вступі –

З вітряками боротьбу.

Дон-Кіхот і Санчо Панса,

Розмовляючи любенько

Про лицарськії пригоди

І про царство та остров,

В’їхали на рівну площу,

На котрій в широкім крузі

В місці вітрянім стояло

З тридцять-сорок вітряків.

Дон-Кіхот, розгарячений

Своїх мрій густим туманом,

Вздрівши вітряки, підскочив

І до Санча закричав:

«Санчо, брате! Наше щастя

Ближче нас, ніж нам здається!

Бачиш, онде виступає

Сотня велетнів на нас!

Ну, коли вони міркують

Налякать мене юрбою,

То не в ті попали двері –

Я їм інші покажу.

Слухай, Санчо, я в сій хвилі

Стану з ними тут до бою,

Всіх поб’ю – се глупі труси,

А весь скарб їх буде наш!

Боротьба ся справедлива,

Бо ж се діло богу миле

Від таких гидких поганців

Землю божу очищать!»

«Пане, – з дивом мовив Санчо, –

Про яких се ви поганців

Щось говорите? Яких се

Велетнів уздріли ви?»

«Що? Не бачиш? – крикнув лицар. –

Тих, що грізно так махають

Предовжезними руками,

Наче кплять собі із нас?»

«Пане, та ж се не поганці,

Але вітряки, – рік Санчо, –

І не руки, тільки крила,

Що їх вітер оберта».

«Брате Санчо, – мовив лицар, –

Зараз видно, що в лицарськім

Ремеслі ти ще не битий

І не знаєш, що й куди.

Велетні, не вітряки се!

Та коли ти їх боїшся,

То стій тут, молися богу,

Я вже їх поборю сам».

І, не слухаючи далі,

Як кричав до нього Панса,

І просив його й божився,

Що се таки вітряки,

Лицар ваш погнав галопом

К вітрякам, дививсь очима,

А не бачив… Надлетівши

Близько, так почав крячать:

«Стійте, підлі, не втікайте!

Я один-одніський лицар

Всіх вас разом визиваю

Битись на життя і смерть!»

В той момент подув сильніше

Вітер, крила заскрипіли,

Швидше почали вертітись,

Захитались вітряки.

Лицар взяв се за наругу.

«Га, поганці, – крикнув люто. –

Хоч би мали ви ще більше

Рук, ніж клятий Бріарей,

[Бріарей, після вірування греків, був сторукий велетень (гігант). – Прим. І.Ф.],

Я вам тут усім дам раду!»

І зітхнув до Дульчінеї,

Спис взяв низом, щитом вкрився,

Сп’яв острогами коня.

Мов безумний, кинувсь з болю

Росінанте і щодуху

Полетів страшним галопом

Просто к першому млину.

Щастя лицарю сприяло:

Кінь не гепнув по дорозі!

Своїм списом він відразу

Вітряка крило пробив.

Але втім повіяв вітер,

І крило поперло вгору,

А з собою й Росінанта,

Й Дон-Кіхота підняло;

В тій же хвилі сильний розмах

Кинув їх обох далеко;

Лицар і його коняка

Полетіли, мов грушки.

Хруснули кістки лицарські,

Клуб оббив собі конисько

І оба, на землю впавши,

Ворухнуться не могли.

Санчо, вздрівши се, прискочив.

«Пане, – мовив, – чи ж то я вам

Не казав, що з вітряками

Ви взялися воювать?»

«Тихо, Санчо, – мовив лицар, –

Я вже знаю, як се сталось:

Се той ворог мій смертельний,

Фрестон-чарівник, зробив.

Він позавидів мені

Слави й світлої побіди

І тих велетнів поганих

В вітряки перемінив.

Але жди ти, поганине!

Всі твої чортівські штуки

Я своїм мечем могучим

На капусту посічу!»

«Все се зробить бог, як знає», –

Мовив Санчо і, піднявши

Лицаря й коня на ноги,

Сісти лицарю поміг.

Наче кучма на п’яниці,

Так набакир славний лицар

На коні сидів, аж Санчо

Запитав, що се йому?

«Та болить, небоже Санчо, –

Мовив лицар, – та в лицарстві

Не ведесь так, щоб жалітись.

Коли що в кого болить».

«Га, як так, – промовив Санчо, –

То нехай! Хоч я волів би,

Щоб ви жалувались, пане,

Як чого вам це стає».

Бо про себе я скажу вам,

Що не думаю держатись

Сих звичаїв: як що-небудь, –

Буду йойкать і кричать».

Усміхнувсь на сюю мову

Лицар. Та що ніч запала,

То вони під дубом в полі

Розложились на нічліг.

Санчо повечеряв добре

І побулькотів з барильця,

Але лицар, Дульчінею

Споминаючи, не спав.

Так скінчився день той славний,

Що імення Дон-Кіхота

Й Санчо Панси по вік вічний

В людській пам’яті вписав.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 208 – 212.