20. Дон Кіхот визволяє злочинців

Іван Франко

Гори! Гори! Подивиться,

Близько ви, подать рукою, –

А як доведеться тюпать,

То нехай вас чорт візьме!

Ідеш день і їдеш другий,

А ви як були близенько,

Так і є – подать рукою,

А доїхать ані руш.

Так було і з Дон-Кіхотом.

Іде, їде, поганяє,

Гори все, здається, близько,

Та доїхать ані руш.

Ось вже стало вечоріти.

Бачить Дон-Кіхот, а шляхом

Валка дивного народу

Проти нього пил мете.

Передом комісар їде

В королівському мундурі,

Шпада збоку, а на шапці

Королівський знать орел.

А за ним по парі пішки

Йдуть якісь блідії люди,

З рук і з ніг висять пута,

Ланцюги знай дзінь та брязь.

По боках і ззаду їдуть

З карабінами жандарми,

Здоровенні, і вусаті,

І червоні, мов кати.

«Санчо! Санчо! – мовив лицар. –

Ось нам ще одна пригода!

Та коли й се будуть чари,

То хай чорт мене візьме!

Ось невільники нещасні,

Що їх люті лиходії

У тяжких кайданах гонять

У далеку чужину.

Тут меча мойого треба

І лицарської відваги,

Тут я покажу, як славне

Те лицарське ремесло!»

Пане любий, – мовив Санчо, –

Бога бійтесь! Розміркуйте!

Се ж комісар королівський,

А не жаден лиходій.

Гляньте, а при нім жандарми!

А ті в путах – таж се, певно,

Арештанти і злочинці,

Що на каторгу ідуть».

Та не слухав славний лицар

Слів розумних, спис ухопив

І, його зложивши низом,

Серед шляху гордо став.

А як надійшла ватага,

Він промовив дуже чемно:

«Пане, можу вас просити

Річ одну сказать мені?»

«Що вам треба?»– рік комісар.

«Будьте ласкаві сказати,

Що за люди се в кайданах

І куди ведете їх?»

«Се злочинці, – рік комісар, –

Що, засуджені на кару

І на каторжні работи,

Під конвоєм ось ідуть».

«А не міг би я просити,

Щоб ви ласкаво сказали,

За що сю тяжкую кару

Мають принимать вони?»

Пане, – відповів комісар, –

Се нехай вас не обходить.

Тут на шляху не пора вам

І не місце говорить».

«То позвольте, чемний пане,

Що я їх самих спитаю, –

Се не довго потриває,

А мені потрібно знать».

Не противився комісар,

А жандарми навіть раді,

Бачачи, що в того пана

Не всі дома, – так і буть.

«Ну, – міркують, – варто чути,

Як то буде розмовляти

Лицар сей з отсим гультяйством.

Що так ласе на брехню!»

Перший був у першій парі

Здоровенний парубіка.

«За що ти сюди попався?» –

Запитав наш Дон-Кіхот.

«Пане, я зовсім невинний, –

Відповів покірно злодій. –

Закохавсь я і за теє,

Бач, на каторгу іду».

«Закохався? Як же ж можна

За любов іти в кайдани?»

Тут усі зареготались,

А закоханий найгірше.

«Закохавсь – та не в дівчині,

А в сусідській повній скрині.

Тяжко працював я, пане,

Поки розлупав її.

Тут мене при ній зловили,

Не було що й признаваться.

Засудили на сто буків

І на каторгу на рік».

«Гм», – сказав преславний лицар

І до другого звернувся,

Але сей схилився сумно,

Ані слова не сказав.

«Сього, пане, не займайте!

Се канарок і за теє

Йде на каторжні роботи,

Що замного виспівав».

«Як то, як то? – скрикнув лицар. –

Чи ж можливо, щоб за спів

На таку тяжкую кару

Хтось судить його хотів?»

Знов усі зареготались,

А злодюга мовив: «Бачте,

Спів – то страх погане діло,

Як не впору й не на місці.

Сей бідак був конокрадом.

Що ж, і се по людях ходить.

Мудро він провадив діло,

А як схопили його,

Не було на нього свідка,

Не було знаку, лиш тільки

Край воріт його згубились

Коней крадених сліди.

Ну, скажіть, хіба ж се доказ?

Але він, дурний та глупий,

На тортурі сам на себе

Виспівав усе, що знав.

Оттакий-то він канарок!

Двісті буків взяв на плечі,

Ще й п’ять літ у «пані Кліпи»,

А то все лиш за свій спів».

«Ну, а ти? – промовив лицар

До слідуючого. – За що

Йдеш до пані Кліпи в гості?» –

«За пусте, – промовив сей –

Недостало п’ять дукатів». –

«Я б тобі їх дав і десять, –

Добродушно скрикнув лицар, –

Щоб ти так іти не мусив».

«Оттаке! – сказав злочинець. –

Що мені тепер з дукатів!

Так, як тому серед моря,

Що в судні без хліба мре.

Якби мав я їх вчасніше,

Я б секретарю від суду

Підмазав був ними руки

І свобідний був тепер».

До четвертого зблизився

Дон-Кіхот, – се був поважний

Чоловік сивобородий,

Із задуманим лицем.

На лицарське запитання

Він нічого не відмовив,

Лиш зітхнув з цілого серця

І заплакав, як дитя.

«Сей дідусь, – сказав за нього

Говіркий його товариш, –

Був, говорять, чорнокнижник,

Небезпечний чарівник».

«Ну, – сказав поважно лицар, –

Се вже крайняя дурниця

За ті бабські забобони

Слать на каторгу людей.

Се ж, звичайно, прості сплетні

Або дурнота бездонна!

Хоч би сам мені признався,

Що потрафить чарувать, –

Я б післав його до чубків,

До шпиталю божевільних, –

А тим, хто його прискаржив,

Я би дав по двадцять п’ять».

«О, спасибі вам, мій пане,

За сердечне, мудре слово! –

Скрикнув радісно каторжник. –

Якби-то так думав суд!

Ні, я, пане, не признався,

Ні в чому було признаться,

Я наукою займався,

А не чарами, їй-богу.

Я робив експерименти,

А ті темні, прості люди

Се взяли за злії чари, –

Суд їх віру потвердив.

Мало, мало бракувало,

Щоб на стосі не спалили;

Тільки з ласки на повільну

Смерть осуджено мене.

Адже ж ті чотири роки

Каторги мені старому

Та ще й хорому, – се, пане,

Неохибна, певна смерть».

Так пройшовши за порядком

Кождого із тих злочинців,

На остатнім, що був ззаду,

Зупинився Дон-Кіхот.

Сей був скований подвійно,

На руках мав, крім кайданів,

Ще залізну добру штабу

І на шиї мав обруч.

«Ну, а сей що заподіяв, –

Дивувався славний лицар, –

Що в такі перстені й штаби

Запроторили його?»

«Пане, – відповів комісар, –

Сей один злочинець має

Більше злого на сумлінню,

Ніж ті інші всі нараз.

Се злодюга з біса хитрий,

Тим-то ми для обезпеки

Так його зашпунтували;

Боїмося, щоб не втік.

Се був голосний опришок.

Зветься Джінес Пассамонте

Або, як звичайно кажуть,

Джінезілло Парапілло».

«Пане, – скрикнув Пассамонте, –

Я не є вам жадна митка!

Не поганьте мені назву!

Що я вам за Парапілло?

Я вам Джінес Пассамонте,

Відтепер на десять літ

Я функціонер державний

Так самісько, як і ви.

А ще хто з нас двох вартніший,

Се покажеться, як світ

Прочитає повний щирий

Опис мойого життя».

«Се не жарт, – сказав комісар. –

Сей злодюга в криміналі

Написав здорову книгу,

Та й цікава ж, біс бери!»

«Е, се ще лиш перша часть, –

Величався Пассамонте, –

Та, дасть бог, скінчу, то буде

Світові що показать.

Ну, а ви, мій пане лицар,

Маєте нам дещо дати,

То давайте, бо вже того

Балакання нам досить».

Оттоді преславний лицар,

Ставши просто, наче тика,

До комісара звернувшись,

Урочисто мовив так:

«Слухайте ви, добрі люди!

Хоч за сі чи ті провини

Вас засуджено на кару

Справедливо або й ні, –

Та, щоби вам показати,

Що я лицар і недаром

Взяв на себе сюю зброю,

Клявсь нещасних боронить, –

Бачачи, що ви нерадо

Йдете там, куди вас гонять,

Ще й заковані та биті,

Всякій людськості на глум, –

То до вас, пани жандарми,

Й ви, комісарю вельможний,

Я заношу чемну просьбу:

Випустіть отсих людей!

Се ж негарно, негуманно,

Чесним людям недостойно

Катувати своїх ближніх,

Навіть хоч би за гріхи.

Нагрішили – ви лишіть їх

Грижі власного сумління,

Най сам бог їх покарає, –

Ви ж не спротивляйтесь злу!»

Тут обрушився комісар:

«Що ви, пане, одуріли?

Хочете, щоб королівських

Арештантів я пустив?

Я на се не маю права!

Ви ж, коли не всі в вас дома,

Тацку сю собі поправте

На макітрі й їдьте геть!»

«Сам ти тацка і макітра,

Збитий череп і поганець!» –

Крикнув лицар і свій спис

На комісара направив.

Ані глипнув, ані зіпнув

Пан комісар, як лицарський

Спис його з сідла на землю

Зшиб, неначе околот.

Рушилися тут жандарми,

Щоб в’язати Дон-Кіхота, –

Се побачив Санчо Панса,

До каторжників метнувсь.

Допоміг їм розірвати

Ланцюги, тоді нерівна

Боротьба розпочалася,

І жандарми драла всі.

Лиш один насеред шляху

Мов пришиблений комісар

Бовванів, – його злочинці

Геть обчистили дотла.

Всі папери геть подерли,

Що мав грошей, то забрали,

Від кайдан ключі дістали,

Шмаття догола зняли.

Оттоді преславний лицар

Скликав їх довкола себе

І говорить: «Ну, панове,

Ви тепер свобідні всі.

Богу дякуйте за теє,

А мені замість відплати

Лиш одну сповніте просьбу,

Невеличку просьбу сю:

Поспішайте до Тобозо

І прекрасній Дульчінеї

Поклоніться й розповіджте,

Що для вас я учинив».

«Пане, – мовив Пассамонте, –

Богу дякувать ми будем,

Але бігти до Тобозо –

Неможливе се для нас.

Нам спішити треба в гори,

В дебрі і ліси ховаться,

Щоб жандарми не зловили,

А не пхаться знов під ключ».

«Так? – аж скрикнув Дон-Кіхот. –

Ах ти, підлая личино,

Джінезілло Парапілло,

Чи як з біса звешся там!

Хай мені не що, абощо,

Як тебе я не примушу,

Щоб ти сам у своїх путях

До Тобозо зараз біг!»

Пассамонте теж гарячий.

Він моргнув на своїх другів.

Ті розскочилися живо

Та й хахап за камінці.

Як почнуть бомбардувати

Лицаря і Санчо Пансу, –

Ледве ті втекли з душею

Від розлючених злодюг.

Так скінчилась та пригода.

Що невольників з кайданів

Вирвав і синців від них же

Тут набрався Дон-Кіхот.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 242 – 252.