17. Бальзам Ферабраса

Іван Франко

«Відчиняйте замку брами,

Привітайте цвіт лицарства!» –

Так декламував наш лицар,

Лежачи вдовж на ослі.

«Гей, шинкарю! – мовив Санчо. –

Двох небіжчиків прийміте,

Хоч живих ще, та таких.

Що три чверті їм до смерті».

«Що ж се вам?» – шинкар питає.

«Ет, туман якийсь опутав:

Гримнули ми в пропасть кляту

І страшенно потовклись!»

Добродушний був шинкар,

Ще добріша в нього жінка,

Та не мали де, крім стайні,

Своїх гостей помістить.

Ліг на постелі наш лицар,

А край нього на землі

Санчо Панса на соломі

Під дірявим петеком.

Добродушная шинкарка

Принесла води, оливи

Та шматин, обом помила

Та перев’язала рани.

«Бог вам заплать, ясна пані! –

Мовив лицар. – Ще лиш нині

Ваша поміч нам потрібна –

Завтра й чорт нам не страшний.

Завтра я не сплю, не їм,

Поки не зварю чудовий

Ферабрасовий бальзам

І всіх болів не позбудусь!»

Глянула на Дон-Кіхота

Та шинкарка, мов на тура,

Та й питає Санчо Панси,

Що їй видавсь розумнішим:

«Хто такий твій пан, мій друже?» –

«О, мій пан – се славний муж! –

Мовить Санчо, – найблудніший,

Найхрабріший між лицарством!»

Чом же се він найблудніший?

Що за гідність се така?» –

«О, се гідність страх велика:

Нині буків повні плечі,

Завтра царство, і корона,

І остров для чур в додатку». –

«Чом же ви, – пита шинкарка, –

Не здобули й графства ще?»

«О, ще час короткий, пані!

Місяця нема, як ми

Їздимо пригод шукати.

Та й пригоди ті, що досі

Нам лучалися, були

Все дрантиві. Та як пан біг

Дасть нам видержать всі біди.

Буки, болі, битви й глум,

Що нам суджено, то, певно,

Не мине нас царство-панство», –

Так балакав Санчо Панса,

Поки з горя не заснув.

Та не так-то легко спати,

Як усі кістки й сустави

Пораховані ломаччям

Та пописані синцями.

Тож, як тільки засвітало,

Пробудився Дон-Кіхот,

Пробудився й Санчо Панса,

Але жаден встать не міг.

Довго ще вони чекали,

Розмовляли і стогнали,

Поки не прийшов шинкар

Глянуть, чи вони живі ще.

«Гей, вельможний пане графе!

Мовив лицар. – Майте ласку

Дать нам трохи розмарину,

Солі, і вина, й оливи».

Добродушний був шинкар;

Бачить, що людина хора

І плете щось у гарячці –

Дав усе, чого просили.

Ледво-не-ледво зволікся

Дон-Кіхот з твердого ліжка,

Замішав свій лік в горшку

І поклав його варити.

Клекотить в горшку бальзам.

Лицар стогне та хреститься.

Шепче: «На морі, на морі»,

Хуха, дмуха і плює.

Як зварилась мішанина,

Він зілляв її в флящину,

А із решти, що лишилась,

Винив добру половину.

Та й огидний же був смак!

Ледве випив лік свій лицар,

Щось в нім рявкнуло: у-е!

Мовби ложку впхав у горло.

Видав з себе все бідак,

Ще й позавчорашню жолудь,

А з страху та задавління

Весь троїстим потом вмився.

«Положіть мене й укрийте!» –

Простогнав нещасний лицар,

Але зараз же заснув, –

Спав, як камінь, три години.

Сон, зворушення і піт

Покріпили в нього сили,

Встав освіжений, здоровий,

Що хоч зараз їдь в похід.

Аж в долоні плеснув Санчо.

«Чудо сталось з моїм паном!

Очевидно, є се діло

Пречудовного бальзаму!»

І він сміло вхопив горщик,

Духом випив аж до дна.

Ой, та швидко неборака

Світ весь і бальзам прокляв.

Як почав той вар огидний

В животі його лоточить,

Нудить, мучить і млоїти –

То він з болю вивсь, як в’юн.

Почало щось підступати

То під серце, то під горло,

Так що Санчо справді думав,

Що вже смерть його прийшла.

«Санчо, синку! – мовив лицар,

За чоло його держачи. –

Що з тобою? Ой, а може,

Се тому, що ти не лицар?»

«Горе мому всьому роду! –

Зойкнув Санчо. – Ви ж се знали,

Що сей вар лиш для лицарів,

То пощо ж мені дали?»

Та в тій хвилі вже бальзам

Переміг натуру Санча,

І експлозія страшенна

Все нутро його стрясла.

Довгий був, страшенний вибух,

І не покріпив він Санча,

Але змучив так, що, бідний,

Ледве на ногах держався.

Та не ждалось Дон-Кіхоту.

Сам він осідлав коняку,

Зануздав осла і Пансі

Сісти на сідло поміг.

Ой, не встиг наш славний лицар

З місця рушити хоч кроком,

Аж ось вийшов пан коршмар

І низенько поклонився.

«Пане графе, – мовив лицар, –

Славно ви нас угостили.

Чим же б міг я вам віддячить?

Будьте ласкаві, скажіть.

Може, є у вас який

Ворог, кривдник, супостат.

То вкажіть його, а сили

Моїх рук він не мине».

«Пане лицарю, – відмовив

Тут коршмар, – яким у біса

Графом я вам показався?

Я коршмар собі, та й годі.

Сили ваших рук не треба, –

З кождим ворогом і сам

Я собі вже раду дам,

А ви, пане, заплатіть!»

«Що, платити? – крикнув лицар. –

Се не замок, як я думав,

А шинок собі звичайний?» –

«Так, шинок», – сказав коршмар.

«Га, як так, то знай, коршмарю,

Що блукаюче лицарство

Не платить ніде ніколи

За гостину по шинках.

Всі його гостять безплатно

За ті труди, невигоди,

Що воно терпить по світі,

Щоб невинність боронить».

«Все те, панцю, чиста байка, –

Рік коршмар. – У мене так є:

Хто ночує, їсть і п’є,

Мусить за се все платити».

«Е, ти дурень!» – скрикнув лицар,

Дав остроги Росінанту,

Вискочив за браму й хутко

Геть у поле почвалав.

«Он як! – закричав коршмар. –

Ну, чекай же! Втік пан лицар,

То вже не втече пан чура.

Гей, ти, мой! Плати за все!»

«Я? – озвіривсь Санчо Панса. –

Я платити? Як мій пан

Не платить, то й я лицарське

Право не буду ламать».

«Хло, та я тобі всі кості

Поламаю», – рік коршмар.

«Хоч січіть мене живого,

А я й феника не дам!»

На сю сварку позбігались

Інші гості, що в тій коршмі

Ночували – шаповали,

Ковалі та шматярі!

Вчувши, про що річ зайшла,

Скочили нараз до Панси,

І стягли його з осла

І лиш моргнули по собі.

Зараз принесли із коршми

Грубий коц, простерли добре,

По краях забрали в руки,

Пансу бухнули на коц.

В тій же хвилі розмахали –

Гуп! і Санчо, мов ворона,

З розмахом летів угору –

Гуп! і знов на коц упав.

Гей, як стануть опадати!

Мов опука, бідний Санчо

То літає, то спадає,

А кричить, кричить, кричить.

Вчув сей крик могучий лицар,

Обернувся – боже милий!

Розпростерши руки й ноги,

Санчо, наче птах, літа!

Рушив чурі на підмогу,

Та була заперта брама,

Перелізти ж через мур

Заслабий був бідний лицар.

Сидячії на Росінанті,

Він одно зробив, що міг:

Кляв, ганьбив катів поганих,

Але ті лиш реготались.

Аж набавившись доволі

І втомившися, пустили

Санчо Пансу; вирвавсь, бідний,

З коршми, мов з криниці кіт.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 227 – 234.