22. Лист до Дульчінеї

Іван Франко

Гори, гори! Ось вже й гори!

Дзвінко клекотять потоки,

Тужно ліс шумить зелений,

Любо диха холодок.

На вершках тремтить проміння,

Вівці, мов сніжні платочки,

По зеленій полонині

Розтрусились тут і там.

А у дебрях мешка холод,

А у зворах днює сутінь,

А в верхах крислатих дубів

Тихий вітер шепотить.

Вечоріє. На полянці

У глибокім, темнім лісі

Розложились ночувати

Санчо Панса й Дон-Кіхот.

«Пане, – мовить Санчо Панса, –

Небезпечно тут у лісі!

Ті злодюги, що ми з пут їх

Увільнили, – тут сидять».

«Що ж вони зробить нам можуть? –

Мовив лицар. – Срібла, злота,

Щоб закрали нам, – не маєм,

А на бійку не підуть».

«Пане, – мовив Санчо Панса, –

Добре вам се говорити, –

В вас нема їм що й украсти,

А мені вкрадуть осла.

То вже ви що хочте дійте, –

Стереженого, як кажуть,

Стереже сам бог. Сю нічку

Буду спать я на ослі».

«Ну, як хочеш, друже Санчо», –

Мовив лицар, розібрався,

Спутав свого Росінанта,

Ліг під дубом і заснув.

А в густім хащі за дубом

Злодій Джінес Пассамонте,

Що слідив їх всю дорогу,

Слухав слів тих і сміявсь.

«Ну, чекай! – шептав злодюга. –

Вже я дам тобі пізнати,

Що значить порядний злодій!

Ось лиш ти засни мені!»

Не минуло півгодини,

На сідлі заснув наш Санчо

Тим твердим та непробудним,

Тим здоровим хлопським сном.

Джінес з близької кошари

Видобув вузеньку дошку

І чотири рівні тики,

З тим до Санча він підліз.

З разу розв’язав попруги,

Під сідло підсунув дошку,

Спер її на штири тики

І осла з-під Санча вкрав.

Пробудився Санчо зрана –

Боже милий! Він на дошці,

Дошка на чотирьох тиках,

А осла нема й сліду.

«Пане! Пане! – репетує, –

Подивіться, що за диво!

Чи се чари, чи направду

Хтось осла з-під мене вкрав?»

«Певно, чари, друже Пансо, –

Мовив лицар, – бо з-під пана

Щоб осла хто вкрав, про се я

В жадній книзі не читав».

Сим не втішивсь Санчо Панса,

Він почав ридать, і плакать,

І на собі рвать волосся,

Голосити за ослом.

«Осле, осле мій коханий,

Вірний друже! Обізвися!

Де ти є і що з тобою?

Серденько моє потіш!

Ти був щирий і розумний,

Працьовитий і терпливий,

Наче рідная дитина,

Наче син ти був мені!

Що ж робить мені без тебе?

Як мені домів вертати?

Ох, я сирота нещасний,

Через тебе згину й сам».

Та нараз, коли він плакав

І кричав, об землю бився,

Із густих хащів розлягся

Любий крик: «ія! ія!»

«Боже! Що се?» – кинувсь Санчо

У гущавину й за хвилю,

Аж танцюючи з утіхи,

Свойого веде осла.

Вивів, кинувсь обіймати,

Морду сірую цілує,

І пестить довжезні вуха,

І пестить, і промовля:

«Де ж ти був, мій бідний друже?

Як дістався ти з-під мене?

Де той чарівник поганий,

Що такий зробив нам жарт?»

«Я той чарівник, мій друже, –

Обізвався Пассамонте,

Висунувшися з-за дуба

І регочучись, як бик. –

Я хотів вам показати,

Що значить талант злодійський, –

Та за те, що через вас я

Вільний, – ось вам ваш осел».

Щез у корчах Пассамонте.

Дон-Кіхот і Санчо Панса

Ще довгенько дивувались

На отсей злодійський жарт.

Поснідавши, що там мали,

Далі рушили в дорогу,

Щоб знайти придатне місце,

Де покуту відбувать.

І заїхали у гори,

Віковим покриті лісом,

У яри глибокі й дебрі,

Так, що й світу не видать.

«Тут мені придатне місце! –

Мовив лицар. – Тут лишуся,

Аж від пані Дульчінеї

Не одержу добру вість».

Там зліз лицар з Росінанта

І заходився писати

Лист любовний – та, на лихо,

Атраменту не було.

Ось він кров пустив із пальця,

І на свиточку паперу

Лист надряпав і смолою

Із смереки заліпив.

Ну, та, певно, ви цікаві.

Що стояло в тому листі?

Ось послухайте – не швидко

Трафиться таке почуть:

«Многострунні інструменти

І пузатії пузани,

Арфи, цитри і цимбали,

Свиставки і пищавки –

Епопеї, гіменеї,

Мадригали, ні сонети,

Ані оди, ні балади,

Ані вірші, ні пісні

Не достойні оспівати

Ані світу передати

Красоту твою, о пані

Дульчінеє із Тобозо!

Лиш одна для тебе слава,

Що тебе достойна, пані,

Се та слава діл лицарських,

Про які ще світ не чув.

Я, твій раб і твій невольник,

Лицар Дон-Кіхот з Ламанчі,

Відданий тобі, о пані

Дульчінеє із Тобозо!

Вже гуде ціла Ламанча

Гомоном оружжя мого,

Вже невинність тріумфує,

Зло ховається в нору.

Та спочити я не смію,

Поки всі іспанські межі,

Поки світ не буде повний

Слави наших двох імен.

І за теє все одного

Я благаю: хоч маленький

Знак прихильності твоєї,

Дульчінеє із Тобозо!»

З листом тим поїхав Санчо,

А наш лицар, сам зіставши,

Ну ж зітхать, як міх ковальський,

Бить собою о траву.

Далі став ричать, як віл,

Хрюкать, мов кабан, став землю

Рити, дертись по смереках,

Рачкувати, як бидля.

Стрібував ходити трохи

Догори ногами, тільки ж,

Гепнувшись задом в ломаччя.

Дуже він потовк себе.

Утомившися сим ділом,

Кинувся копать коріння

Та не знав, котре там добре,

Дрантя всякого наївся.

Ой, почав живіт боліти!

В’ється Дон-Кіхот із болю,

Споминає Дульчінею,

Поки врешті не заснув.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 260 – 265.