19. Битва з цирюльником

Іван Франко

Щоб хоч трохи розірвати

Дон-Кіхота в лютім болю,

Розпочав балакать Санчо,

Що прийшло йому на ум.

«Знаєте, коханий пане,

Чом се наші всі пригоди

Так кінчаться нещасливо

Дрюччям, буччям та камінням?

Я гадаю, що за ваш

Гріх великий. Спогадайте:

Ви ж дали страшну присягу,

А сповнить її забули.

Присягли не їсти хліба,

Під дахом не спати, доки

Не здобудете шолома

Кращого, як той на вас!»

«Санчо, Санчо! – скрикнув лицар. –

У щасливую годину

Ти сказав се! Бач, он їде

Лицар з шоломом блискучим!

Знаю шолом сей, о, знаю!

То неоціненний шолом

Многославного Мамбріна –

Бог мені його несе!»

«Пане, – мовив Санчо Панса, –

Що за шолом? Таж се їде

Із Сеговії цирульник

З тацкою на голові».

«Не сліпий я, брате Санчо, –

Мовив лицар, – бачу добре.

Що той шолом пречудовий

Попсувала зла рука.

Проклятущі чародії

Цирульницьку тацку з нього

Намагалися зробити,

Але се їм не вдалось!

Ось чекай, хоч як недужий,

Я до бою з сим поганцем

Стану й шолом сей преславний

Мушу нині ще здобуть!»

І заким ще Санчо Панса

Зміг спинити Дон-Кіхота,

Вже сей, низом спис спустивши,

На цирульника летів.

«Стій, погана, зла личино! –

Верещав крізь біль наш лицар. –

Гинь із моїх рук, а ні, то

Шолом сей мені віддай!»

Спудився цирульничина,

Кинув тацку, палку й торбу,

Сам же – подавай бог ноги!

В кукурудзи тільки шусть!

«Га, моя побіда, Санчо! –

Скрикнув лицар. – Бач, помана

Щезла, а чудовий шолом

Ось у мене вже в руках!»

І він вмить пробив дві дірки

В таці і продяг шнурочок,

Щоб під бороду надіти –

І готовий шолом був.

Санчо ж тим часом, радіський,

Що так дешево скінчилась

Ся пригода, хопив торбу,

Що цирульник був поверг.

У торбині хліб був, сало,

І цибулька, і флящина

Доброго вина. «Се, пане,

Ще цінніше, як ваш шолом!»

Зараз стали, покріпились.

Дон-Кіхот на зуби йойкав…

Щоб хоч трохи розірвати

Пана, Санчо знов почав:

«Ну, дав бог, коханий пане,

Що, хоч по часі, присягу

Ви сповнили. Та все ж досі

Зламана була вона!»

«Ох, і сам я се міркую, –

Мовив лицар, – і за теє

Вже придумав я покуту

По-лицарськи відбувать.

Бачиш, друже мій, сі гори,

Віковим покриті лісом?

Там поїду я, в найглибші

Дебрі та яри заб’юсь.

Скину з себе зброю й одіж.

Відречусь напою й страви,

Буду жити корінцями

І томитися чуттям.

Ти ж до дами Дульчінеї

З листом, друже мій, поїдеш,

Все їй скажеш, що для неї

Я терпів і ще терплю.

Все їй скажеш, і допоки

Призначить мені ся пані

Так томитися в пустині,

Поти буду я терпіть.

Се могучая покута,

Чари всі вона ламає,

І її відбувши, сміло

Рушу світ весь здобувать!»

Здивувався Санчо Панса,

Про таку покуту вчувши.

Та його манила думка

З листом їхати домів.

Тож не дуже й сперечався,

Надто ще, коли пан лицар

Всю покуту брав на себе,

А його морить не хтів.

Примітки

Мамбрін – персонаж поеми Л. Аріосто «Несамовитий Роланд» (1532), володар магічного золотого шолома.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 239 – 242.