23. Битва із винними боклагами

Іван Франко

Так минуло днів чимало.

Дон-Кіхот, як скіпа, висох

На покуті в темнім лісі.

Де-то Санчо пробував?

Він поїхав не в Тобозо,

А додому. Був у жінки,

Був у домі Дон-Кіхота,

В голяра і в панотця.

Всім про дивнії пригоди,

Про побіди незабутні

Свого лицаря докладно

І широко розповів.

Аж об поли бивсь руками

Панотець, і став він думать,

Як би лицаря з пустині

Знов на розум навести.

Врешті видумав він хитрий

План і вислав Санчо Пансу,

Щоб ніс лицарю в пустиню

Сю від Дульчінеї вість:

«Ваша славна, преосвітла

І незрівняна богиня

Засилає вам подяку

І домів велить вертать».

Але лицар так відмовив:

«Не осмілюся заглянуть

В сині очі Дульчінеї,

Поки слава моїх діл

Не буде лунать широко,

Не обійме всього світу».

Інший план придумать мусив

Щиросердий панотець.

Раз, коли преславний лицар

Відбував свою покуту,

Перед ним нараз явилась

Гарна дама на коні.

З нею на прекраснім мулі

Лиш один слуга був. Дама,

Вздрівши лицаря, упала

На коліна перед ним.

«Славо славная Ламанчі, –

Почала вона благати, –

Я, покривджена, нещасна,

Ось до стіп твоїх іду.

Я царівна ефіопська

Із країн Мікомікону, –

Велетень один поганий

З царства геть прогнав мене.

Сиротою в край іспанський

Приплила я; тут же слава

Вашого ймення приводить

З просьбою мене до вас.

Лиш на вас моя надія

І на вашу сильну руку.

Як ви велетня страшного

Не поб’єте – згину я».

«Пані, – скрикнув славний лицар, –

Все, що маю, все, що можу,

Я для вас готов зложити!

Їдьмо в ваш Мікомікон!»

Зараз взяв на себе зброю,

Санчові велів сідлати

Росінанта і швиденько

Рушили в Мікомікон.

Швидко їхали, та край був

Не близенький, аж надвечір

Стали в тім шинку, де Санчо

Так на коцах прогулявся.

Там вже панотець чекав їх

(Бо царівна ефіопська –

То не хто був, лиш сестрінка

Економки Дон-Кіхота.

А слуга її – голяр був,

Що у змові з панотцем

Се придумав, аби з лісу

Вивабить борця на світ).

Дуже змучений був лицар

І не знав, куди заїхав,

Лиш просив, аби швиденько

Зладили йому нічліг.

Завели його два слуги

Десь далеко і поклали

В ліжко спати; мов поліно.

Зараз лицар наш заснув.

Чи він коротко, чи довго

Спав отак – мовчить переказ.

Раптом будиться: палає

Свічка в нього при ногах.

А напроти себе бачить

Він страшенну, дику морду,

Що, всміхаючись огидно,

Вихиляєсь з темноти.

«Га, то велетень поганий,

Ворог мій з Мікомікону», –

Думав лицар і, з постелі

Схопившись, за меч хапа.

«Стій, поганче!» – крикнув грізно

І, як був в одній сорочці,

Кинувся з мечем у той бік,

Де страшенну морду вздрів.

Але диво, з полупітьми

Вихилилось ще з десяток

Морд таких же, глупо-грізно

Всі на лицаря глядять.

«Стійте, кляті супостати! –

Крикнув лицар. – Не гадайте,

Що погані ваші пики

Можуть налякать мене!»

І щосили рубонув

Він мечем, і полилася

Кров червона з величезних,

Препоганих тих голов.

Верещить наш храбрий лицар

І рубає, та й рубає,

По кістки вже в крові бродить, –

Ворог головний упав.

Нагло двері відчинились,

І заляканий коршмар

Вбіг без духу. «Боже, – крикнув,

Що тут сталося таке?»

А побачивши, що сталось,

Мало не зомлів. «Проклятий, –

Крикнув від до Дон-Кіхота, –

Чи сказився ти зовсім?

Враже, що тобі зробили

Шкіряні мої боклаги?

Ой, пропав увесь мій запас,

Все червонеє вино!»

І на лицаря він кинувсь

Та давай його товкмачить

Кулаками, аж прибігли

Та розборонили їх.

Ледво-не-ледво уговкав

Коршмаря розумним словом

Панотець, усяку шкоду

Обіцяв йому сплатить.

Але Дон-Кіхот велично,

Вбравшись, вийшов із пивниці

І княжні Мікомікону

Препокірно поклонився.

«Бог поміг мені, о пані!

Ворог наш лежить убитий,

Голова його страшенна

В крові плаває онтам.

Хоч він сам з помічниками

Сонного мене наскочив,

То прийшлось йому зазнати

Сили мойого меча.

А тепер вертайте, пані,

Весело до свого краю…»

Та в тій хвилі сталось диво,

Ставсь нечуваний скандал.

Сталося такеє диво.

Про яке в лицарських книгах

Не писали, про якеє

В світі не чував ніхто.

Що там сталось, як скінчилась

Ся предивная пригода,

Се почує, хто дослухать

Схоче повість до кінця.

Примітки

країна Мікомікон – власна вигадка Сервантеса.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 265 – 270.