Брати-вороги [8 ст. до р. Х.]

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Коли Рем і Ромул в Альбі

Нумітора посадили,

З пастухів панами ставши,

Час бездільно проводили,

Сам їм Нумітор нараяв

Іскликать собі охочих,

Багачів, панів і бідних,

Неробочих і робочих

І йти з ними пошукати

Собі місця десь нового,

Бо з малого краю свого

Дать не може їм нічого.

Не далеко йшли брати,

А над Тібр, на тії гори,

Де їм юність провести

Довелось і віднайти

Королівськії гонори.

Тут і Фавстул також жив,

Що вітцем його взивали, –

В його домі ще й тепер

Першу ніч заночували.

Каже Фавстул: «Нащо вам

Ще далеко десь блукати?

Місця кращого від гір сих

Дармо будете шукати.

А ще скажу вам в секреті –

І хай буде се між нами! –

Горять ніччю тії гори

Величезними огнями.

Та огні се не правдиві

І не жадна міць ворожа,

А червоний, тихий блиск, –

Се правдива ласка божа».

Поцікавився лиш Ромул

Блиск той ніччю оглядати,

Рем подався горі Тібром

Місця іншого шукати,

Вподобав би Авентін,

Та спімнув немило він,

Яка йому там сторія

Притрапилась, і йшов далі;

А пройшовши поприщ тридцять,

Подивився – щось іскриться!

Се сріблясті Тібру фалі;

Тібр обхопив кут немалий,

Що пізніш його назвали

В Рема пам’ять – Роморія.

«Сей на місто буде здалий!» –

Так подумав Рем удалий.

Не йшов далі Ромул; він

Уподобав Палатин,

Тут задумав оселиться;

Рем на своїм рад поставить,

Місце почина плюгавить,

Людьми хоче поділиться.

Розігралася котора,

Враз ідуть до Нумітора,

Щоб зробив між ними згоду

Й приклад згоди дав народу,

Але той відмовив їм:

«Любі, я вам не поможу, –

Здайтеся на волю божу, –

Я лиш ось що вам повім.

Сядьте кождий, де вам любо,

І глядіть оба сугубо:

Хто побачить ліпший знак

З лету птахів, то зійдіться,

На одного погодіться,

І нехай вам буде так».

Пішов Рем у Роморію,

Де хтів мати емпорію,

І засівши в глухий рів,

Враз шість яструбів уздрів,

Що з лівої до правої

Для ворожби лукавої

Полетіли. Проте рад,

Що такий побачив ряд,

Біг до Ромула цікавий,

Які той дістав об’яви.

Ромул же на Палатині

Сидів тихо в дуба тіні

І на птахів дармо ждав;

Аж Рем біжить задиханий:

«Об’яв, об’яв неслиханий!

Шість яструбів оглядав!»

Ромул мов не чув нічого,

Підняв руку проти нього:

«Глянь, он яструбів дванадцять!

Зразу можна розпізнаться…

Летять на лівий бік».

На теє Рем йому відрік:

«Та що мені сей твій прорік?

Я побачив свій давніше».

«А в котрий же летіли бік?» –

«Та летіли, куди хтіли, –

Та хіба се важний знак?»

«Як для тебе се байдуже,

То для мене теж не дуже, –

Хай тобі се буде й так».

Як зійшлися й розійшлися,

На одно стать не змоглися,

А їх люди свої сили

Теж на двоє розділили.

Гарячеє діло було,

Аж до бійки від слів дійшло;

Де спільники стовпилися,

Брати також зчепилися.

Заблискали мечі, б’ючи,

Гарячую кровцю ллючи;

Заблискали жаром очі,

Як блискавки серед ночі.

А втім, голос: «Стійте, діти!

Чи ж то смерті вам глядіти?

Як вам смерті конче треба,

Шліть мене вперед до неба!»

Був се Фавстул старесенький,

Наче голуб сивесенький;

Кинувсь раптом між тих двох,

Дістав разом від обох.

Отут його й поховали,

В його пам’ять змайстрували

Льва з ринкою на голові,

Бо жіночим обичаєм,

За який не одвічаєм,

Так захотів обох братів

Поєднати у любві.

Рем тут – не велика втрата –

Також упав з руки брата,

Ромул же без перешкоди

Зібрав ще живі народи –

Їх лишилось дуже мало,

Бо багато в бою впало, –

Став на місці тої втрати

Нове місто будувати.

Написано д[ня] 14 вересня 1915 р. на основі Діонісія Галікарнаського «Праісторії римлян» (кн. І, розд. 85 – 87); пор. Livius, Ab urbe condita, lib. 1, cap. 6 – 7.

Примітки

Автограф № 431, с. 39 – 41.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 408 – 411.