Хазяїн домовитий [поч. 7 ст. до р. Х.]
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
1
Устроївши життя релігійне
На родовім і виборнім грунті,
Почав Нума також промишляти,
Як устроїть життя господарське,
Як довести горожан до того,
Щоб хазяйства свого пильнували,
В уживанні себе міркували
Та привикли чтити справедливість, –
Котра згоду вдержує в державі.
Постанов таких він видав много,
Деякі у писаних законах,
Інші збереглися без писання
У щоденній практиці життєвій,
Про всі говорити тут не діло,
Та досить вказать дві найславніші,
Щоб і інших вартість оцінити.
Щоб малим своїм задовольняться,
А захланності не піддаваться,
Видав Нума закон горожанам
Про грунтову власність та про межі.
Кождий з горожан мав обов’язок
Свою власність межами обдати,
На границях поставлять каміння,
Що присвячене було Юпітру,
Сторожеві знаків пограничних.
Всім наказано було щороку
В день означений в тім самім місці
Збір збирати й жертви приносити,
А король підніс своєю властю
День той до ряду найврочистіших
Празників на честь богів граничних.
Терміналіями звуть римляни
Празник той і досі ще святкують.
Був же й королівський розпорядок,
Що хто рушить камінь пограничнии
Чи на інше місце пересуне,
Злочин творить проти того бога.
Кождий, хто його при тім побачить,
Може вбить його як святокрадця,
Як захоче лиш, без небезпеки
І без всякої за те покути.
Сей закон був виданий не тільки,
Щоб приватну власність хоронити,
Обіймав державну власність також
Та усвячував її теж межі,
Щоб боги граничні розрізняли
Римські добра від країв сусідніх,
А приватні добра від громадських.
Ще й тепер шанують їх римляни,
Як забутки давнини старої,
Камені вважають божествами
Та складають жертви їм щорічно –
Не кроваві, бо за злочин мають
Такий камінь кров’ю окропляти –
Але лиш жертовні паляниці
Та калачики з плодів Церери,
Всякі первачки із землеплодів.
Ой якби-то мету головную
Того релігійного порядку,
Задля чого їх колись-то вчили
Межі всі за божества вважати, –
Й досі мали все перед очима,
Задоволені були своїми,
Хоч маленькими, посілостями,
Не поласилися на чужії,
Ані силою, ні хитрощами
Їх собі присвоювать не хтіли!
А тепер вже многі й не гадають,
Що було б воно далеко ліпше
Свою власність чисто зберігати,
Як велів обичай стародавній,.
А чужої з нею не мішати.
Бо тепер закон не обмежає
Власності їх, але розширяє
Її в безмір захланність несита, –
І виходить се зовсім не гарно.
Та про теє й говорити марно.
2
Сим законом призвичаїв Нума
Горожан у тверезості жити,
Господарно та благоподобно.
А до справедливості в угодах
Він довів їх, винайшовши спосіб,
Всім основникам республік славних
Та законодавцям невідомий.
Він завважив, що прилюдні вмови
Та при свідках зложені угоди
Держить в силі сором від присутніх,
І що лиш немногі задля того
Осміляються їх нарушати,
Навпаки, що вмовлено без свідків –
А таких умов буває много –
Те одну лиш має запоруку –
Вірність змовників на дане слово.
Тим-то він задумав перед всіми,
Власне, вірність в душі вкоріняти,
Божеськую почесть їй надати.
Бо Астрею, звіздяну богиню,
Справедливість, – думав він про себе, –
І Феміду – законів богиню,
Немезіду – карності богиню
Й звані так у греків Еринії,
Месниці за злочини найтяжчі, –
Всіх уже від давнього давна
Обожили і всяко почтили.
Тільки Fides, вірність свому слову,
Чеснота, для всіх людей безмірно
Важна та свята, ніколи досі
Ні в ділах державних, ні в приватних
Божеської почесті не мала.
Те завваживши, побудував він
Перший між усіми храм у Римі
Fides Publica й признав для нього,
Як для інших божеств, культ окремий,
Жертви й кошти з державного скарбу.
Бо загальна вірність, стійність в слові
У державі супроти підданих
Мала з часом і в людей приватних
Виробити такий самий погляд
І в ділах їх такий самий навик.
Справді, стала відтоді у Римі
Вірність чимсь таким ненарушимим
Та шановним, що раз дане слово
Кождий уважав рівнозначущим
Із найбільшою присягою, що силу
Має понад інші всі свідоцтва.
Коли поміж кількома до спору
Доходило за згоду без свідків,
То сперечні сторони годила
Сього або другого заява,
Що було якраз так, не інакше, –
І на тому спорові кінець був.
Так же й власті та судді рішали
Найчастіше свари та спереки
Не присягою, а словом честі.
Се були ті видані від Нуми
Приводи до здержливості й честі,
Примуси до праведної жизні,
Що дали устрій державі римській
Кращий, ніж яка де інша мала,
Кращий, ніж у не одній оселі,
Де рядить хазяїн домовитий.
3
Те ж, про що ще хочу тут сказати,
Дало змогу державі входити
В кождого підданого потреби
І йому всяк час добро чинити.
Зрозумівши добре, що держава,
Котра справедливість полюбляє
І в звичаях добрих жити хоче,
Мусить мати подостатком всього,
Що потрібне до життя людського,
Розділив він все управне поле
На так звані паги, чи округи,
А у кождім окрузі поставив
Настоятеля, назорця радше,
Що мав часто поле обходити,
Завважати, котре поле добре,
А котре управлене погано,
Й про все звіт давати королеві.
То король всім рільникам старанним
Не щадив ні ласки, ні похвали,
А лінивим не щадив погрози,
Гонячи їх, мов отець, до того,
Аби поле ліпше обробляли,
Та карав суворо непоправних.
Бо коли хто від війни свобідний
І до діл державних непричасний,
А проте за свою бездіяльність,
За лінивство або неретельність
Підпадав же під ганебні кари
(Було видно, що рільник нездалий,
І ріллю від нього відбирали).
З того Нума мав користь такую,
Що його любили всі піддані,
Всі сусіди в слід його вступали,
А потомність славить його пам’ять.
Він один пропанував спокійно,
Не зазнавши бунту у народі
Ні роздору в горожанській згоді.
Ні одна теж постороння сила,
Ні одна сусідняя держава
Його праць, уповні благодатних,
Над устроєм релігії й права
Не спинила ні не замутила.
І всі пограничнії народи
Не то що не сміли скористати
З того миру без війни та втрати,
У якім отсе жили римляни,
Щоб на їх державу нападати, –
Навпаки, коли роздори й брани
Між самими ними повставали,
Римлян на суддів роз’ємчих брали,
А свої домашні спорні речі,
Міжусобиці та ворожнечі
Нумі під розсудок піддавали.
Тим-то я без сумніву й вагання
Того мужа до тих зачисляю,
Що звертали всі свої змагання
До поправи й щастя свого краю.
Він же був філософ з тих, що слуха
Тільки нашептів свойого духа
І ті нашепти потім як знає
В пустих словосплетах виливає;
Його ум наскрізь практичний, світлий
На такі лиш вкази висилявся,
Що побожність в душах поселяли
І чесноти всякі вкоріняли.
Жив він не ослаблений літами,
Не тратячи ні зору, ні тями;
Жив здоров і без лихих припадків,
Літ прожив більш як вісім десятків,
З того сорок три пропанувавши,
Вмер жонатий, одну доню мавши,
Смерть мав лагідну таку, що годі
Знайти легшу у людському роді,
Смерть, якую, скажемо до речі,
Називаємо «зав’яд старечий».
Написано д[ня] 23 вересня 1915 р. на основі Діонісія Галікарнаського (кн. II, розд. 74 – 75).
Примітки
Автограф № 431, с. 75 – 78.
Церера – у римській міфологі богиня родючості, землеробства і хліба, ототожнювалася з грецькою Деметрою. На честь Церери щороку з 12 по 19 квітня відзначалося свято Цереалії,
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 469 – 474.