Сатурнія
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Живе ще й досі в італьськім народі
Прастаре оповідання,
Що перед Юпітром у людському роді
Сатурна було панування.
Щасливі тоді покоління були,
І що пора року несла,
Для свого прожитку вони на земли
Знаходили всього без числа.
Щасливі були, і веселі були,
І ростом усі оказалі,
Та не було краще у жадній земли,
Аніж за Сатурна в Італы.
Ще назви «Італья» тоді не було;
Земля та плодюча й здорова
Для греків «Гесперія» тільки була,
Сказати б «земля вечорова».
Тубільці ж, що в щасті, здоров’ї й добрі
Тут довгі віки проживали
Під берлом Сатурна, ще довго й потім
Сатурнією край свій звали.
І хто би ще й нині рівняти хотів,
Де люди жить можуть щасливо,
Де мають достаток грунтів і скотів
Й потіху – великеє диво,
То ледве чи знайде в краях, рівних сьому,
Край багатший, здоровішій, гарніший,
І коли надзвичайних розкошей не треба йому,
Для життя вигідніший.
Не саму лиш Європу та Азію ти
Перейди, а сягни іще й далі,
Я міркую, не зможеш країни знайти,
Ліпшої від Італії.
Може, декому впаде Єгипет назвать
Щасливішим або Вавілон;
Не перечу, знайдеш дещо кращеє там,
Та всього не знайдеш загалом.
Не одно особливе багатство дає
Повну вартість краєві одному;
Що йому з неї, як многих ще не стає,
Яких бачить досить у другому?
Що, напримір, з багатих пасовиськ і лук,
Де нема ані гір, ні лісів,
Де немає ріллі для працьовитих рук
Ні зерна на плодючий засів?
Лиш той край, що вповні може задоволить
Найважніші потреби людськії,
А найменше чужих дібр примушен ввозить,
А той довіз найлегший, і слід похвалить
Понад інші міські та сільськії.
Що в Італії всякого більше добра,
Як у кождому іншому краю,
Злого ж менше, як в інших, се я, хоч і грек,
Сміло виповідаю.
Коли край має много багатих ланів
І достаток пшениці та жита,
А не має лісів та тінистих дубрів,
То вже хиба, нічим не закрита.
Коли в іншім лісів аж занадто багато,
Зате обмаль і поля і збіжжя,
То щоб людям гаразд було в нім проживати,
Скаже лиш тупоумний невіжа.
Де багато ланів, а пасовиськ нема, –
Там біда задля браку худоби;
Літо надто сухе, надто остра зима,
Там, гляди, всяка пошесть, хвороби!
Та не те про Італію треба сказать.
Глянь з якого хоч боку,
Скрізь достаток, приємність, користь, благодать,
І краса, й рівновага щокроку.
Бо де край так плодючий, в котрім би була
Така рівна земля,
Ріками напоєна та небом рошена,
Як Кампанські поля?
На них бачив я навіть трицвітнії ниви,
Де три засіви в рік дозрівають,
По зимі весняний, літній по веснянім,
А по літнім осінній збирають.
Де знайдуться такі оливкові гаї,
Як мезанські, даунійські, сабінські?
Де такі виноградники в іншім краї,
Як тірренські, фалернські, альбінські?
Виноград там чудовий! За найменший труд,
За приємне заняття твоє
Він найкращі, найтяжчії грозди
Дуже щедро дає.
Крім управлених ріль, дуже много цільця,
Дуже много толок, полонин,
Де пасеться коза й м’якорунна вівця,
Бистрих коней табун не один.
Ті пасовиська й толоки кінські й волові, –
Без вагання се вам повторяю, –
Так просторі та рівно чудові
Не знайдуться у жадному іншому краю.
А просторії луки, що росить роса,
Дощові часто скроплюють хмари,
Літом травами, сіном взимі
Незліченні годують отари.
Та найбільшого подиву варті ліси,
Що стрімкі збоча гір покривають,
Хащуваті долини так повні краси,
Що серед лисих урвищ дрімають.
Ті ліси дають много прекрасних дерев
Корабельній будові
І матерію теж на невигадливі
Вироби промислові.
І всього того тут дуже легко дістать,
Хоч би із заграниці,
Все так наручно, все легко тут оброблять,
Ціни дешеві всі без різниці.
Бо багато тут рік, що з верхів Апеннін,
Наче срібні стрічки, випливають,
Всякий довіз і всякі обмінні торги
Крайового й чужого добра облегшають.
І немало в тім краю теж теплих джерел,
Що для купелі найприємніші,
Многі з них на тяжкі, докучливі хвороби –
Ліки скорі та найпомічніші.
І металів немало, в лісах дичини,
А що плодить безмежнеє море,
Скільки дива й користі там і всячини, –
І займаться всім тим тут утіха – не горе.
Та найкраще з усього тут воздух, такий
Бальзамічний, пахущий,
В кождій року порі мірний, не надто зимний
Ані надто гарячий, живущий.
Від капризів його не терплять нічого
Ні плоди, ані звірі, ні люди,
А як вийдеш на гору й глибоко дихнеш,
Він бальзамом вливається в груди.
Тож не диво, що люди вже в старовину
Край той краєм Сатурна вважали,
А Сатурна за бога, подавця всіх благ,
Всього щастя людського взнавали.
І не диво, коли, дивлячись на той край,
Так багатий на скарби й принади,
За найдосконаліший між всіма краями,
За улюблений родом людським і богами
Признавали без спору та звади.
І Сатурна шануючи з давніх-давен,
Його славу не лиш голосили,
А по приміру інших старинних племен
Людські жертви йому приносили.
Аж Геракл звичай той жертв кривавих ізніс,
Навчив бога благати й молити,
На Сатурновім горбі жертовник поклав,
На живому огні він святі наказав
Цілопальнії жертви палити.
Щоб не думав ніхто, що він щось ущуплив
Із старинного предків звичаю,
І щоб бога не сердить, хоч він і терплив,
Сповістить велів люд у всім краю,
Аби замість людей, по руках і ногах
Зв’язаних, що їх в Тібер вкидали,
Чоловікоподібні та вбрані по-людськи
Дерев’янії кукли складали.
І вкидали в ріку у означений день,
Аби жертв благотворная сила
В старім обряді образом тільки була
Й людожерства сліди погасила.
Се чинили римляни ще в моїх часах
Швидко по веснянім рівноденні
В половині мая; була віра жива
Ось в якім їх при тім поведенні.
Звані так понтіфекси, найвищі з жерців
В супроводі весталок-дівчат,
Що святого огню день і ніч доглядають,
В супроводі преторів і чільних вітців,
Що у празниках законну участь приймають,
По докінченні жертви аж тридцять кукол,
Усі в людській подобі, що звуться аргеї,
По чину єрархії своєї
Несуть чесно за храму окол
І з святого містка в ріку Тібер вкидають.
Отаку по старій пам’яті ще й тепер
Честь Сатурну вони покладають.
Написано д[ня] 9 вересня 1915 р. на основі Діонісія Галікарнаського «Праісторії римлян» (кн. І, розд. 36 – 38).
Примітки
Автограф № 431, с. 11 – 15.
Гесперія – одна з поетичних назв Італії, по-грецьки означає «захід».
Геракл – у грецькій міфології син Зевса, герой, борець із злими силами природи. Вчинив багато подвигів.
Мьози – фракійське плем’я, що заселяло територію римської провінції Мезії між нижнім, Дунаєм і Балканськими горами.
Давни (давнії) – одне з племен, яке заселяло південно-східну Італію.
Альба – так називався ряд італійських міст. Найбільш визначні з них Alba Longa і Alba Fucentia. Тут йдеться, очевидно, про Альбу Лонгу.
Понтіфекси – колегія жерців, що здійснювала контроль над діяльністю релігійних установ.
Весталки – жриці Вести, богині жертовного вогню і Домашнього вогнища. Головним обов’язком весталок було підтримувати священний вогонь у храмі Вести.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 382 – 387.