Горації й Куріації [сер. 7 ст. до р. Х.]
Тіт Лівій
Переклад Івана Франка
1
По смерті Нуми королем у Римі
Став Тулл Гостілій, внук Гостілья того,
Що в поєдинку з Курцієм погиб.
Він до війни був склонний так, як Ромул,
Віком молодший, силами жвавіший,
І з предком славою бажав зрівняться.
На його погляд, в супокої скоро
Старіється держава, й щоб не дати
Старіться Римові, він став війни шукати.
А нагода мов лиш на теє й ждала,
Поміж альбанцями й римлянами пішли
Передирки задля розбоїв пограничних.
Одні на других ниви нападали,
Одні у других стада грабували,
Одні, де трапилось, других і забивали.
А володів у Альбі Кай Клюїлій,
Що Рим ненавидів за перевагу
Й рад був його війною підірвати.
Він потаємно грабежі граничні
Піддержував, так як зайшли бійки
Й грабівників римляни потовкли,
Посольство вислав від Гостілія
Жадати звороту зрабованих речей
Та винуватих, що альбанців били.
Та Тулл, бажаючи, аби альбанці перші
Йому відмовили в його жаданнях
І він законно міг війну їм видать,
Прийняв послів альбанських дуже чемно,
Гостив їх кілька днів, та не приймав
На авдієнції прилюдній, а тим часом
Послів своїх послав у Альбу Лонгу.
Ті, ставши перед владником альбанським.
Від нього задоволення понесених
Кривд зажадали, а як той відмовив,
То заповіли, що за тридцять день
Король їх виступить війною проти Альби.
Аж діставши відомість, Гостілій
Послів альбанських у свій двір на збір
Покликав і спитав, чого прийшли.
Посли, не знаючи, що сталося
В них за плечима, почали пустую
Солому молотить, виправдуючи Альбу.
«Нерадо скажемо тобі таке, королю,
Що прикро буде слухать. Ми прийшли
Жадати звороту пограблених речей.
(Тут і реєстри, праві чи фальшиві,
Передали, а того, що в римлян
Самі забрали, не згадали й словом).
Коли нам того звороту не буде
(Та не дасте нам на покарання
Тих, що ранили наших і побили),
То мусим виповісти вам війну.
Не власна воля наша в тім, а власті,
Що нас із тим поручениям прислала».
На теє відповів їм Тулл Гостілій:
«Скажіте королеві вашому,
Що ми, римляни, кличемо богів
На свідків, що ми перші зажадали
Від вас звернуть зрабоване добро,
Перші від вас одержали відмову
І перші виповіли вам війну,
В якій перед богами винені ви
Й якої наслідки на вас упадуть».
Се донесли Клюїлію посли,
І почали з обох боків готовить
З великим поспіхом війну, наскрізь
Подібну до домашньої, батьки
З синами, близькі родичі поміж
Собою, зі знайомими знайомі.
Та що не без вини тут сторони
Обі були, то без різні та бою
Вона пройшла, була ж подоба лиш війни…
Боролись свояки лиш між собою,
Доми лиш в однім місті зруйнували,
Зіллялися народи із собою,
З двох ворогів одним народом стали.
2
Альбанці перші з військом величезним
На римські висипалися лани
І стали табором від свого міста
Не дальше як п’ять тисяч кроків. Там
Ровом глибоким табір обкопали, –
Ровом Клюїлія його ще довго звали.
Клюїлій там і вмер, та пам’ять не вмирала,
Що проти Риму злість його та зависть гнала,
Допоки старість рів і назву не злизала.
Меттій Фуфетій став диктатором по нім,
А Тулл смерть короля у розпалі буйнім
Приписував богів ображених гнівові,
Заповідаючи при тім альбанцям всім
За беззаконную війну велике лихо.
Сам тим часом вночі, ворожий табір тихо
З полками обійшовши, на лани
Альбанські рушив. Про той напад нічний
Дізнався Меттій через стійкових
І зараз військо ворогам під бік
Підвів так близько, як лиш було можна.
Тоді посла до Тулла посилає
Й велить сказать, що поки бій почнуть,
Йому потрібно з ним поговорити.
«Напевно знаю, – переказав Меттій, –
Що як пристанеш ізійтись зо мною,
Скажу тобі я не одно таке,
Що Альбі й Римові се вийде на добро».
Не згордував словами тими Тулл,
Та в разі, як пусте ме Меттій говорити,
Він виступив у бойових рядах.
Зробили те саме й альбанці. Коли так
Узброєні з обох боків стояли,
З немногими значнішими вожді
На вільне місце між полками виступали.
Альбанець розпочав отак свою промову:
«Що кривда й речі пограбовані
Й не звернені як слід по нашому союзу,
Те, що відкинув наш король Клюїлій,
По-моєму, війни отсеї привід.
Не сумніваюся, що й ти, Гостіліє,
В тім самім переконанні. Та як
Сказати правду, ліпше, ніж патякать
Гладкі слова, то нашим двом народам,
Сусіднім та спорідненим з собою,
Лиш власті жадоба мечі дає до рук.
Не знаю, чи правдиво, чи фальшиво
Толкую й чи така направду постанова
Була в того, що сю війну почав.
Мене ж альбанці вожаком зробили
Вести її. А ось що рад тобі я
До відома подать, Гостіліє.
Етруський люд, який довкола нас
І вколо вас у множестві жиє,
Чим ближче тусків ти, тим ліпше знаєш:
Велика сила їх на сухопутті,
Та більша ще на морі. Отже, знай,
Коли лише даси ти знак до битви,
Етруски й туски стануть тут як тут,
Щоб нас обох, утомлених, безсильних,
Побідника й побитого, напасти.
Отож, коли кохають нас боги,
Ми ж не довольні з певної свободи
Йдемо на траф сумнівний панування
Або неволі, виберім дорогу
Якусь без погрому великого,
Без крові розливу обох народів
Могли пізнать, котрий котрому пан».
Подобалась річ тая Туллові,
Хоч войовничий дух його й надія
Побіди більш тягли його до битви.
І стали ось з обох боків шукати,
Як порішить скрутнеє те питання, –
Та спосіб їм дала сама Фортуна.
3
Припадком у обох військах були
В ту пору трояки, брати ровесні,
Віком і силами поміж собою рівні.
Гораціями звалися римляни,
А Куріації були альбанці, –
Не зовсім певне се, та так приймають.
От з тими трояками королі
Вмовляються, щоб кождий з них залізом
Бороться став за вітчину свою:
Хто побідить, за тим і зверхність буде.
Не відмовлявся ні один із них,
А місце й час умовлено як стій.
Та поки стати їм до боротьби,
Заключено союз від імені
Римлян з альбанцями таким законом:
Которого народу горожани
Побіду віднесуть, ті над другим народом
Обіймуть володіння добрим миром.
Різні союзи заключаються
На різних нормах, хоча зрештою
Всі на однаковій стоять основі.
Про той союз ми маєм давній звіт,
Бо про союз подібний, ще давніший,
До нас ніяка пам’ять не дійшла.
В короля Тулла феціал питає:
«Чи повелиш, королю, з прибраним
Вітцем альбанського народу у союз
Ввійти?» Велить король. «Жмуток трави, –
Говорить той, – вручи мені, королю!»
Король рече: «Візьми, але пречисту!»
Із замку жмут пречистої трави
Приносить феціал і знов до короля
Звертається з питанням: «Чи йменуєш
Мене, королю, королівським послом
Народу римського квіритів,
І знаряди, й товаришів моїх?»
Король відмовив: «Чиню се, й нехай
Без підступу мойого й римського
Народу сеє станеться». А був
У той час феціалем Марк Валерій.
Той прибраним вітцем собі зробив
Спурія Фузія, гіллячкою
Торкнувшись голови його й волосся.
Той прибраний отець (за свідка) служить
При складанні присяги й миру в свяченні.
Се діється премногими словами,
Уложеними в довгий вірш один,
Який не місце тут передавати.
По тому, прочитавши ще закони,
Промовив феціал: «О, вислухай,
Юпітре, вислухай ти, прибраний
Отче альбанського народу! Слухай
І ти, народе Альби! Як усе
Прилюдно тут відчитане було
Від початку аж до кінця з таблиць тих
І з того воску без облуди злої
І як се тут всі вірно зрозуміли,
(Так будьте певні, що) від тих законів
Народ весь римський перший не відступить.
А як відступить підступом поганим,
Прилюдною ухвалою, в той день,
Юпітре-отче, ти народ той римський
Побий так, як я б’ю вепра ось сього.
Побий тим більш, чим більша в тебе сила!»
Сказавши се, він крем’яним ножем
Пробив вепра. Тоді альбанці також
Через свого диктатора свої
Читали вірші і свою присягу
Через жерців своїх туди ж зложили
(І обопільний мир так заключили).
4
Як мир отак заключений зістав,
Взялись по договору трояки
За зброю. Кожда сторона своїх
Упоминала, що боги батьківські,
Що родичі і вся їх вітчина,
Всі горожани, що зістали дома,
І всі, що в війську, дивляться тепер
На зброї та на руки їх. Вони ж,
Самі жорстокі духом, голосами
Упоминаючих ще підбадьорені,
На вільне місце між двома військами
Виходять. Посідали з двох боків
Два війська перед таборами, більше
Спокійні тим, що їм не грозить небезпека,
Ніж тим зажурені, що дасть будуще.
Ось знак дали. З добутими мечами
Двома рядами по три юнаки
Збіглись ураз двох військ великих духи.
Ні ті, ні другі про свою безпеку
Не дбають, лиш про міста власть чи службу,
Що виборють своєю боротьбою.
Коли при першім стику забряжчало
Оружжя й іскри бризнули з мечів,
Усіх видців охопив страх безмірний.
Надія, не вагаючись ні в сей,
Ні в той бік, запирала голоси
І дух у всіх. Та як сплелися руки,
Коли вже лиш наглі рухи тіл
І обопільне мигання оружій,
Але явились рани теж і кров, –
Глянь, два римляни, брат почерез брата,
Зранивши трьох альбанців, в сутолоці
Упали й видали остатнєє дихання.
При їх упадку все альбанське військо
З утіхи мимовільно закричало,
А легіони римські вся надія
Покинула, та не покинула жура.
Бач, два з їх неживі, а ось одного
Три Куріації обскочили.
Та той припадком не одержав рани,
І хоч супротив трьох зовсім не рівен,
Кождого одинцем міг звитяжитй.
Щоб розділити їх у тій борні,
Відразу подається він на втеку,
Догадуючися, що поженуть за ним,
Та поженуть не враз, а як котрому
Позволять рани. Вже відбіг доволі
Далеко з того місця, де боролись,
Та, озирнувшись, бачить, що вони
Женуть за ним у відступах великих,
Один же ось-ось доганя його.
На нього обернувся він з розгоном,
І закричало все альбанське військо
До Куріаціїв, щоб брату помагали.
Та вже Горацій, ворога зрубавши,
Побідником біг побороть другого.
Тоді римляни криком, що веселість
При нежданому обороті щастя
У грудях викликає, додають
Відваги й духу товаришу свому.
А той спішить зробить кінець борні,
Ніж другий, що вже недалеко був,
Доспіти міг, він Куріація
Другого теж на землю повалив.
Тоді зрівняв їх Марс, проти одного
Один лише стояв – що з того,
Що ще живий? Ані надією,
Ні силою не міг вже з ним рівняться.
Один із тілом, ще не торкнутим залізом,
Подвійною побідою скріплений,
На третій бій спішить, як на весілля,
А другий, раною знеможений,
З трудом біжучи, тягне кволе тіло
І, смертю попередньою братів
Уже побитий, на заріз іде
До ворога. Вже й бою не було.
«Двох, – мовив, радуючись, римлянин, –
Братів я вислав до підземних духів,
А третього даю їм за причину
Війни отсеї, щоб запанувати
Міг над альбанцем римлянин». І тому,
Що лихо вже в руці держав оружжя,
Над ліктем меч з рукою відтинає.
З убитого оружжя все здіймає.
Римляни з радісними криками
Горація вітають, здоровлять,
З тим більшою утіхою, чим ближчий
Був страх його конечної заглади.
З обох сторін тут близькі приступили,
Щоб своїх хоронить, хоч не в однім настрої, –
Одні-бо в почутті, що власть їх більша стала,
А другі в почутті, що воля їх пропала.
А поки розійшлися, приступив
До Тулла Меттій з запитом, що скаже
Робить тепер їм силою союзу.
Тулл наказав, аби вся молодіж
Була у зброї, бо потрібна буде
Підмога їх в війні з веєнтами.
З тим і пішли війська в свої доми.
Написано в днях 23 – 25 вересня 1915 р. на основі Т. Лівія (Ab urbe condita, lib. I, cap. 22 – 25). Аналогічне оповідання Діонісія Галікарнаського (кн. III, розд. 1 – 20) треба вважати далеко пізнішою, широко та часто без поетичної [обробки] розведеною сагою, в якій, правдоподібно, й сам Діонісій до різнородних давніших видумок пододавав немало й своїх власних. Лівій дав тут, що в нього не дуже часто трапляється, виємково гарне, суцільно скомпоноване та давнє оповідання, якому я послідував (із деякими маловажними пропусками та відмінами) майже дослівно.
Примітки
Автограф № 431, с. 79 – 86.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 475 – 485.