Весталки в Римі [кін. 8 ст. до р. Х.]
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Культ Вести прастарий. Найвища і найнижча
Се служба женщини родині страву дбать,
І неминуча річ для того доглядать
Домашнього огнища.
Було се в Греції, було по всіх краях,
Було і в Ромулевім Римі,
Де огнища були по всіх домах,
Їх лари стерегли незримі.
Культ Вести інший в Римі заснував
Нума Помпілій. Не домашні справи
При тім, здається, на меті він мав,
А єдинство держави.
Вічний огонь, що ніколи не гас,
При нім сторожа чиста та безплодна, –
Ось те, що зберегла про нього про всяк час
Пам’ять народна.
Одне таке огнище на весь край,
Ба, далі вийшло, що на весь культурний світ.
Нехай огонь не гасне і нехай
Держава довіку стоїть.
Чотири дівчини із найвищих родів
Поставив Нума, щоб огонь той берегти;
Чотири символи в них бачити хотів
Найвищої людської чистоти.
Мов штири ангели, тілами й духом чисті,
Хай день і ніч вони стоять при тім огні;
Доки стоять, будуть і духи теж огнисті
Рим сторожить у мирі та в війні.
Кожда з тих дів при тім святім огни
Повинна тридцять літ безвідхідно служити;
Якби коли погас огонь з її вини,
То їй – не Римові не жити.
За тридцять літ вони сі ступні три пройдуть:
Десять, аж вивчать все, що знати їм свобідно,
Літ десять прослужить у храмі безвихідно,
Десять учителькою буть.
По тридцяти літах святительства такого
Свобідно кождій з них при тім святім огні
Зложить начільник і знаки всі стану свого
І вийти заміж або й ні.
Не многі, кажуть, заміж виходили,
Але незавидний був їх життя кінець;
Вони в подружжі не познаходили
Того, що шлюбний звик давать вінець.
А інші, що в злій долі їх вбачали
Для себе також лиховісний знак,
В дівоцтві аж до смерті проживали
В храму богині таки-так.
А як число їх о одну вменшалось,
То зараз понтіфекс другую вибирав,
Державних почестей немало діставалось
Їм, тож дітей, мужів не забагалось,
А жаден інший брак до них не зазирав.
Але великі кари грозять тим,
Що з правої зблукаються дороги;
Сам понтіфекс дослідник і каратель злим,
Закон же дуже строгий.
Котрих на легкім злочині спіймають,
Тих тільки висічуть різками;
Котрі ж, бува, своє дівоцтво потеряють,
Тих муками ганебними карають,
Живцем закопують до ями.
Живу ще наряджають на постелі
Й несуть, немов мертву, з вінками й хоругвами,
За нею свояки в жалобі й приятелі
Аж до Коллінської доходять брами.
Там серед мурів у склепу підземнім
У похороннім одязі складають,
Замкнуть її в тім гробовищі темнім
І більш туди не заглядають.
Нема надгробника для дівчини тієї,
Посмертних поминок ані відправ,
Нічого, що звичай приписує для неї,
Немов з-поміж живих її хто вкрав.
Між всіми лихами, які спіткати можуть
Весталку, що звання своє дочасне
Не допильнує, найстрашніше власне,
Коли святий огонь погасне.
Сього лякаються римляни дужче,
Ніж всяких інших бід; се їм нехибний знак,
Що грозить Римові загибеллю будуще,
Хоч і не відомо, коли та як.
Багато жертв на перепросини богам
Дають тоді і йдуть всеночнії відправи,
Поки живий огонь відтам, де витирали,
Внесуть наново в храм.
Бувало й так не раз, що неповинну
Весталку хтось лихий обвинуватив,
Богиня ж обличала мисль злочинну,
І винуватий вік свій тратив.
Раз згас огонь буцім через недбальство
Емілії, що надзір над ним мала,
Вона ж його молодшій, мало вченій,
Не знать для чого довіряла.
У всьому місті пополох страшенний
З сеї причини зараз учинився;
Верховний жрець прибіг, мов оглашенний,
Слідить, хто в тім нещасті провинився.
Вияснилось, що з жриць одна заспала.
Друга ж десь віддалилась на той час.
Святий свій обов’язок занедбала,
Тому й огонь погас.
Друга була Емілія. Хоч чула
Себе невинною, протеє не могла
Сказать, куди від огнища святого
Вночі вона пішла.
Тоді в присутності жерців і понтіфекса
Та прочих дів до вівтаря підійшла враз
І, руки на огнищі положивши,
Отсі слова рекла:
«О Весто, римської держави охороно,
Коли тобі я майже тридцять літ
Служила досі чесно та законно
І зберегла дівочий заповіт,
І душу зберегла, і тіло в чистоті,
Відкрий себе і будь мені підмога!
Не потерпи, щоб жриця храму твого
Погибла в нечесті та срамоті!
Коли ж вчинила я щось несвятеє,
Нехай вина відкриється моя,
Хай не терпить за мене місто теє,
Хай нагло згину я!»
При тих словах вона законний пояс свій,
Що на своїй кропивній сукні мала,
І з голови начільник і завій
Як стій зірвала
І кинула на вівтар. І в ту мить
Із попелу, що вже давно холодний
І вигас був, небесний, надприродний
Огонь великий спалахнув.
І радість обняла присутніх всіх,
А понтіфекс молиться став осібно,
Що змазаний уже весталки гріх,
Огню ж нового не потрібно.
А те, що хочу ще ось тут сказати,
Ще чудесніше, майже наче казка,
Як на оправдання діві невинуватій
Прийшла богині ласка.
Раз знов огонь погас у тім самім храму,
А храмовий слуга, созданіє мізерне,
Що на одну з дівиць мав пожадання скверне,
Вона ж відмовила йому, –
На неї наклепав, що то з її вини,
А винуватої не мож було відкрити.
А Туцію взяли на допити вони, –
Вона ж не хтіла говорити.
«Не позволяє мені честь моя
Такі погані брехні низлагати;
Та очевидним ділом хочу я
Свою невинність показати».
По тих словах молилася богині,
Щоб їй була підмога в тій годині,
Потім до зібраних промовила лиш те:
«Ходім над Тібер, там побачите».
Пішли жерці, пішов і тиск народу,
Якого в храм отся стягла пригода;
Весь збір той зупинився на торзі,
Вона ж пішла над воду уборзі.
Тут помолилася вона, не вмерла,
В порожнє решето води зачерла,
Не розливаючи, на площу принесла
Й жерцям під ноги розлила.
Слугу ж того, який на неї наклепав,
Знайти ніхто не міг, – пропав слуга й пропав;
Та аж вона його в клоаці віднайшла,
Із нього ж уся кров задом зійшла.
Написано в днях 20 – 21 вересня 1915 р. на основі Діонісія Галікарнаського (кн. II, розд. 65 – 69).
Примітки
Автограф № 431, с. 69 – 72.
Лари – у римській міфології спочатку покровителі сільськогосподарських робіт, пізніше душі померлих предків, добрі духи, охоронці домашнього майна і сім’ї.
Коллінська брама – брама в північно-східній частині м. Рима.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 460 – 464.