Нерозгадана загадка
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
1
У італійських аборигенів
Назва від латинських слів ab origine – від початку, властиво не назва племені, а означення первісної людності. – Прим. І. Франка.
Був давній звичай, що бував і в інших,
Не тільки в варварів, але і в греків,
Що з кождого заселеного місця,
Де людності вже много наростало,
А живності було для неї мало,
Старші з молодежі часть вибирали,
Її богів опіці посвячали
І в околичні села висилали,
Аби запасів живності шукали.
Було се найчастіше по містах,
Де люд оселювався для безпеки,
Що молодіж множилася там значно,
А живності ставало дуже обмаль.
Чи більш ротів ставало, аніж хліба,
Чи то недорід був в якому році,
Чи хліб нівечила пожежа, повінь
Або грабівники чужосторонні, –
Досить, що виявлялася потреба
Вменшити людність, а дітей вбивати
Вважалося в них злочином найтяжчим, –
Тоді часть молодежі посвячали
Якомусь богу і, щорічний приріст
Дорослих уоруживши порядно,
Слали на виселки в край околичний.
Чи нагода траплялася врочиста
Богам подякувати за врожай
Чи за побіду в бою з ворогами,
То відправляли празник по закону,
А потім тих, що йшли на виселок,
З благословенствами випроводжали.
Коли ж гонило їх яке нещастя,
Яке вони вважали гнівом божим,
То проводили їх з плачем-сльозами,
Сумні пісні співали на прощання.
А ті йшли з наміром до свого краю
Вже більше не вертать, знайти собі
Новую вітчину або загинуть.
Вони шукали зразу сторони,
Яка би їх приязно прийняла,
А як такої не могли надибать,
То пробували силою оружжя
Здобути край, який був до вподоби.
Коли у тому їм поталанило,
Приписували тому божеству
Свою побіду, що у ріднім краї
Були йому посвячені, яке
Їм помогло та помагало далі
Й ставало патроном колонії нової.
2
Той самий звичай був теж у пелазгів,
До роду грецького належних, первісних
Жильців Пелопоннесу. Первісно
Жили вони в околиці, що зветься
Ахейським Аргосом. Тут прожили
Шість поколінь, та не жилось їм довше;
Була якась їм неприхильна сила,
Що їх гонила з краю в край. Пішли
З Пелопоннесу до Гемонії,
Яку тепер Фессалією звемо;
Тут прожили ледве п’ять поколінь,
Край обробили й розжилися в нім
Достатками, та в шостім поколінні
Прогнали їх курети та лелеги
Під проводом Девкаліона; їм
Прийшлося в різні сторони тікати.
Одні пішли до Крети, на Кіклади,
Другі в околиці Олімпу й Осей,
Інші розбіглись хто в Беотію,
В Фокіду та Евбою. Деякі,
Навчившися по морю плавати,
Плили до Азії та позаймали
Місця надморські понад Гелеспонтом,
Поблизькі острови, між ними Лесбос,
Змішалися тут з греками і з ними
Дібрались до Малої Азії,
Де першу грецькую оселю заснували.
Але найбільша часть звернулася
На захід сухопуттям, свояків
Шукаючи, й зайшла аж у Додону,
Святее місце, на яке ніхто
Не важився війною наступати.
Тут прожили якийсь недовгий час,
Бо швидко зміркували, що земля
Малородюча, в них ротів багато
І своякам стаються тягарем.
Тут вирочня вказала їм дорогу
В Італію, що звалася тоді
Сатурнія, або щасливий край.
Сей вирок божий бачив у Додоні
Ще Луцій, небезславний муж,
На тринозі, що поміж іншими
Лежав при храмі Зевса, дуже давнім
Письмом надовбаний і відписав ось що:
«Пливіть до краю сіцілійців,
Сатурнії шукаючи;
Пливучим островом пливіть
До аборигенів Котилі.
Пішліть по тім в союзі з ними
Фебові десятину;
Кроненкові шліть голови,
А мужа батькові його!»
3
Приспособивши много кораблів,
Вони Йонійським морем поплили,
Аби потрапить на найближчий берег
Італії. Та заблудивши в невідомім морі
І гнанії південним вітром,
Плили все вгору, все на північ,
Аж доплили до дельти ріки Паду,
До устя, що спінетським називають.
Свої тут полишили кораблі
Й тих, що ослабли від трудів дороги,
Залогою, аби в разі невдачі
Було де притулитися, пішли в глиб краю.
Ті, що лишились, обвели негайно
Свій табір муром, звезли кораблями
Достаток живності з усіх околиць,
А що все їм велося по бажанню,
Побудували місто там Спінету.
Більш як усі йонійськії народи,
Любимці щастя, вони довгий час
[Були] панами моря і з своїх доходів
Із мореплавства приносили в Дельфи
Такі коштовні десятини Фебу,
Як ніхто інший. (Та не довелось їм
Сповнити те, що вирочня сказала),
І незабаром варвари сусідні
Напали їх великими юрбами,
І мусили вони покинуть місто
(А з міста вийшовши, там-таки) в усті
Спінетському усі попропадали.
Ті ж, що пішли в глиб краю, перейшли
Гірськеє пасмо Апеннін і вийшли
До краю умбрів, що сусідували
З аборигенами. Много околиць
Італії ті умбри заселили,
Колись великий, дуже давній люд.
Завоювали тут пелазги зразу
Декілька міст, і розжилися в них,
І відібрали в умбрів деякі
Малі твердині. Та коли за те
На них велике військо наступило,
Сполошені множнею ворогів,
Вони до аборигенів пішли.
Та аборигени подумали,
Що се вороже військо наступає,.
Зібралися поспішно з найближчих
Околиць, щоб їх відігнати геть.
Та ось побачили пелазги, що тоді
На краю озера святого спочивали
Неподалік від города Котилі,
Заведені сюди немов судьби рукою,
Що ген на озері маленький острів
Хитається сюди й туди, неначе
Пливе. Від бранців тут вони дізнались,
Яких спіймали на поблизькім полі,
Як звуться краю того жителі,
Й подумали, що сповнена отсе
Їх вирочня.
Проти аборигенів,
Що йшли на них великим військом, вийшли
Пелазги без оружжя, лиш з гильками
Оливними в руках, благаючи,
їм оповіли, як судьба їх гонить,
І попросили по-приятельськи,
Щоб їм позволили жить між собою, –
Вони для них не будуть утяжливі
А надто їх провадить вирочня
Сюди в сей край і тільки в сей. І їм
Із пам’яті сказали вирок божий.
Почувши оповідання таке,
Всі аборигени повірили,
Що вирочні не вірити не можна,
А надто, маючи тяжку війну
З сіціліями, зроблять дуже добре,
Приймаючи такий узброєний
Полк греків проти варварів ворожих.
І зв’язок став у них з пелазгами;
Вони дали їм під осідки кілька
Своїх околиць недалеко того ж
Святого озера, що переважно
Були багнисті й досі по-старому
Зовуться Велія.
Недовго потім
Намовило значне число пелазгів,
Побачивши, що та мала країна
Їх помістити й прокормить не може,
Часть аборигенів до спільної війни.
І подалися воювати умбрів,
Взяли в них Кротон, презаможне та
Велике місто, наглим нападом.
Се стала в них центральная твердиня
Та забороло проти умбрів, добре
Підладжене для всіх потреб війни,
А надто ще окружена була
Прегарним пасовиськом – толокою.
Завоювали також інші многі
Міста й допомогли аборигенам
У їх війні з сіціліями так,
Що виперли їх геть зі свого краю.
Сіцілії, не змігши видержать
Постійної війни з пелазгами
Й аборигенами, позабирали
Жінок, дітей та всі свої маєтки
У золоті й сріблі й покинули
Той край та обернулися на південь
Поперек гір в Італію долішню.
Та що з усіх усюдів гнали їх,
Вони нарешті, виперті над море,
З колод, виловлюваних у воді,
Взялись робити сплави, а діждавши
Приливу моря, перебралися
З Італії на протилежний острів.
На тому острові жили сікани,
Люд іберійський, і від них той острів,
Що задля вигляду трикутного
Звавсь Трінакрією, був прозваний
Сіканією. Хоча ті сікани
Були великі ростом, але їх
Число було мале, й тому їх край
Лежав ще переважно пусткою.
На пустку ту ввійшли сіцілії,
Засіли зразу східні береги,
А потім розселялися все далі,
Аж увесь острів від їх імені
Загально стали звать Сіцілїя.
Се по Гелланіку Лесбійському
Сподіялось три людські покоління
Перед Троянською війною.
4
Пелазги ж, обіймивши в свою власть
Просторий, добрий край, поздобували
Різні міста, а деякі й самі
Побудували, і сили їх, добро,
Багатство та достатки множились,
Та знов неподовзі все те урвалось.
Бо коли все у цвіті мов стояло,
Мов переслідувані божеством
Якимсь сердитим,одні пропадали
Через небесні явища шкідливі,
Інші від пограничних варварів,
Найбільша ж часть по варварських краях
Знов мусила у розсипку піти.
Я мусив би багато говорити,
Щоб оповісти все те зло докладно,
Не многі лиш в Італії лишились
Через острожність аборигенів.
Міста обезлюдніли головно
Тому, що надзвичайная посуха
Зсушила землю. Жаден плід не міг
Дійти на дереві, а недостиглий
Геть опадав. Посіяне насіння
Сходило, доростало інколи
До висоти нормальної стебел,
Цвіло (а потім зараз ув’ядало).
Трави ніколи не вростало стільки,
Скільки було потрібно для худоби.
Вода була нездала до пиття,
Деінде висихала від посухи,
Щезала без сліду. Те саме теж
Було при родженні овець, корів,
А то й жінок: або недородки
Мертвонароджені, або гинув плід
При вродженні, або вмирала мати
Ураз зі своїм плодом. А як що
Й перебувало усі ті небезпеки,
Були каліки або недоріки,
Або псував їх злий якийсь припадок,
І виховать щось гідне було годі,
І решта люду, особливо ті,
Що вже до літ дозрілих перейшли,
Ставались жертвами хвороб та смертей
Не виданих, не чуваних давніше.
Вони спитали в вирочні, кого
З богів чи демонів нарушили
Або зневажили вони, що так терплять,
І що повинні би вчинить, аби
Надіяться могли на освободу
Від так страшного лиха? Відповіло
На те їм божество, що не сповнили
Того, що їм веліла вирочня
І власне щонайкоштовнішого
Ще й досі жертвувати не змоглися.
Тоді згадали вирочню додонську,
А прочитавши текст її уважно,
Ніхто не міг збагнуть його значіння.
Один зі старшини сказав, одначе,
Догадуючися, чого б хотіли
Від них боги, що первенці плодів
І десятина доходів хоч слушні,
Але не все ще, бо боги жадають
Жертви з людей, якнайціннішої;
Коли одержать їм належну часть,
Сповниться те, чого жадає вирок.
Декого з них задоволило те
Пояснення, та інші бачили
В нім тільки підступ. І сказав один,
Що треба ще самих богів спитати,
Чи й з людей хочуть десятину брати?
Вони післали другий раз свідущих,
Та божество відмовило двозначно:
«Нехай так роблять!» Але як робити,
Про те між ними згоди не було.
Градоначальники поміж собою
Перші посперечались, як із люду
Ту десятину вибирать, а люд
Став і начальство те підозрівать,
Що все те робиться лиш з ворожнечі,
Аби противників сяк-так осиротити.
І почали з міст люди виходити,
Та так безладно, так у розсипку,
Сини вітців боячися, вітці дітей,
Що йшло замішання, немов шалених.
І се була вже помста божества,
Що люди його волю не вгадали,
Хвилевим блискам щастя довіряли
Й не силкувалися вникнути зараз,
Що се Сатурнія і що за неї
Належиться Сатурнові, вітцю
Зевесовому, й як те розуміти,
Що голови Зевесові давати,
Сатурнові же мужа жертвувати.
Сих загадок пелазги не вгадали
Й своє життя громадське пострадали,
Розсипались поодинці по світі,
А враз зійтися не могли ніколи,
Хоч одиниці визначалися
В воєнній штуці, в мореплавстві, в різних
Ремеслах, але жадна їх громада
Не встоялась. Отак вони й пропали,
Як сіль, розпущена в воді, розтали, –
Було се, очевидно, в божій волі.
Написано д[ня] 8 вересня 1915 р. на основі Діонісія Галікарнаського «Праісторії римлян» (кн. І, розд. 16 – 24).
Примітки
Автограф № 431, с. 1 – 9.
Пелазги – плем’я, що населяло східну частину північної Греції Фессалію (Пелазгію).
Фессалія – історична області, на півночі Греції.
Курети – народ, що жив до еллінів у Греції і Малій Азії.
Лелеги – один з найдавніших народів Греції.
Кіклади – група островів у Егейському морі.
Олімп – найвищий гірський масив на півночі Греції біля берега Салонікської затоки. За грецькою міфологією, місце проживання богів.
Осса – гірський масив у Фессалії, що відділяється від Олімпу Темпейською долиною.
Беотія, Фокіда – історичні області у середній Греції.
Евбоя – острів у західній частині Егейського моря.
Геллеспонт – давньогрецька назва протоки Дарданелли,
Додона – місто в Епірі, де знаходився храм Зевса.
Кроненко – тут Зевс як син Кроноса.
Пад – тепер р. По.
Велія – місто в Луканії, області в південній Італії.
Гелланік Лесбійський (бл. 480 – бл. 395 рр. до н. е.) – давньогрецький історик, логограф. Твори його не збереглися.
Троянська війна – війна давніх греків з малоазійським містом Троєю. Традиційна дата 1194 – 1184 рр. до н. е.
Сатурн – у римській міфології бог сівби. Сатурна ототожнювали з грецьким Кроносом. Очевидно, тому тут Сатурн і називається батьком Зевса.
Діонісій Галікарнаський – давньогрецький історик 2-ої пол. І ст. до н. е. Головний його твір «Ρωμαϊϰή Αρχαιολογία» («Римська археологія») у 20 кн., з яких збереглося лише 11. Він подає історію Риму від міфічних часів до 443 р. до н. е. І. Франко називає твір Діонісія Галікарнаського «Праісторією римлян».
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 373 – 381.