Фабій Максім і Мінуцій Руф [217 р. до р. Х.]

Переклад Івана Франка

По битві над рікою Требією

При Тразіменськім озері, де вбито

П’ятнадцять тисяч римських вояків,

А друге стільки взято до неволі

І де Фламіній консул згиб безслідно,

Заколихався Рим, мов море в бурю,

Пішов переполох по всім народі,

Що надійшла велика небезпека

І треба всім про свій рятунок дбати.

В замішанні не зразу будиться

Притомність духу, і не враз дійде

Громада до твердої постанови.

Отак і тут аж згодом однодушно

Признали всі, що незвичайнії

Обставини теж незвичайної

Заради домагаються; в руках одного

Повинна бути власть необмежена,

Що звалась диктатурою, а тая

Власть вимагає мужа, що зумів би

Провадити все сильно та безстрашно.

А муж такий один лиш був у Римі,

Квінт Фабій Рул, тоді вже за великі

Заслуги коло вітчини добра

Прозваний Максімом, себто найбільшим.

Його високий дух, його характер

Достойний надається якнайбільше

Задля такого уряду, тепер же

Він у такім віці, що сили тіла

Зовсім розмірні з силами душі,

А смілість зрівноважена розсудком.

Коли така народна воля стала

Ухвалою, народ іменував

Сам Фабія диктатором, а той

Іменував Люц’я Мінуція

Начальником їзди. Він попросив

В сенату дозволу вживать коня

В часі війни, а щоб вбезпечити

Для себе послух та повільність горожан,

Прилюдно не являвся він інакше,

Як попереджений когортою

Двадцять чотирьох лікторів. Коли

Йому зустрівся консул, Фабій вислав

Слугу до нього й наказав йому

Своїх лікторів зараз відпустити,

Зложить відзнаки гідності своєї

Й явиться перед ним як чоловік приватний.

(Се все зробив він не з амбіції,

А щоб додать поваги своїй власті).

Потім, звертаючися до народу,

Повчив його, щоб не приписував

Нещастя свого злому веденню

Борні ані недбальству комендантів,

Але признав, що завинив найбільше

Вождь попередній, знехтувавши знак,

Даний йому, та виявивши явну

Погорду божеству. «Не бійтесь ворогів, –

Упоминав він зібраних, – але благайте

Богів і запевніть собі їх ласку!»

І, щоб від себе дати початок,

Диктатор перед зібраним народом

Зложив обіт, що з всіх маєтків своїх

Дасть приріст кіз, свиней, овець, волів

Богам на жертви, а на музикальні

Та театральні гри – тоді ще в Римі новість –

Дасть кошту триста тридцять і три тисяч

Сестерцій. Так звернув увагу люду

На божество й зробив йому надію,

Що прийде веселіший, кращий час.

Що ж до себе самого – всю надію

Мав на побіду власним лише трудом,

Певний, що божество щастить лише

Хоробрості й оглядності. Він рушив

На Ганнібала, твердо порішивши

Не допускать до битви з ним, огонь

Його поборювати довженням

Часу, достатком браки, а слабе

Та кволе військо легіонами

Численними зносити й нівечить.

В тім намірі все табором ставав

На згір’ях або на стрімких шпилях,

Аби безпечним буть перед їздою

Ворожою. Коли держався тихо

Той ворог, він теж мов відпочивав;

Та як він рушав з місця, зараз Фабій

Тяг згір’ями за ним, усе в такім

Віддаленні, щоб буть йому при боці,

Щоб він не міг присилувать римлян

До бою проти волі, а вони

Своїм сусідством могли справить те,

Що в кождій хвилі можуть вдарити

На нього, й він не мав ніколи супокою.

Та поки час він проводив отак,

Його зненавиділа більшість, особливо

Гарячокровних. В таборі про нього

Пішли погані поговори всякі,

А навіть у ворожім таборі

Всі, може, з виємком лиш Ганнібала,

Його вважали трусом та нездарою.

Лиш Ганнібал доміркувався, що

Розумний план у Фабія, вгадав,

Яким він способом війну провадить.

Він зрозумів, що того чоловіка

Повинен силою чи хитрощами

Доконче звабити до битви, а то

Зовсім пропаде карфагенська справа.

Бо те, що їм давало перевагу –

Оружжя й вироблена практика, –

Вони тут не могли пустити в діло;

А те, чим нижче від римлян стояли

Вони – число вояків й засіб грошей, –

Все меншало, й обоє тратились

Зовсім надарма. Тож він пробував

Усяких штук і підходів воєнних,

Щоб як борець проворний захватити

Противника на промасі якім.

Раз ніби нападав на нього й силкувався

Його у власнім таборі стривожить,

То знов маршами тяг з одного місця

На друге й добирав усяких способів,

Щоб відтягти його від того плану,

Який він уложив для свеї обезпеки.

Та Фабій надто добре розумів

Користі того плану, щоб не мав

При нім стояти твердо й непорушно.

Та ось Мінуцій, комендант їзди,

Почав йому робити клопоти,

Бунтуючи невчасною своєю

Сміливістю та жадобою бою

Все військо й надуваючи його

В шаленім розгарі надіями пустими.

Вояки висмівали Фабія

Й погорджували ним та називали

Його довіреником Ганнібала,

Мінуція ж великим чоловіком,

Найдостойнішим полководцем Риму.

Сим значно побільшили його смілість

Та гордую зарозумілість так, що сам він

Став кепкувать тепер з постійного

Розставлювання табору по горах

І говорив: «Диктатор представляє

Нам раз у раз прекрасні краєвиди,

Щоб [ми] могли спокійно придивляться,

Як вороги Італію пустошать

І як вона горить ночами й днями».

До Фабієвих другів часто він

Звертався з запитами, чи диктатор,

Бува, вважаючи вже на землі

Все страченим, не хоче римське військо

Провадити до неба або, може,

Бажає скритися за хмарами та млами,

Аби від ворогів тих улизнути?

Коли ж приятелі все теє Фабієві

До слуху донесли й дораджували,

Аби таким ганебним закидам

Зробив кінець в якій рішучій битві,

Він відповів: «Еге, тоді б я був

І справді ще боязливіший, аніж

Тепер вид подаю, якби зо страху

Перед докорами та кпинами людськими

Від своєї основи відступив.

Боятися за вітчину не сором,

Але страхаться помовок, доган

Та злого поговору виявляє,

Що чоловік такий не лиш не гідний

Команди, але що він раб людей,

Яких повинен в послусі держати

Й яких, коли погане замишляють,

Як власть він може остро покарати».

Недовго потім Ганнібал зробив

Велику помилку. Він рад був віддалиться

Від Фабія десь трохи й попровадить

Свої полки на рівнину, де мали б

Достаток живності. Тому велів

Своїм провідникам, аби його

Ось зараз по вечері завели

В околицю Казінум. Та сказавши

Сю назву невиразно та фальшиво,

Він викликав в них непорозуміння,

І завели вони пунійське військо

Аж на межу Кампанії, до міста,

Що звалось Казілінум; через теє

Місто тече ріка, що зветься Лотрон,

Або Вультурн, як звуть її римляни.

Околиця та горам,и довкола

Окружена, лиш в напрямі до моря

Вузьку долину має, наче гирло;

Та тут з ріки, що часто виливає,

Зробилося багно, що вихід заступає,

А далі тягнуться піскові лави

Високі та кінчається ріка

В непевнім узбережжі, де вже б’є

Морська вода й ходити небезпечно.

Коли в околицю ту Ганнібал

Ввійшов, обставив Фабій, що дороги

Знав дуже добре, вихід чотирма

Тисячами людей, розставив решту війська

На дуже корисних становищах

На довколичних горах, а тоді

Найлегшим пішим відділам велів

Ударити на заднюю сторожу

Ворожу. Се ввело в замішання

Все військо Ганнібалове та довело

До втрати вісімсот його людей.

Хотів назад вернути Ганнібал,

Та, помилку побачивши страшну

Щодо місцевості й себе у крайній небезпеці,

Велів провідників розп’яти на хрестах

І стратив всю надію, щоб він міг

Ударити на ворогів, на горах

Розставлених, і перейти пробоєм.

Вже й вояки його були з-за того

В крайній тривозі та зневіренні

І певні, що обскочено їх щільно

Так, що ніяким чином не уйдуть

Загибелі.

Та ось в остатній хвилі

Придумав Ганнібал ось яку хитрість.

Що з пастки висвободила все військо.

Велів із забраних в добичу стад

Зігнати зо дві тисячі волів

І кождому волу на кождий ріг

Смолоскип або в’язанку сухого

Хащу або бадилля нав’язати

Г ті вночі в означену годину

Всі позапалювать, а потім ті воли

На гори гнать, де військом проходи

Римляни обсадили.

Поки ті,

Що їм се велено було зробити,

Робили, що для сього було треба,

Вождь, як лиш почала ніч западати,

Велів усьому війську рушити

І йти помалу наперед. Допоки

Огонь малий ще був і лиш хворост

Здалека над рогами ще горів,

Ішли воли спокійно все під гору,

Куди їх гнали. Пастухи та вівчарі

На горах дивувалися немало,

Побачивши на гір верхах так много

Плям світляних не дуже-то далеко.

Здавалося, що армія ціла

В найкращому порядку з факлями

Кудись маширує вгору, вгору.

Та як огонь по рогах у волів

Дійшов до рога й до живого м’яса,

Стали воли з непривичного болю

Кидаться головами в сей і в той бік,

А огняні недопалки летіли

Довкола них і падали на землю.

Тоді вже годі їх було вдержати

В поряднім та спокійнім ході. Ревучи,

Сполохані, шаліючи від болю,

Вони щосили гналися на гори,

В гущавини вбігали, де від їх

Голов запалювалось тут і там

Сухе ломаччя.

Для римлян, що там

На тих шпилях стояли на сторожі,

Се був страшенний вид. Здавалось зразу,

Що се біжать громади ошалілих

Людей із факлями в руках. Та рев

Волів збільшив ще страх. Нараз між ними

Зчинилося замішання й тривога,

Бо їм здавалося, що вороги

З усіх боків уже їх обступили

І лавами на них пруть огняними.

І не гадай остояться на пості!

Вони бігцем покинули прохід

І схоронилися в свій більший табір.

А за той час і Ганнібалові

Легкооружні відділи наспіли

І обсадили згір’я; решта війська

Пройшла вже просмики зовсім безпечно,

Увозячи здобичу величезну.

Фабій дізнався ще вночі про сей

Воєнний підступ, бо з волів огнистих,

Що бігали по горах, мов безумні,

Його вояки многих половили.

Та в пітьмі він боявся засідки,

Лиш війську повелів спокійно під оружжям

Стоять всю ніч. А скоро засвітало,

Знов рушили за ворогом, дігнали

Задню сторожу та потурбували.

Та Ганнібал, дізнавшися про се,

Щодуху вислав відділ легконогих,

В бігу та лаженні по горах дуже вправних

Іспанців із передньої сторожі,

А ті, напавши на тяжкооружну

Піхоту римську, многих повбивали

Й Фабія змусили до відвороту.

Се побільшило ще його злу славу

Й погорду проти нього. «Добровільно, –

Викрикував Мінуцій, – зрікся він

Римської смілості й рішучості,

Щоб обережністю та хитрощами

Поборювати Ганнібала, й нате!

Самі ми бачимо, що й на тім полі

Він дав перехитрить себе й побити!»

Та щоб ще більше побудить римлян

До злості та обурення на нього,

Дав наказ Ганнібал, коли дійшли

До дібр його, цілу околицю

Пустошити огнями та мечем,

Лиш Фабієві добра обминати.

Навіть приставити велів сторожу,

Щоб стерегла, аби ніхто не вшкодив

Ані не вкрав із них хоч би що-будь.

Коли про те дійшли до Рима вісті,

Накинено на вірність Фабія

Підозріння, а людові трибуни

На кождих зборах людових здіймали

Великий крик на нього й роздували

Кожду дрібницю або виставляли

В фальшивім світлі кождий крок його.

Найзавзятішим у тім цькуванні

Та чорненні був господин Метілій;

Не то, щоб Фабіїв усіх виразний ворог,

Та близький був Мінуціїв свояк

І переконаний, що комендант їзди

Диктатором далеко ліпшим буде,

Ніж Фабій, і що, кинувши болотом

На Фабія, він своякові свому

Бог зна яку значну прислугу зробить.

Надто стягнув на себе Фабій гнів

Сенату, а то ось з якої притчі.

Згодився був із Ганнібалом Фабій

Обмінювати бранців муж за мужа,

А як з одного боку більше буде,

То має друга сторона платити

За кожду голову драхм двісті п’ятдесят.

По обміні, доконанім учтиво,

Вийшло таке, що з боку Ганнібала

Лишилося римлян ще двісті сорок.

Сенат відмовив заплатити окуп

За них і ще до того Фабію

Пустив докір, що поступа незгідно

З гідністю Рима й користю держави,

Коли людей, що через свою трусість

Дали себе в неволю ворогам,

За гріш державний хоче викупляти.

Дізнавшися про теє, Фабій зніс

Спокійно те обурення своїх

Товаришів, які не міркували,

Що в час війни й найхоробрішому

Притрапиться дістатися в неволю,

А викуплений із неволі вояк

Все-таки вояк практикований,

Якого, мов вола, не купиш на торзі.

Та що готових грошей наразі

У нього не було, за те було би стидно

Супроти Ганнібала в данім слові

Не встояться, а горожан-вояків

Лишить в неволі, вислав свого сина

До Рима з тим поручениям – продати

Дещо з маєтностей і гроші зараз

У табір привезти. Син молодий

Сповнив веління батькове, попродав

Які міг добра у короткий час,

А узискавши грошей скільки треба,

Вернув до табору. Як стій післав

До Ганнібала окуп старший Фабій,

За що йому і бранців всіх звернули,

З них многі раді були опісля

Сплатити Фабієві тії гроші,

Та ні від кого він їх не хотів прийняти.

Пройшло потім часу не дуже много,

Як Фабія задля якоїсь жертви

Жерці покликали до Рима. Військо

Він мусив здати на Мінуція,

Причім не тільки як диктатор наказ

Дав строгий, але як товариш бойовий

Благав і впоминав, аби ніяким робом

Із ворогом у битву не вдавався.

На се Мінуцій, хоч ніби згодився,

Але пристать по самій своїй вдачі

Не міг і, скоро лиш від’їхав Фабій,

Почав негайно шарпать ворогів.

Раз удалась йому такая штука,

Що коли Ганнібал найбільшу часть

Свойого війська вислав на фураж,

Він кинувся на позісталу решту

І мав такий успіх, що страти

Завдав великі і ввігнав у шанці,

На армію навів переполох,

Що йдуть римляни табір штурмувати,

А хоч негайно Ганнібал зібрав

Всі свої сили, він зовсім без страт

Здужав до свого табору вернути.

Се подвоїло ще його пиху

Та додало також усьому війську

Відваги і сміливості немало.

Ся відомість розбіглася широко

І невдовзі у пересадній формі

Дійшла до Рима. Фабій вирік слово:

«От аж тепер, коли зрадливе щастя

Всміхнулось до Мінуція, боюсь

За нього більше, як боявся досі».

Але народ утішився тим дуже

І, повен радості, юрбами біг

На площу. Там уже трибун Метілій

Був на мовниці та гримів промову,

В якій Мінуція під саме небо

Вихвалював, натомість Фабієві

Не тільки закидав трусливість, брак

Енергії та повну бездіяльність,

А просто штемпував перед народом

Як зрадника своєї вітчини.

«Бо то вельможні наші ті панове

Патриції, ніби батьки народу,

Ще як лиш почалася та війна,

Відразу завзялися згнобити

Та поневолить власний свій народ.

Вони з Іспанії перетягли

Війну сю до Італії й заразом

Усю державу віддали під власть

Необмежовану одного чоловіка,

Який отсе вже близько року тягне

Та зволікає й Ганнібалові

Дає часу доволі запустити

Коріння в нашім краї, уярмити

Італію та задля сеї цілі

Нове ще військо з Африки спровадить».

По нім промовив Фабій. Він не взнав

За відповідне боронить себе

Від закидів трибуна людового;

Просив лише, щоб жертву прискорити

Й довести до кінця святі відправи,

Щоб він тим швидше міг вернуть до війська.

Де мусить покарать Мінуція

За те, що, невважаючи на заказ

Найвиразніший, він поважився

Розпочинати битву з ворогами.

На се відразу галас величезний

Піднявся серед люду, що вже бачив

Мінуція загрожене життя.

Адже диктатор може без питання

Кого захоче у тюрьму закинуть

Або веліти голову зрубати!

І не один вже уявляв собі,

Що, так терпливо досі поблажавши

Мінуцію, тепер гнівом великим

Вибухне Фабій, буде невмолимий.

Всіх обняв страх, і всі стояли мовчки,

Лише Метілій, що йому уряд

Трибуна повную безпеку запевняв –

Се одинокий був уряд у Римі,

Який по виборі диктатора

Не вигасав, а власть свою держав,

Коли свою всі інші тратили –

Лиш почав благать народ усильно

Не віддавать Мінуція на ласку

Тяжкого ворога, що з ним готов

Таке саме зробить, як ген-то Манлій

Торкват зі своїм сином. Люд повинен

Подбать про те, що Фабію відняти

Його тиранську власть, а передати

Мінуцію, що вітчину спасти

Бажає, а ось доказав, що й може.

Хоч як народ промовою такою

Був роздратований, проте не смів

Присилувати Фабія, щоб зараз

Відрікся диктатури. Та проте

Ухвалено пощочину йому,

Якої досі жаден ще диктатор

Не заслужив і не одержував.

Ухвалено команду поділити,

Аби при веденні війни Мінуцій

Мав половину власті, Фабій – другу

Коли римляни думали такою

Ухвалою, котра підвладного

З диктатором рівняла, допровадить

До пересердя Фабія й зразити,

То доказали лиш, як мало вміють

Його несамолюбність оцінити.

Побачивши безодню глупоти

В ухвалі тій і боячись одного,

Аби Мінуцій у амбіції своїй

Та в поспіху засліплення дурного

Нещастя не спричинив там страшного,

На жертви вже закінчення не ждав,

Щез з Рима й знать про те нікому він не дав.

Прибувши в табір, він побачив зараз,

Що вже Мінуція ніяк не вдержать,

Бо той про римську знав уже ухвалу

І зараз бутно й визиваючо

Жадав від Фабія, аби на переміну

Один раз вів команду сей із них,

Другий раз другий. Фабій не згодився,

Вбачаючи велику небезпеку

Черговання такого у команді;

Волів надвоє військо розділити,

Одну часть сам командувать, а другу

Мінуцію на пробу відступити.

Тож перший і четвертий легіон

Задержав він при собі, а віддав

Мінуцію другий і третій. Також

Союзників так пропорціонально

Між обі армії він розділив.

Коли Мінуцій, втішений тим дуже,

Почав у вічі Фабію хвастать,

Що задля нього обмежовано

Й потоптано найвищий маєстат

Необмежованої досі в Римі власті,

То Фабій нагадав йому поважно,

Що воювати вийшов він властиво

Не Фабія, а тільки Ганнібала,

І якби по-розумному робив

І хтів товаришу в команді помагати,

Повинен перед всім про те подбати,

Аби там в Римі загал горожан,

Який тепер його так величає

Й підніс високо так, не мав підстави

До думання, що той лише про їх

Добро та славу дбає й помишляє,

А другий той, якому причинили

Зневагу та пониження, ніщо не тямить.

Мінуцій, що упімнення оте

Прийняв за насміх старця над молодшим,

Взяв свою часть розділеного війська

Й розтаборився з нею окремішки.

Завважив се« зараз Ганнібал,

Який бачне мав око на все те;

Що діялося в римськім таборі.

Між легіонами Мінуція

Й Фабієвими підіймався горб;

Який було не тяжко обсадити,

А раз обсаджений, був добрим, закриттям

Для табору й давав усякі інші

Значні вигоди. Вся околиця

Кругом здавалася зовсім плоскою,

А що лісів ані дерев не мала,

Здавалась також рівною зовсім.

Але були на ній немногі та не дуже

Глибокії рови та вимулені дебрі

Саме тому придумав Ганнібал

Не обсаджати горб, що в тихості

Міг би зробити був без перешкоди,

Але мав через горб той визвать

Римлян на битву.

Бачачи гаразд,

Що відлучивсь від Фабія Мїнуцій,

Вночі поукривав то сям то там

Своїх вояків у ровах та дебрях,

А вдень перед очима ворога

Шле малу купку обсадити горб

З тим наміром, аби Мінудія

За горб той та на битву вивабить.

Се й сталося. Мінуцій наперед

Шле легко уоружених, їзду за ними,

А врешті, бачачи, що Ганнібал

І сам спішить на поміч тим, що їм

Велів горб обсадить, рушає також

З усею силою у строї бойовім

Напроти нього й почина гарячу

Перепалку з тим ворогом, що може

Згори униз на нього нападать.

Боролись довший час, здавалося,

З однаковим успіхом. Аж коли

Побачив Ганнібал, що має вже

Противника у пастці, а його

Затилля засідка огорне одним махом,

Дав знак умовлений. І в тій же хвилі

Заховані повиривалися

Зі всіх боків, з великим вереском

Іззаду вдарили на римське військо

І почали стелити, мов отаву,

Страх неописаний і омертвіння

Тим щирячи поміж римлянами.

Навіть в Мінуція пропала без сліду

Відвага й сміливість. Він поглядав

Тривожно раз на сього, раз на того

Зі своїх підкомандних, чи котрий

Не допоможе в ту скрутну годину.

Та в жадного відваги не було

Стояти твердо тут, а навпаки,

Старався кождий датися на втеку,

Яка вже й так рятунку не давала,

Бо нумідійці-побідителі

Роями вже по рівнині гуляли

Й розсипаних по ній утікачів,

Як скот плохий, то сікли, то рубали.

Та ся біда, ся небезпека люта,

В якій знайшлися римські легіони,

Не скрилась перед зором Фабія,

Без сумніву, наперед бачив він

Можливі наслідки Мінуцієвих

Необережностей і задля того

Держав усе свої два легіони

У таборі готовими до бою.

Дбав теж про те, аби про всі події

Заздалегідь одержувати вісті,

А не спускаючися на післанців,

Сам з табору усьому придивлявся.

Коли ж побачив, що Мінуцієві

Вояки, вже окружені довкола,

В безладді тиснуться, а надто вчув

Великий крик – знак, що римлян обхопив

Страх, а замішання жене на втеку,

Вдарив себе по полах і сказав

З важким зітханням ось що до присутніх:

«Справді, Мінуцій швидше, ніж я того

Побоювався, та пізніш, ніж сам

Він напирався, бовтнув у загибель».

І в поспіху велів із табору

Повиносить спижеві стяги, війську ж

Велів іти за ними, голосно

Промовивши: «Вояки, погадайте,

Що Марк Мінуцій там, і поспішайте!

Він добрий чоловік і своїй вітчині

Не помишляє зла. А як він помилку

Зробив ізгаряча, аби скоріше

Прогнати ворога, то іншим разом ми

До одвічальності його потягнем».

А скоро вийшли лиш на рівнину,

Прогнали нумідійців і рої їх

Розпорошили. Потім вдарили

На ворога, що на затилля римські

Накинувся, і вирубали впень

Усе, що їм під руки навернулось.

Решта щодуху кинулась навтеки,

Ще поки Фабій не відрізав їх

Від табору та не ввів у таке

Положення, в яке вони ввели були

Римлян.

Коли побачив Ганнібал

Ту зміну й придивився, як проворно

Понад свої літа йде Фабій полем

І серед куп, зайнятих боротьбою,

Вгору по горбі до Мінуція

Вже допирає, зупинив він битву,

Велів у труби грать до відвороту

І попровадив своїх карфагенців

Назад у табір.

І римляни раді

Були, що знов їм довелось вернути.

При повороті, кажуть, Ганнібал

Сказав про Фабія до своїх другів

Жартуючи: «А правда, я не раз

Проповідав, що хмара та, яка

Лежить на горах, принесе колись нам

І бурю й град».

По битві велів Фабій

(На знак побіди на бойовищі)

З побитих ворогів оружжя поздіймати

І в табір повернув, не мовивши

Ані одного ненависного,

Згірдного слова про товариша.

Та сей, зібравши своїх вояків,

Ось що сказав до них: «Товариші!

Не помилятися в ділах великих –

Се понад людську силу; але блуд

Поповнений пізнати й повернути

В будущім на поправу й на пожиток –

Се обов’язок мужа правого

Й розумного. Я признаюся радо:

Хоч у дрібницях моїм щастям можу

Буть невдоволеним, то в головному

Я мушу похвалить його. Бо що

Весь час невідоме було мені,

Се я пізнав сьогодні в протязі

Кількох годин, коли переконався,

Що іншими командувать не можу,

Лиш потребую сам провідника,

І що мені не в супірку вступати

З мужами, що мене перевищають

Під кождим оглядом і роблять честь мені.

Віднині наш диктатор уповні

Й ваш комендант, але що я ще винен

Йому подяку, задержу команду,

Аби поперед всього наказам

Його піддаться й послух оказати».

При тих словах велів піднять орли

І з легіонами своїми рушив

У табір Фабія. Ввійшовши в табір той,

Подався просто до намету вождя,

Так, що всі дивувалися й не знали,

Що се значить. З намету вийшов Фабій,

І тут велів Мінуцій перед ним

Поставить стяги й, станувши між ними,

Назвав його своїм вітцем; його ж

Вояки дружнім окриком назвали

Вояків Фабія патронами своїми

За те, що спасли їх життя й свободу.

Коли знов тихо стало, рік Мінуцій:

«Сьогодні, мій диктаторе, відніс ти

Побіди дві, одну хоробрістю

Над ворогами, другу – мудрістю

Та благородством наді мною, твоїм

Товаришем. Тамтою спас ти нас,

А сею нас повчив. І як срамотний

Був погром той, який ми потерпіли

Від ворога, так пожиточне те

И спасенне, що від тебе ми навчились.

Назву тебе своїм вітцем правдивим,

Бо назви почеснішої не знаю,

Хоча добродійство далеко більше

Тобі завдячую, як рідному вітцю.

Той-бо мене лиш сплодив, ти ж мене

Й зо мною так багато горожан

Спас від загибелі».

По тій промові

Обняв він Фабія й поцілував.

Їх прикладу послідували многі

Вояки, що в обійми кидались

Один другому й цілувалися.

І радість запахущою струєю

Мов розлилась по всьому таборі,

І не було таких очей, які би

Сліз радісних тоді не проронили.

На основі Плутархового життєпису Фабія Максіма (розд. З – 13), передаваного переважно зовсім дослівно, лише з двома скороченнями; написано 17 – 29 серпня 1915 р.

Примітки

Автограф № 430, с. 15 – 47.

Максім Квінт Фабій – римський воєначальник, диктатор з 217 р. до н. е.,

Марк Мінуцій Руф – помічник Квінта Фіабія Максіма, начальник римської кінноти, диктатор. У Плутарха Мінуція звуть Марком. І. Франко у подальшому тексті теж іменує Мінуція Марком.

Казінум (Казін) – місто в Лації.

Кампанія – область у середній Італії.

Казілінум (Казілін) – місто в Кампанії.

Нумідійці – жителі Нумідії, країни, що знаходилась на території теперішнього Алжіру.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 273 – 290.