Ідилія в яскині [86 р. до р. Х.]

Плутарх

Переклад Івана Франка

Пригода з життя М. Красса

По побіді Марія та Цінни

Можна було наперед вгадати,

Що підуть у Рим вони негайно

Не аби отечество спасати,

Але просто різать, мордувати

Тих, хто їх смак, – аристократи.

Всіх, кого з таких застали в Римі,

Вони справді вигубили гладко,

А до них належав і брат Крассів

Та належав також Крассів батько.

Сам же Марко, юнак молодий ще,

Уйшов від грізної небезпеки,

Але чув, що скрізь за ним шукають

І слідять заушники тиранів.

От тому зібрав він другів добрих

І довірених зі служби десять

І як скоро тільки міг допасти,

До Іспанії на втеку вдався.

Там колись пробув він літ немало,

Як був претором отець його ще

І мав там багато другів вірних.

Та застав усіх їх у тривозі

Та переляку, усі тремтіли,

Знаючи Марієву жорстокість, –

Всім здавалося, що він ось-ось вже,

Що на волоску життя їх висить.

Тому не відкрився він нікому,

А спішив на морське побережжя,

Де була посілість його друга,

Що Вібієм Пацціаном звали.

З ним колись він дуже добре знався,

І природою тут любувався,

Й визнав річ одну у ній таємну,

Що не була відома нікому.

Се між скелями на узбережжі

Ледве замітна зі свого входу,

А простора й світлая яскиня.

От сюди він скрився зі своїми,

Не питаючи про се нікого.

Лиш до Вібія, до друга свого,

Вислав він зі своїх слуг одного.

Щоб його довір’я спробувати

Й живності у нього попрохати.

Скоро Вібій про все те дізнався,

То була йому велика радість,

Що від смерті Красс урятувався;

Розпитав лише в післанця зараз,

Де, в якому місці його сховок

І чи много там осіб у нього.

І не сходячись з ним особисто

Та не бачивши його на очі,

Завідателя візвав свойого,

Завів його на вмовлене місце

І велів йому щодень у південь

Страви для стількох людей носити,

Класти їх ладом побіля скелі

І нікого більше не шукати,

Не розпитувать ані гукати,

Тільки мовчки назад відходити,

Щоб біди ще не нагородити.

Як зле зробить і біду накличе,

Смертю загрозив йому гіркою,

А як вірність повную окаже,

Обіцяв свободу й щедрі дари.

Близько моря та лежить яскиня,

Між стрімкими скелями, що густо

Бовдур в бовдур к собі прилягають,

Б’ється прохід вузький, незамітний,

Що провадить у нутро яскині.

Хто ввійде туди, той диву дасться,

Бачачи, яка вона висока;

В широчінь теж має та яскиня

Тут і там заглибини значнії,

Що одна виходить у другую.

Не хибує теж води ні світла:

З-під навислої тонкої плити

Випливає джерело розкішне,

А крізь шпари у скелях природні

Ллється світло денне в середину

Стільки, як потрібно чоловіку.

І повітря у нутрі яскині

Чисте та сухе, бо внизу камінь

Так твердий, гладкий і однопільний,

Що з нор вогкості не пропускає,

З джерела ж рівчак веде в долину.

Доки Красс скривався в тій яскині,

Приходив щоденно завідатель,

Приносив потрібную поживу,

Не видаючи тих, що в яскині,

Не завважуючи теж нічого,

Хоч вони його щодень видали;

Знаючи, коли прийти він має,

Самі сховані на нього ждали.

А їди було досить багато,

Та не тільки лиш їди самої,

Аби старчило їм на потребу;

Вібій дбав по змозі й про приємність.

Людяний і Крассові прихильний,

Він узяв собі похвальний намір

Йому якнайліпше прислужиться.

Він подумав навіть і про теє,

Що Красс у віці ще молодому,

В кавалерськім стані золотому;

Тож не занедбав і ті потреби,

Які той вік в чоловіка має.

Бо прислуга, – так собі він думав, –

Котра тільки лро конечне дбає,

Більш не раз на примус подобає,

Аніж добру волю виявляє.

От він дві невільниці хороші

Взяв і йшов на морський берег з ними.

На умовлене зайшовши місце,

Показав їм стежку до проходу

І велів їм іти вище й вище,

Аж дійдуть до входу у яскиню.

Каже: «йдіть, не бійтеся нічого!»

Як уздріли Крассові кумпани,

Що зближаються до них дві панни,

Побоялися, чи не відкрито

Сховок їх, чи їм біди не буде.

Почали невільниць тих питати:

«Хто такі ви й що вас тут приводить?»

Відповіли, як навчив їх Вібій:

«Ми шукаємо тут того пана,

Що живе в тім сховку вже довгенько».

Тут же Красс порозумів відразу

Любий жарт приятеля свойого

І велів обох дівчат впустити.

Вони там лишилися й надалі

Весь той час, допоки Красc в яскині

Мусив укриваться зі своїми.

Вони стали у разах потреби

Післанками й перемівницями

Поміж Крассом і між своїм паном.

«Одну з них, – говорить Фенестелла, –

Історик часів цісаря Августа, що перед Тацітом написав книгу «Annales». – Прим. І. Франка.

Бачив я бабусею старою,

Як не раз із радістю дитини

Повідала сю свою пригоду».

Красс прожив у гарній тій яскині

Вісім місяців, а вийшов з неї,

Аж коли дізнався про смерть Цінни.

Написано д[ня] 30 серпня 1915 р. на основі Плутархового «Життя Марка Красса» (розд. 4 – 5).

Примітки

Автограф № 430, с. 115 – 117.

Таціт Публій Kорнелій (бл. 55 – бл. 120) – римський історик і державний діяч, автор праць «Historiae» («Історія») і «Ab excessu divi Augusti Libri» («Аннали»), в яких розпові« дається про події часів ранньої Римської імперії. Збереглися неповністю.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 311 – 315.